«Мертвецький великдень» Григорій Квітка-Основ'яненко

Читати онлайн оповідання Григорія Квітки-Основ'яненка «Мертвецький великдень»

A- A+ A A1 A2 A3

— Та що се за напасть така? — гукнув вже на них Нечипір, як розглядів, що тут, до чого прийдеться, можна й драла дати. — Як таки можна таким манесеньким кусочком вареника та усю вашу громаду обділити? Се, бачу, тільки ваші вигадки, пеня московська, щоб мене занапастити! Ходім лишень до ратуші та збудімо писаря, та хоч і він зо мною учора цупко п'яний був, та вже, мабуть, і проспавсь, так він нам на щотах розщита, що не можна таким кусочком усіх вас обділити.

— Але! Нам нічого до писаря, — зашипіла уся громада. — Він уже нам не суть начальник; ми тут старші!

— Коли ж ви тут старші, так цур же вам! — крикнув на них Нечипір; та як позасучує рукава, як стулить кулаки, як кинеться у кучу, щоб пробитись меж ними та удрати додому… так що ж! Бачиться, й б'є, ще й дуже б'є: кого по пиці беха, кого у груди тасує і ногами товче… так, сердека, тільки собі кулаки позбивав і трохи ніг своїх об їх ноги не порозломлював, а їх нічого і не дошкулив, бо, звісно, кістка! що кістці зробиш? Таки нічогісінько! Тільки пуще їх розсердив… бо як кинулись усі на нього, як заревуть: "Так утікать? Ось ми тобі дамо! Діли ж, сякий-такий сину! А не то ось ми тут тебе розірвемо на шматочки".

Прийшлось Нечипорові зовсім пропадати! Вже не видумає, що йому і діяти, та з переляку став проситись: "Пустіте, батечки-голубчики, пустіте! Ой, не давіть же мене вашими холодними кістками… О, та и змерз же я, але так і трушусь. Будьте ласкаві: винесіть мені шапку, забув у церкві; уха так померзли, що не то що!"

— Яка тобі шапка? — відозвались до нього вп'ять мерці. — Роби своє діло; бач, вже нерано!

— Те-те-те-те! Тепер догадавсь! — шепнув собі Нечипір та й глянув на зорі, аж Віз уже докочується геть-геть; от, розгладивши уси, та й каже їм: — Бачу тепер, люди добрі, що з вами нічого робити; я було хотів по-жартовать, аж бачу, ви сього не любите. Коли ділити, так ділити. А кажіть: хто над вами тут є отаман чи який старший?

— Нема нікого старшого, ми тут усі рівні; минулось панство! — загули мерці.

— Так хто ж зна, скільки є тут вас щотом? — питав Нечипір.

— Діли без щоту. Тогді побачимо, як кому не стане.

— Цур дурня, та масла грудка! — гукнув вже на них Нечипір, усе поглядаючи на зорі. — Як вас кат розбере: інший, може, по дві долі хвататиметь на мою голову. Без щоту не хочу: лічіть, тогді й ділитиму. — Та відвернувся від них, узявсь у боки, як комісар, та й ходить меж ними і не вважа, як і той, громади.

— Та доки сього буде? — загули вп'ять мерці. — Не буде тобі щоту, лічи сам.

— Лиха матері вам! — каже Нечипір. — Лічи; коли ж я ліків не знаю. Двадцятеро-десятеро налічу, а далі й тпрру! Ну, так покличте ж з ратуші писаря, так той вас перелічить. — Та, усміхнувшись, і каже нищечком: "Нагайкою, як у степу косарів".

— Е! Та ти бо ще й торгуєшся? — зашипіла громада. — Діли мерщій, а то ми тебе поділимо!

— А щоб ви виздихали! — розсердившись, налаяв їх Нечипір. — Як же вас тут у громаді усіх мені поділити? Сідайте лишень усі по купам: старі до старих, молоді до молодих; діди особе, і баби особе, тож і парубки, і дівчата…

— А парубкам з дівчатами сідати? — питав один парубок, вискаливши зуби.

— Ось я вам дам до дівчат! Але й тут у вас женихання на думці. Геть! — прикрикнув на парубоцтво грізно. — Сідай окроме і дівчата окроме.

— О бодай тебе розсудило! — зашипіли усі дівчата.

Аж тільки забряжчали кістки, як почали мерці усаджуватись; та усе купа біля купи. Старі діди й баби ще таки звичайніш були, ті нарізно посідали; а що молодиці, дівчата та таки й чоловіки, які ще не дуже старі були, а що найбільш парубоцтво, так вже так промеж собою помішались, що й розібрати їх не можна було. Та підняли промеж себе іграшки та сміхотню, раді, що докупки зібрались, та вигадування, неначе колись їм було на вечорницях; та так, що скільки старі, та й сам отець Микита, їх не зупиняли, так нічого і не зроблять; а наш Нечипір їх і не боронить. "Нехай-нехай!" — дума собі, та ще й рад, що вони гудуть, як тії бджоли.

