Чувся таким вдоволеним, таким геройським, начеб поборов поважного ворога. Його серце поширилося з радости при уяві, що його батько, котрий бував так часто пересадно строгим, побере від нього несподівано матеріальну підмогу в саме найфатальнішім моменті. Він був би найрадше в тій-то хвилі сів на потяг і поїхав до нього. Але се вже не було можливо. Завтра, найдальше позавтра він рушить в дорогу. До того й не уходило й просьбу о. Захарія зігнорувати й не вступити до прочих хатніх на годинку. З Едвардом він також ще мусів умовитися щодо їх спільної подорожі до війська. На сей місяць він вже ледве чи зможе повернути до Покутівки, коли батько виїде з дому. Може, побажав, щоб аж по його повороті з купелів се вчинив? Та — побачиться… Тепер поки що він мусів що інше виконати. Він мусів з Евою ще раз побачитися. Щоби їй сказати, щоб була така щаслива, як його душа в тій хвилі? Вона йому така мила, така ніби "близька", а той її батько, такий правдивий апостол "черні", що всюди лише добро й любов творив. А він як йому за сьогоднішній безкорисний вчинок віддячиться? По такім міркуванню він пустився в глиб саду за Евою. До свого від’їзду він хоче конче ще хвилину побути з нею на самоті. Ах, він готов в сій хвилі кождого до серця притиснути.
Він ішов скоро стежкою в надії, що дівчина буде десь на нього в саді ждати; може, на білій лавці коло пня, а може, побігла до лавки над ставом, де не раз пересиджували, й він кинувся з поспіхом туди, чіпаючись в погоні тут і там за галузки сильними молодечими руками, підносячися на мить. Але ніде дівчини не найшов.
Треба її десь-інде шукати. В хаті. Правда, вона ж в хату пурхнула, коли її батько до них зближався.
Пригадавши се, він подався туди. Але її й тут не було. Найшов її остаточно на ґанку, де любив пересиджувати о. Захарій. Сиділа там захована межи олеандрами. Обличчя в неї здавалося бліде, а сама гляділа в напрям відчиненої брами обширного подвір’я… зі сторони дороги, наче вижидала чийогось приїзду.
"Я за вами шукав в саді, — сказав живо. — Хотів попрощатися, а ви…" — нараз урвав. Вираз її лиця й спокій, з яким звернулася до нього, вразили його так чудно… ні… відкрили йому щось… що нараз сам не знав, як зайшло, що неначе й він набравсь чогось від неї. Він поблід по уста, забув, про що думав, і простягнув руку. "Я йду, панно Ево, але завтра ще зайду", — сказав. І, не вижидаючи, аж вона подасть йому свою правицю, він вхопив її сам. Вона була холодна.
"Що вам, панно Ево?" — спитав не своїм голосом, між тим, коли в його душі прокинулося нараз щось таке неописане, любе, а лякаюче — й вмовк.
"Що ж би? — спитала вона й усміхнулася насилу. — Я зайшла сюди, щоби… щоби вашій розмові з батьком не мішати й вижидала вас. Ви їдете завтра чи коли там, я знаю, — сказала, мов подражнена, — й не потрібуєте мені се ще раз повторяти".
"Так, завтра надвечір або й скорше".
"А я за три дні виїжджаю".
Сказавши се, вона відтягнула свою руку й почала звільна пучку до пучки пальчиків — одну проти другої ставляти, поволеньки, наче пристосовувала їх до себе. Відтак приложила їх до уст і водила ними по тих, не здиймаючи погляду до нього.
"Я ще зайду до вас, панно Ево, ви не гнівайтеся…" — вимовив, мов непритомно, Юліян.
Вона похитала головою. Вона не гнівалася — говорила рухом, а голосом додала: "Останьте ще трохи".
"На кілька хвилин хіба", — сказав і відітхнув.
Його погляд обхопив її, стрінувся несподівано з її поглядом… і вони злякалися.
Як добре було, що саме в тім моменті заторохкотіла якась фірчина на подвір’ю. Коли оглянулися враз поза себе, побачили, що це над’їхав не хто інший, як "хмара дому" в особі бабуні Орелецької.
*
Одіта поверхи в широку старомодну шовкову пелерину, обшиту довгими френзлями, в солом’янім чорнім капелюсі з чубком струсевих пер зверху з зав’язаними під бородою стьожками.
В тій хвилі був сей капелюх у бабуні Орелецької надто на один бік зсунений і бути, може, спричинилося до того, як оказалося небавом, її засильно розбуджена енергія, бо враз з тим об’явом на голові, вона кликнула на молоденького хлопця-фірмана голосно: "Куди ти завертаєш, цимбале… Куди завертаєш?! Ти не бачиш, що на ґанку стоять олеандри й там стоять єгомость, їмость і інші… що за мозок — гій! Стань! — а то він десь поза ґанок в сам куток садиться — стань! Кажу".
Хлопець оглянувся, насупивши брови.
