Далі ще говорилося в цій рецензії, ніби сам Зеров наприкінці відступив від своїх позицій та знизив свій тон та ніби Могилянський відрікався від своїх товаришів-неоклясиків. Це доводилося або тим способом, що перекручувалося слова їхні при цитуванні, або подавалися уривки речень, не доведені до кінця. Зрозуміло, що таке трактування теми викликало обурення тих, що були зачеплені рецензентом. На статтю його зареаґували по черзі Зеров, Могилянський і Филипович. У своїй відповіді Зеров казав: "1. Моя кінцева промова не була жадним відступом з позиції чи то "зниженням тону"; ні себе, ні своїх товаришів я ні в чому не вигорожував; 2. слів про чисту поезію і чисту науку в тому розумінні, як їх подає референт "Більшовика", я не говорив... Лісовий, очевидно, прийшов на вечірку з готовою думкою і через те не спромігся — ні належним способом вслухатися в зачитаний матеріял, ні схопити основну нитку дискусії".
Могилянський у своєму спростованні приписуваних йому думок зазначав: "А коли все те, що я говорив далі, не вважати за похвалу, то я вже й не знаю, що тоді похвалою називається. Може й "по старостів відчуваю в Люкреція та таких антибуржуазних поетів, як Леконт де Ліль, А. Рембо та ін., більш корисної сучасности, ніж у багатьох тих, що намагаються "ловити момент", але не заздрю тій молодості, що сьогоднішнє почуває без зв'язку з вчорашнім".
Досить докладна була відповідь Филиповича, яку теж подаю у скороченні. "В гЧг. 61 "Більшовика" від 17 березня ц. р. надруковано рецензію на вечір оригінальної і перекладної поезії, улаштований 15 березня культкомісією місцкому ВУАН. Через те, що, реферуючи зачитаний матеріял, тов. А. Л-ий перекрутив факти, а також дав їм спеціяльне освітлення, прошу надрукувати мої зауваження. По-перше, говорячи про кризу сучасної української поезії, я найменше подавав свої власні "скарги", а наводив думки, що все частіш з'являються за останній час в пресі. Я цитував з "Більшовика" (гЧг. 57) за 1925 рік... Цій рецензії, вміщеній у відповідальному органі, я надав симптоматичне значення, оскільки вона виразно констатувала загрозливу одноманітність сучасної української поезії (на характеристиці цієї одноманітности я не спинявся, лише побіжно зазначив, що між іншим тепер поширено переспіви теми: трактор). Обидві рецензії — на "Нову Громаду" і літвечірку підписано однаковими ініціялами: А. Л-ий. Чому ж рецензент, видимо обурюючись на мою думку про одноманітність сучасної української поезії, не зазначає ані словом, що я повторював його ж власні слова... (вчитись і працювати!)... Особливо підкреслено було значення перекладної роботи, що переважно демонструвалася на вечірці.
На всі ці відповіді знов дав свою відповідь Лісовий, яку так закінчував: "В літвечірці у ВУАН, мені здається, треба вбачати 'спробу неоклясиків зробити певний наступ на літфронті... Проте, якими фразами ("вчитись і працювати") неоклясики не визначали свій шлях, справжня суть його нам відома. І ми, без найменших вагань, рішучо будемо застерігати молодь від наслідування неоклясиків, творчість яких ідеологічно шкідлива".
Після всього того свою печатку приклав ЦК своєю резолюцією. Видрукована в "Правді" з 1.7. 25, вона містила в собі такі рядки: "Как не прєкращаєтса у нас класовая барьба вообще, так ана не прєкращаєтса і на літфронтє. В класовом обществе нет і не может бить нєйтральнаво іскуства...".
На це Филипович напирав жартівліву "Епітафію неоклясикові":
"Не Райн, не Волга, не Дніпро, не Висла —
його сховає нічности ріка.
Прощай — неокласичну руку стисла
після Европ досвідчена рука.
Десь Дорошкевич з ним вітався кисло,
не раз скубла десниця Десняка.
Кінець. Мечем Дамокловим нависла
сувора резолюція ЦК.
Дарма, що він, у педжаку старому,
пив скромний чай, цриходячи додому,
4 жив црацьовником з юнацьких літ, —
он муза аж здригнулась, як почула,
що ті переклади з Гомера і Катулла
відродять капіталістичний світ".
Глузуючи з поетів, які старалися догоджувати, як Савченко, Загул, Поліщук, написав Зеров глузливу пародію на один вірш свого товарища Драй-Хмари:
"Ні, не Еллада ти. Сучасности над нами
червоний прапор... Чорні димарі...
Донбас прийдешньому відчинить брами,
(і Савченко блискучими рядками
на подушку оберне угорі
сліпуче сонце...
—— ...Мексико майбутня,
неокласичних виженеш жерців,
й мов Загулова побідна лютня,
ти задзвениш, велика і могутня,
під проводом Поліщуків".
