Скоро після того, як тупотіння коней потишилося і драгуни поїхали шукати Рогозу по Полтавському шляху, чернець-кошовий, посміхаючись у свої сиві вуса, постукав у дуба патерицею і, випустивши Рогозу на волю, дав йому обід, що сам приніс у глечику.
— Куди ж, сину, звідсіля? — спитав він, коли Рогоза скінчив обід.
— Душа рветься, пан-отче, до товариства на Дунай, а звідтіля, взявши братів, як Господь допоможе, так знову повернуся до Базавлуку, рятувати жінку й дитину!
— Нелегка, сину мій, твоя справа... — сказав чернець у задумі.— Серце ж тобі правду говорить: гріх був би, коли б ти сам вирятувався, а дружину покинув загибати. Молися Милосердному, то він тобі допоможе.
Три дні так прожив Рогоза біля таємного дуба, на четвертий же день ранком чернець-кошовий привів до нього осідланого коня і приніс вбрання послушника.
— Одягай, сину, отеє вбрання,— сказав він,— а на голову підкапок послушника, сідай на коня, та й їдь собі до річки Бугу. Шляхи ти знаєш, бо походом під Бендери й під Килію, говориш, ходив. У тороках біля сідла харчів тобі на тиждень, а ось ще візьми трохи грошей. Як питатимуть, куди їдеш, говори, що ігумен послав тебе на Молдаву, до Мирнопоянського монастиря.
Зворушений добрістю ченця, Рогоза впав навколішки і з сльозами на очах почав цілувати його руки. Багато пригод зазнав Рогоза, поки добувся до Бугу. Було лихо йому й з безвіддя й з безхліб'я; сумно було самому у степу і од хижих вовків, що великими табунами щоночі виходили з терників та байраків, шукаючи собі здобичі... Та все те переміг козак і однієї темної ночі, нав'язавши коневі на копита перевесла, скручені з трави, щоб не чути було тупотіння, він обминув по сей бік Бугу російський кордон і перебрів конем на той бік річки.
Не вспів його кінь ступити на турецький берег, як з-за скель, що лізли берегом одна на одну виникли темні постаті людей і вхопили його коня за повід.
— Стій, бо тут тобі й смерть! — почув Рогоза серед темряви ночі грізні поклики.
Він сподівався, що на турецькому боці річки його здибають турки і не дуже злякався, коли його коня оступили люди, але дуже здивувався тому, що до нього гукали на рідній українській мові.
Придивившись до людей пильніше, він впізнав на них запорозьке вбрання і тоді догадався, що ті люди були дунайці, себто запорожці, що перейшли з Дніпра на Дунай.
— Пугу, пугу!.. — скрикнув Рогоза по-запорозькому.— Якого біса ви тут полохаєте людей!
— Дивіться! — почулися поміж запорожцями крики здивування.— Та се чернець, та ще, певно, з наших братчиків, бо пугукає!
Почали розпитуватись. Між запорожцями знайшлися такі, що знали Рогозу. Вони повели Демка до свого табору і розказали, що турецький султан довірив запорожцям держати кордони по всьому Бугові, а проте втікачів з України звелів пускати на турецьку сторону вільно; Рогоза ж розказав про свої пригоди і про те, що їде на Дунай до брата Петра.
Поки велася розмова, запорожці нагодували Демка і поклали спати, ранком же, проводжаючи його, порадили простувати понад Бугом, від кордону до кордону, поки дійде аж до самого лиману.
— Тут скрізь наші по кордонах... — говорили вони.— Доїдеш до лиману безпечно, а на лимані наше товариство рибачить, так дасть тобі пораду, як добутись до Січі.
Щоб же товаришеві безпечніш було у дорозі і, щоб не затримали його де-небудь турки, кордонний сотник, прощаючись, доручив йому білет з турецькою печаткою.
XI
Іде Демко понад Бугом і серце у нього радіє: скрізь узброєні запорожці кіньми грають, червоні штани козаків, мов той мак, по зеленому степу красуються, а на сотниках та хорунжих ще до того й жупани кармазинові — так очі у себе й беруть. Зброя у всіх сріблом та золотом сяє... Де у кого рушниці за плечима чорніють, а де у кого спис у руці гострим залізом виблискує. Чисто все так, як було й на Україні.
Аж заплакав Рогоза сльозами; так любо йому було після двох років пригнобленого життя побачити узброєне військо запорозьке, що, гарцюючи тут кіньми, держало на гостряках свої списи, разом з білими прапорками — козацьку волю.
Переходячи від кордону до кордону, Рогоза доїхав до лиману і там справді здибав велику ватагу запорожців. Вони рибачили трьома військовими байдаками, закидаючи у лиман великі сіті. Демко знайшов тут чимало своїх товаришів, та знаючи, що всяка прогаяна хвилина завдає нових мук Галі у її тяжкій неволі, він не хотів спинятися біля товариства і тільки спитав, як їхати до Січі.
