«От тобі й скарб» Григорій Квітка-Основ'яненко

Читати онлайн оповідання Григорія Квітки-Основ'яненка «От тобі й скарб»

A- A+ A A1 A2 A3

Як же поховав батька, так тогді зовсім покинув господарство: усе знай водиться то з донцями, то з старими запорожцями, що як прочули про такого, так до нього як плав пливуть. Один розказує, що ген там, у Маяцькій Засіці, які-то печери довгі та глибокі, позавалювані бочками з грошами золотими, діжки з срібними рублями, казани з мідними п'ятаками, і що він против того скарбу знає замову і зараз усе може узяти, тільки нема чим довезти того добра. От Хома і дає пару-другу волів, і посила, і жде: ось-ось хура з усякими грішми прийде, ось прийде; не треба буде тогді робити, тогді усього понакупає і розбагатіє… Фіть-фіть! Нема хури, не вернулися воли, і запорожця, хто зна, де його ськати, та й як його звати не зна, бо Хома, було, ніколи не розпитує, що за чоловік і відкіля? а так, без усього усе йому віддасть та і дожи-да. І вже, було, ніколи не скаже, що його обмануто, а тільки каже: "Чоловічок добрий був; мабуть, йому яка причина сталася".

Оттакі-то добрі чоловічки, як разів десять понавідовалися до нашого Масляка, так і зостався він, сердека, піший! Жінка, було, гризе йому голову і уранці, і увечері, так нічого; він усе своє: усе з добрими чоловічками водиться! Сі ж як побачили, що вже нічим йому за тими бочками посилати, так стали йому казати, що у такім і такім місці є скарб-жінка, і не дуже глибокий, тільки на викуп требує намиста, очіпків, серпанків, плахот і усього жіночого; тільки се положи, то він так зараз і дасться; а добра — добра озьмеш, так видимо-невидимо!

Сеє слухаючи, наш Масляк аж танцює! Повіднімав у жінки усю її худобу, віддав доброму чоловікові і сподівається: ось-ось прийде, ось-ось привезе. Пішов і сей добрий чоловічок за тими, котрих тільки і бачили! Дальш так роблячи, звівсь наш Масляк нінавіщо і жінку мов у старці пустив. Нема ні на ньому, ні на жінці, ні на діточках і одежі доброї; а їсти, коли жінка не заробить, так і ложки гуляють.

То просячи, то плачучи, протурила його жінка об середохресті на заробітки, чи не добув би чого ік святу, щоб було чим розговітись. Потяг Хома до слободи верстов за сім і йде і усе своє дума, як би то на скарб наскочити, забрати його та тогді б і гадки не мати. Аж ось… дивиться… назустріч йде дідусь старенький, маленький, горбатенький, та ще зігнувсь від старості, так мов при самій землі. Пика йому невмита, волосся розкудовчене, ніс невтертий, слина з рота так і б'є, аж запінився по усій бороді.

Хома з радощів сам себе не тямить! Чув, що і як треба у такім ділі робити, зараз підбіг до дідуся, втер йому ніс, обітер йому рот… нічого! Дідусь не розсипавсь, а тільки… мугиче щось таке, та, веселенько усміхаючись, знай йому низесенько кланяється.

Хома дума собі: "Чому сей скарб та не розсипається? Еге, знаю!" Та з сим словом хряп дідуся по щоці… а той бебех об землю… Еге! Та й лежить цілісінький, і скиглить, і плаче, і стогне, і нічого не говорить. Хома подумав, що ще трохи його товкмачив, прийнявсь лежачого шкварити… дідусь не розсипається, а Хома знай його бебехами годує…

— А що-то ти, чоловіче, робиш? За що ти нашого німого старця б'єш? — обізвавсь до нього чоловік із надулісся та й гукнув на товариство; а ті так і вискочили з лісу, оборонили старця, а Хому, що хоч було і кинувся навтікача, одначе ж піймали, руки йому скрутили і відпровадили до волості. А той дідусь та був собі зовсім каліка, та ще й німий, і йшов по селам прохати милостини; оттут-то його наш Масляк злапав і почав товкмачити, думаючи, що він є скарб, "так нехай, каже, розсиплеться". О, щоб тебе! ї сміх і лихо з ним!

Як же потягли і нашого Хому, так буде знати! Перш приперли до волості; обіськали, розпитали, — нема і дома нічого, і у кишені гуде; ну, так його у холодну, а самі прийнялися допроси та лепорти писати, та було і забули; а далі схаменулися та й відпровадили у суд. А там звісно, якби Хома мав що, так один перед одним дещо б надряпали та й відпустили б його любенько, а то як прочитали допроси та подивилися на карлючки, що писар, підписуючи, униз позагинав, що, стало бить, хоч наплюй на нього, а узяти нічого, так його і ув острог, а тут і почали писати — не против ночі розказуючи — справки, та очні ставки, та свидітельські показанія відбирати, та… куди! усього і не згадаю, і не вимовлю, як там у суді зоветься; а тільки звелося на те, що таки Хомі дали добру прочуханку та ще узяли і підписку, "що, каже, доволен і жаловатися нігде не буду", та на самий чистий четвер і відпустили.