Взагалі неоклясики не цуралися пародій, охоче їх писали не тільки на ворожих людей, а навіть на самих себе, і ніхто, певна річ, за це не ображався. Ось зразок злісної епіграми з-під пера Зерова, що має наголовок "Напис до останньої Загулової книжки": "Я раб і наймит? Як же так? —
Зо мною ручкається сам Щупак! (
Моє йдеологічне пійло — для всіх правдивих громадян:
Досвідчена — натяк на Досвітнього, що став по боці неоклясиків."
Десняк — пролетарський критик.
його змолитвував Самійло, а спаламарив Хуторян".
Цікаво, що в тих сатирах слова "хуторян" і "поліщук" можна і з малої, і з великої літери писати, бо надано їм подвійного сенсу. От один із найкращих Драй-Хмариних віршів:
"Стогнала ніч. Вже гострі глиці проколювали більма дня, і синьо-золоті грімниці дражнили відгульня-коня.
Розбурхалася хмар армада, — а ти, опалена, в огні, ти, вся любов і вічна зрада, летіла охляп на коні.
Під копитом тріщали ребра, впинались очі в образи, т— а ти розпліскувала цебра передсвітанної грози.
Із бур, о молода гонице, ти пролила своє дання — і світом гомін і стрілиці дзвінкокопитого коня". (1925)
На вірша цього Юрій Меженко написав був таку пародію:
"'Куди ти прешся, молодице, отак наосліп, навмання? Наколеш око на ялицю — чолом розтрощиш кам'яницю — і все на "ицю" і на "ня".
Не доженеш ти таємниці,
скочивши охляп на коня,
то ж то не кінь, і не кониця,
і не тигриця, не левиця,
то — звичайненьке шкапеня".
Слід ще згадати один жартівливий колективний твір, де неоклясики поглузували трошки з самих себе та й з супротивників своїх. Назва цього твору "Неоклясичний марш". Він містить у. собі хорові партії і сольові номери:
Неоклясичний марш
Хор. Ми — неокласики, потужна революційна течія: йдемо напружено і дружно... Леконт де Ліль, Ередія! 1) Ми виникаємо стихійно,
щороку сходячись на чай. Страшися, "Плуже" безнадійний 2) і статут овій переробляй! Филипович '(сольо). Я славив землю, славив вітер і врешті вийшов на простір, 3) щоб лити з ясномудрих відер (музику звечорілих зір. 4) Мене позбавлено емоцій 5) і збезоучаснено давно, але на тридцять третім році почав я славити кіно. 6)
Хор. Ми — неоклясики, єдиний
ще не зіпсутий молодняк.
Покинь свої, Сашуню, кпини, 7)
бо славить нас уже Десняк. 8) Рильський (сольо). Я з білих островів з'явився,
поплив у синю далечінь,
в рахунку весен помилився,
крізь бурю й сніг іду, як тінь. 9)
Учіться, молоді поети,
блюдіть анапест і устав.
Вінок сонетів, тріолети
я, не писавши, написав.
Хор. Ми не поети, а піїти, — коли не з нами, обминай. Верлібри пишем знаменито: Едшмід, Вергарн, Шпільгаґен, Гайм. 10)
Бургардт :(сольо). Загул пошив мене в поети, втопив у липовім меду....
З заліза я кую сонети:
що хочеш, те й перекладу!-11) Хор. Ми лебедю рівня; і щуці, 12)
а рак червоний нам дарма.
Хоч ми й не робим революцій,
але й життя від нас нема 13) Драй-Хмара (сольо). А я ковчег покинув Ноїв,
прибившись на червоний шлях,
і муку слова заспокоїв
в Шехеразадиних садах. 14)
Наосліп, охляп і юрбою
за словом слово ткне і мкне,
і Арарат за Магалою 15)
лякає товтрами мене. Хор Ми — неоклясики, завзято
милуємось на древній світ
Іі все не хочемо вмирати:
Гомер, Горацій, Геракліт. 16) Зеров і(сольо). Палю я ладан Аполлону,
покладений у саркофаг. 17)
З академічного амбону
чревовіщаю, яко маг.
Мій дар: костриця Буревію,
а Хвильовому мадриґал,
Загулові — калататія,
а Савчевкові — капітал. Хор. Ми — неоклясики, потужна
літературна течія.
Ступаєм дружно, харалужно:
Леконт де Ліль, Ередія! Могилянський і(сол ьо). І я боєць за вищий рівень,
неоклясичний славлю хист,
та проспіває тричі півень —
і в "Правді" — отреченний лист. 18)
Масонський вигляд, жест лицарський
і під пахвою пук цитат, —
Мій Санчо-Панса—Луначарський,
а Маркс мій приятель і брат. 19) Хор. Поникни, гордий Пилипенку! 20)
Багато є у нас імен:
в нас Голоскевич, Титаренко, 21)
Сковорода і де Бальмен. 22)
Над українськими ланами
дух неоклясики буя,
і раз-у-раз чаюють з нами
Леконт де Ліль, Ередія! Сучасність (простягаючи руки й переходячи з рим на асонанси):
О, плем'я горде, неслухняне!
Не одвертайся, не тікай, —
приїде в лоно Авраамле
до Соломона Щупака. 23)
Апотеоза.
(Продовження на наступній сторінці)