— Їдь, товаришу, на Тилигул на Хаджібей до Вилкова, а там розпитаєш. У Вилкові наших багато.
Біля Тилигулу та Хаджібею Рогоза побачив однокурінців, що будували собі хати. Чимало з братчиків вже поженилися і вихвалялися Демкові, що вільної землі по Буджаку скрізь багато і турки не забороняють займати займища.
"От, сюди я й приведу Галю... — мріяв козак.— Тут все, як у нас: лимани й степ, така сама Україна".
Через кілька днів Рогоза прибув до невеликого молдавського міста Вилково, що стояло на самому березі Дунаю, а у тому місті сидів полковник Запорозького Війська Свербиніс з кількома сотнями товариства, постачаючи звідсіля на Січ борошно, крупу й інші харчі.
Почувши від Демка про його пригоди, Свербиніс почав сміятись.
— А лиха мати вас там держала? Ото було б не відбиватись от товариства, а йти разом. Бач, який чернець з тебе бравий, навіть борода одростає.
— Та як би ж я голив її у дорозі? — виправдувався Рогоза.
— Ну гаразд, так виходить, що запорозька соломаха смачніша за московську патоку?
— Бодай і ворогові не коштувати тієї патоки!
— Та от, якщо хочеш до Січі, так треба тобі їхати дубом. До Січі, братику, конем немає ходу. Тут ще з десяток є таких саме втікачів, як і ти, так от мої хлопці везтимуть завтра до Січі борошно, та й вас усіх заберуть.
Другого дня великий байдак, навантажений борошном, виїхав кілійським гирлом Дунаю у Чорне море. Січ Запорозька тоді ще була не на Дунавці, як в останні часи перед зруйнуванням її 1828 року, а біля Читал на Сулинському гирлі; через те запорожцям доводилося об'їздити Чорним морем великий острів.
Хоч з нап'ятими вітрилами байдак і біг хутко, а все-таки у Сулинське гирло він повернув тільки надвечір.
Серце запорожців раділо, коли вони побачили по островах Дунаю таку саму плавню, як і у Великому Лузі на Дніпрі... Ті самі верби, дуби, осокори, шелюги з червоної лози та очерету. Так само герготіли тут по озерах та протоках гуси, так само буркотіли горлиці, стрекотіли сороки й кували зозулі... Здавалося, що вже не було чого запорожцям більше бажати і всі мало не плакали од щастя, почувши від дунайців, що все це належить товариству і тут всякому запорожцю вільно і рибачити і полювати.
Ще більше зрадів Рогоза, коли на другий день байдак, звернувши з Дунаю у протоку, привернув до берега і він побачив на острові тридцять вісім новеньких куріньків, що підковою обступили майдан, так само як і у Січі на Підпільній; там же, де підкова зближалася кінцями, стояли: паланка, скарбниця і розпочата в будові церква.
Рогоза пішов понад протокою до Січі. Берегом стояло багато великих і малих човнів і тут же запорожці працювали: хто лагодячи човна, а хто плетучи сіті. Козаки здивовано оглядали незвичайного гостя — ченця, не пізнаючи Рогози; він же не хотів ні до кого признаватись, поспішаючись до Платнирівського куреня, де мав надію здибати свого старшого брата Петра.
Петро Рогоза був років на десять старший за Демка. Він був далеко завзятішої вдачі, ніж Демко та менші брати. Завжди суворий і рішучий з надзвичайною міццю, він був страховищем не тільки для татарів та турків, коли зустрічався з ними у бойовищах,— його боялося й січове товариство. Боронь Боже було, коли хто скривдить товариша, або не по правді поділить здобич — уже Петро й тут... І досить було йому показати свого великого і, як довбня, важкого кулака на товстій, вкритій чорним волоссям руці, щоб той, хто скривдив, не тільки згоджувався ділитись по правді, а ще й свого додавав покривдженому, аби збутися лиха.
Уславився Петро Рогоза поміж товариством ще на Дніпрі і під час переходу був обраний за осавула у тій частині війська, що мандрувала суходолом через Дике Поле.
Демко Рогоза, їдучи до брата, був неспокійний, бо знав, що Петре дуже гнівається на нього за те, що він покинув товариство, лишився на Запорожжі й одружився.
— Дивіться: чернець, чернець! — почув він од берега хлоп'ячий голос.
Той голос здавався Демкові дуже по знаку і, глянувши на хлопця, він пізнав свого найменшого брата Василя. З Січі хлопець пішов за братом Петром зовсім малим, за останні ж два роки він добре виріс і склався на молодика.
— Васильку! — радісно скрикнув Демко. Хлопець не зразу пізнав брата і тільки згодом, добре придивившись, радісно кинувся йому на шию.
— Демку, Демку!…— гукав він, обнімаючи брата.— Нащо ти пішов у ченці?
— Скажи краще, Василечку,— одповів Демко,— де брат Петро?
(Продовження на наступній сторінці)