Отсе ж вже надвечір, як православні люди збиралися на страсті з свічечками йти та усю ніч молитися богу, а наш Хома Масляк після парлації ченчикує додому, аж зирк — циганка сидить на степку. Ще не провчений, Хома, щоб-то швидше добрести додому та провідати жінку та діточок, — ні; він ще до тієї циганки. "Поворожи, — каже, — мені, чи швидко я розбагатію?" А та йому і почала: "І щасливий, і таланливий, і у щасті, у багатстві поживеш; а коли збрешу, то щоб на мені сорочка пополотніла, щоб я мертвої зозулі не побачила, щоб я на своїх похоронах поросятиною подавилась! От що! А ти, дядьку, дожидай; завтра до вас у село приїде наш старший, так ти його не прогуляй і усе дожидай; він селом у вас їхатиме та і навчить тебе, де твій талан і де твоє щастя. Тепер іди здоров". От Хома і потяг додому. Прийшов, аж хата пустісінька, і духу нікого нема, і кілочком заткнута; бо його жінка, чувши, що з мужиком сталася біда, а тут ік празнику нігде було нічого узяти, забравши діточок, пішла на усі празники до своєї братової.

Постукавши скрізь і побачивши, що притьмом нема нікого у хаті, Хома постояв, посумовав, далі і приліг на приспі та тут і заночовав, дожидаючи, хто-то завтра прийде і який йому товк дасть, що як би то той скарб знайти.

Оттож то наш Хома Масляк у великодню п'ятницю ходить по Джигунівці та розгляда, чи не їде якийсь-то старший, що про нього циганка казала. Ходить собі уподовж вулиці, та знов вертається, та вигляда, а до жінки і до діток йому і діла нема! Йому байдуже, що вони у чужій сім'ї празник приньматимуть і чужою паскою розговлятимуться… аж зирк! Щось з'їжджа на міст… Хома так і кинувся назустріч…

Їде то жидівська бричка, пара коней у шлейках, по-жидівськи у дишел запряжені; погонич сидить у суконних штанях і у юпці, скрізь повимережувана і з китицями, мов у венгерця, що з ліками ходить, а на голові превисоченна шапка з углами на усі боки. Машталір той знай своїх патик поганя, та не батіжком, а на кнутовищі у нього удка з здоровенним крюком; і він знай цмока, та тою удкою усюди помахує, та ньока, та приговорює химерно, не так, як усі люди коней поганяють, що — "ньо, паді, ше-велись" — абощо, а він все мов приспівує: "передні з нами, задні за нами: а усіх просим вас: ідіте до нас, до нас; усіх приньмаємо, усіх скликаємо".

Роззявивши рот, стоїть Масляк і слухаючи дивується, що се таке є? Аж ось під'їхала бричка, і з неї виліз, та так проворно, вже стар чоловік, чи купець-москаль, чи жид-шинкар, не вгадаєш. Борода б то йому і є, так цапина та ще й рижа, очі сірі, та так і бігають, брови, густі, та довгі, та широкі, так і напружились, як щетина. Ніс довгий та карлючковатий і на кінці загострений, ніби шпилька. Губи тоненькі, а рот… так від уха та до вуха, а як заговорить та роззявить його, так здоровенна голова з шапкою зовсім улізе; а у роті зуби притьмом свинячі. Каптан на ньому китаєвий, широкий та довгий, а пуще полотнище ззаду: так і волочиться, мов у тієї жінки нашого повіреного, що як була міщанкою, так ходила у спідницях, а як мужик її шморгнув у дворяни, так почепила таке плаття, як на справжніх панях, що хвіст так і волочиться. Закавраші у каптана теж довгі, що усі пальці закривали; коса з мишачий хвостик теліпалась з-під високої дуже шапки з вуглами та з китицями. Ноги у жовтих чоботях з пальцями, мов рукавиці, а на п'яті теж був палець, як у собаки; а скрізь тії пальці пролазили когті, мов у кота заморського.

Оттакий-то козак як скочив з брички, так би усяк злякався, а Хомі і нужди мало: так пильненько та веселенько на нього дивиться і зараз полюбив його, мов дядька рідного, та зняв шапочку і уклонивсь йому. А той… ось слухайте, люди добрі, що тут буде! Замість того, щоб і самому зняти шапку і сказати або добридень, або гюма-гайбі тобі, — ну-ну! Він і шапки не зніма, і не поклоняється йому, а сказав: "Наш єси, приятелю!" — та й узяв за руку Хому і пішов з ним дорогою і розговорює; а маш-талір ззаду коней поганя, та свистить, та знай своє приговорює: "Попавсь, попавсь; наш буде, нас не збуде…" — а Масляк і байдуже, у яку кунпанію ускочив.

От як ідуть, той, що з Хомою, і каже: "Ти мене, чоловіче, не знаєш?"

— Ні, дядюшка, — каже Хома.

— Будеш опісля знати і дяковати; а тепер не зови мене дядюшкою, бо я швидко тобі стану за рідного батька; а зови мене пан Юдун.

— Добре, пане Юдуне! — сказав Хома; а далі йшли, йшли, от Хома і питається:

— Чи ви, бува, не з жидів, пане Юдуне?

— А по чім ти відгадуєш?

— Та так щось, що ви на речах збиваєтесь на жидівство. (Бо й правда, що сей Юдун дзидзикав, мов справжній жид.)

— Ні, каже, я не жид, а тільки щирий їм приятель. Чи не знаєш, чоловіче, де тут постоялний? Треба коней погодовати і за діло приньматись.

От Хома і привів їх до постоялного.

Ось тут-то що було, послухайте!

(Продовження на наступній сторінці)