Тільки що ті усаджувались, аж та дітвора, що бігала круг церкви, сюди ж присипала і сікаються до Нечипора і знай своє товчуть: "Нас мати породила, нехрещених схоронила, під порогом положила… давай і нам, дядьку, вареника; а як не даси, залоскочемо у смерть…"

— А зась, циганчата! — крикнув на них Нечипір та аж тупнув ногою. — Чіп відсіля! ви не сього приходу. Пожалуй, є вас багацько таких, що й попід плотами покидані, і у глечиках потоплені; та як мені усіх обділяти, так се в мене не тільки вареника, та й волосся не стане…

— Зовсім! Обділяй мерщій! — заклекотіла мерцівська громада, посідавши й утихомирившись.

— Добре, коли зовсім! — відозвавсь до них і Нечипір, ще таки поглядівши на зорі. — Ви зовсім, от і я скоро зовсім. — От і став попід ногами на снігу ськати, та й знайшов скіпочку; виковиряв нею того піввареника, показує їм і каже: "Нате ж, люди добрі! та знайте мою добрість. Глядіте ж, їжте не спішачи, щоб котрий ще не подавивсь; то ще мені біда буде: приїде суд з лікарем вас свидітельствовати, та ще скажуть, що я вас отруїв, та прикинуть пеню, що й копою не відбудеш. Нате ж!" Та й став розщипувати вареник і каже: "Отеє одному, отеє другому, отеє третьому…" Кукуріку! заспівав півень… Шарасть! Розсипались наші мертвеці, і кістки забряжчали, неначе хто мішок п'ятаків висипав!…

Дивиться Нечипір: нема ні отця Микити, ні пана дяка, ні старих, ні молодих, ні дівчат, ні парубків… зостались самі гроби на кладовищі, як і учора були.

— Цур палічча! — закричав Нечипір, сеє бачачи. Се ж він знарошне їх до третіх півнів і манив, бо чув від старих людей, що тільки самі чортяки від першого півня щезають; а що відьми, мертвеці, упирі, вовкулаки і усяка нечисть шляються до других, а інші і до третіх півнів. От він тільки їх і дожидав.

— Фіть, фіть! — подивившись по усім усюдам, чи не зоставсь котрий на сім світі, Нечипір посвистав та й каже: — А що? наїлись вареників? не здивуйте. Мусили мене занапастить, тепер натщесерце спочивайте; та вже більш мене не заманите… Що ж мені тепер робити? Піти додому, жінка не повірить, що їй буду розказовати, та ще й попіб'є, думаючи, що, може, я де по шинкам ходив. До церков, поки живі попи задзвонять, ще не швидко; ляжу тут спати та й спатиму; задзвонять, я тут і є. — От собі приліг на горбику, якраз біля хвіртки, куди народ у цвинтар йде, згорнувсь та й захріп собі гарненько.

Спав-спав, аж ось чує, що його сіпають і таскають то сюди, то туди. От йому і здається, що се його мерці рвуть на шматки, та спросоння давай якомога кричати: "кукуріку" та "кукуріку!", щоб мерці щезли від нього та порозсипались, думаючи, що то півень кричить. Далі чує, що круг нього люди возяться та регочуться, і хоч його н дьоргають, та не рвуть на шматки, а ще й говорять: "Нечипоре!… Устань… устань!" От він очима — луп! аж — зирк! перед ним піп… та вже не отець Микита, а отець Павло, живий піп, і дяк, пан Степан, і усі люди, скільки їх тут ні бачить, усе живі люди, і сусіди, і приятелі його; а тут і писар з ратуші, з котрим він учора добре заговляв.

Устав наш сердека, і очі продира, і чухається, і не зна, що йому казати, що його і піп і уся громада лають, і п'яницею узивають, і що цілу ніч шлявся, та так, де припало, там і валяється.

— Але, п'яниця! — далі, надумавшись, каже їм Нечипір. — Тут не п'яниця, а ось мені яке привиденіє було. Ось слухайте лишень, і ви, паніотче, і ви, люди добрі. — От і почав їм усе розказовати: як був учора п'яний, як додому прийшов, як заснув і як пішов до вутрені, і що тут з ним було, і як мерці хотіли його розірвати за вареник, і як півень заспівав, і як вони пропали, і як він тут заснув…

— Та не слухайте його, п'яниці! — загомонів на нього панотець, бачачи, що увесь народ около нього обступив Н, пороззявлявши роти, слухають його; та і ще каже: — Не слухайте, се він перепивсь та сп'яну химери погнав.

— Та які тут, паніотче, чесніотче, химери; іменно так було, як я кажу. Ось відімкніте лишень церкву, то й знайдете там мою шапку. Вона там; мертвеці не дали мені її і узяти; я ж кажу, що вона там. Я не лазив пак у вікно, щоб її знарошне там положити. Та й лучче роздивітесь по церкві, чи нема якої шкоди…

От і відімкнули церкву, ввійшли; аж справді, де казав Нечипір, що положив шапку, там вона й є; по церкві усе було справно і не можна було примітити, щоб мертвеці уночі тут були.

(Продовження на наступній сторінці)