"Та то ще не ґанок, то кадка з дощівкою, — відворкнув. — Пані знов недовиджують, я саме оминаю її, а ґанок он там, дальше". Сказавши се, він здержав за хвилину, близько перед ґанком випасеного старого, спокійного коня… що й сам станув.
"Бабуня! Господи! — зойкнула Ева й мов омертвіла. — Саме тепер, саме т е п е р…"
По пригоді з бабунею в дорозі, де він був свідком бабуниного страшного поведення (де вона опісля чи не цілу прочу дорогу переплакала з сорому), вона мала намір поговорити з ним одверто про нещасну ваду бабуні, але він не показувався. А нині, саме нині, де його заява, що від’їжджає, її мов… о Господи… з’являється несподівано бабуня. Оскільки вона її фізіономію знала — а вона її знала знаменито — виділося їй, що бабуня й сьогодні не зовсім твереза, її піднесена енергія зраджувала, що вона була лише подражнена алкоголем, що значило в неї, що була в настрою до суперечок. Вона висідала дуже поважно, майже святочно, й держалася надто рівно. Стаючи на ступінь обома ногами легкого візочка, котрим розвозилася звичайно в означених годинах і пошта враз з наспілими пакунками для Покутівки, вона й приїжджала опісля до дітей. Кликнувши ще кілька слів до "цимбала" в ласкавішім тоні, вона звернулася з резоном до ґанку.
"Господи!" — промовила півголосом вдруге Ева й заслонила на мить очі.
"Що вам, панно Ево?" — зачула нараз близько себе голос Юліяна; він нахилився до неї.
"Бабуня — алкоголістка, — прошептала дівчина здавленим голосом. — Мені так тяжко… ви розумієте… але вона проте добра".
"Що ж, ходить по людях… заспокойтесь!" — відшепнув сей і зсунув лагідно її руки з очей.
Бабуня помітила рух своєї внучки й, переступивши поріг невеликого ґанку, зморщила брови.
"Що таке, Ево? — спитала, а далі додала: — Ага, ти боїшся, що… не бійся" — і з тим урвала, подаючи внучці звисока, мов княгиня, до поцілунку руку.
"Ти лише не соромся твоєї бабуні, бо ще сама не знаєш, яка твоя старість буде".
І, опускаючись безцеремонно на фотель о. Захарія, неначе молодий чоловік недалеко неї був невидимим, скидала з помочею внучки, котра вмить схаменулася, пелерину й капелюх. "Я приїхала побачити, як ти справуєшся, донцю. Гніваєшся дуже на бабуню?"
Коли дівчина всміхнулася насилу, бабуня сказала: "Зле з бабунею, донько. Але хто знає, чи без бабуні буде ліпше?"
Та нараз, мов пригадала присутність Юліяна, подалась о високу спинку фотелю взад і вдивилася вигрібущо в нього.
"Хто ви такий, молодий паничу? Чи, може, той "Юліян", про котрого говорила мені Ева?"
Юліян вклонився і назвав своє ім’я.
"Цезаревич… чоловіче… Цезаревич?"
"Мені се не казали, а лиш все про "Юліяна" говорили. Чи може бути?" — додала нараз поважно, мов то одно ім’я отверезило її.
"Що за Цезаревич? Оскільки мені відомо, був лиш один Цезаревич. — А відтак, відвернувши голову від юнака, ніби щось примусило її до того, закінчила: — Я його лише не довго знала. Дуже не довго. А з яких Цезаревичів ви?"
Юліян оповів кількома реченнями своє походження.
"Отже, сином капітана Цезаревича є ваш батько? Годинникар?"
"Годинникар", — відповів Юліян сухо й мимоволі і вдруге вклонився.
По його обличчю перебігла темна краска й майнуло невдоволенням.
"Він помер наглою несподіваною смертю. Чи також се вам відомо?"
Юліян не знав.
Бабуня Орелецька задивилася на гарного, рослого юнака, мов на привид перед собою.
Відтак, по хвилі понурення в гадках, спитала, чи йому відомо, що він не вдома й не при своїм гарнізоні помер, а — а…
Юліян схилився над старою жінкою, щоб не втратити жодного слова. Вона йому така чудна своєю бесідою видалася.
"В службовій подорожі… в горах — помер несподівано. Молодий ще, гарний. Тут, тут около уст, — указала рукою на нього… — в рисах і щось в очах. Се зовсім він, коли дивлюся на вас. Але вже доста".
"Прошу мені лише сказати, в котрих горах?"
Стара жінка поглянула недовірливо на Юліяна. Чи справді сей внук не знав би, де його предок помер?
"Помер в околицях копалень вельможів Ґанен фон Ґанинґаймів".
"Фон Ґанинґаймів?" — сказав Юліян і підніс брови.
"Так. Ви нічого про них, про ті золоті часи не знаєте. Які то часи були!"
Бабуня Орелецька завернула трошки очі до юнака.
"Вони зовсім мене не цікавлять. Що мені, молодому українцеві, може бути інтересне на часах "Ґанинґаймів"?"
(Продовження на наступній сторінці)