«З Дніпра на Дунай» Адріан Кащенко

Читати онлайн повість Адріана Кащенка «З Дніпра на Дунай»

A- A+ A A1 A2 A3

— Я й Гнат не поїдемо байдаками. Мене обрано за осавула до пішого повку, — Калниболоцький поведе степами через Дике Поле. Усім немає на чому плисти, бо військові байдаки, що стоять у Ковші, заарештовано.

— Чув про це лихо. Про Василя не турбуйся — догляну. А скільки ж є байдаків?

— Зараз небагато. Проте наші збирають байдаки, що зараз з товариством по плавнях та лиманах, на рибальстві. Та ще зберемо дуби з Чортомлику, з Базавлуку та й з Кінської Води. Набереться, може, з сотню, а все ж таки на все товариство не вистачить.

Разом з Очеретом брати дійшли до Підпільної. Там, під захистом верб, нечутно сновигали по воді невеличкі козацькі човни, перевозячи товариство по 5—6 душ заразом на той бік річки у плавню. Хутко перехопилися човном на той бік Підпільної й наші подорожні.

Петро Рогоза, що був на козацькій раді за річкою ще звечора, повів усіх у гущавину плавні. Більше години вони йшли, нахиляючись, під віттями верб, відхиляючи з свого шляху верболози, продираючись крізь очерета й обминаючи невеликі озера й болота. Василь добре вже втомився, поки нарешті в плавні почувся гомін козаків і Петро вивів усіх на галявину, оточену рясними й високими вербами.

— Ось де наш кіш! — обернувся він до Очерета.

Василь обдивився понавколо. Галявина кишіла козаками, мов мурашник, і всі козаки гукали до когось в один бік, а до кого саме, не можна було розглядіти. Не вагаючись, Василь, мов кішка, подерся на вербу й звідтіля побачив, що до козаків промовляє якийсь бравий полковник.

— Кого ж, панове товариство, славне Військо Запорозьке, волите кошовим? — спитав він наприкінці промови.

— Тебе волимо! Андрія Ляха кошовим! — почулося навкруги.

— Калниболоцького волимо! — почали гукати інші козаки. — Калниболоцького!

— Молодий ще Калниболоцький! — гукали треті. — Бахмета кошовим: він старий та певний лицар!

— К бісам Бахмета! Старий, та й грамоти не знає, — який з нього кошовий? Андрія кошовим! Він ученнй! Він спроможеться вивести військо на Дунай, зуміє й до султана доступитись!

— Андрія, Андрія! — вже одноголосно гукав натовп, і бравого полковника закидали шапками.

Новий кошовий уклонився товариству й подякував за честь та пошану.

Не гаючись, запорожці почали обирати іншу старшину, себто військового писаря, суддю, скарбника й осавула.

Не доспавши сієї ночі, Василь не діждався, поки скінчилася козацька рада, а почав куняти, а далі, злізши з верби, зараз же під деревом простягся й заснув міцним сном, тримаючись однією рукою за свою шаблю, щоб, боронь Боже, хто-небудь ненароком її не взяв.

Коли, відпочивши, він прокинувся, сонце було вже височенько. На галявині купами сиділи й лежали козаки, снідаючи тим, що кому Бог послав. Удалечині стукотіли сокири та коли-не-коли чути було, як голосно тріскотіли, ламалися й з великим шумом падали на землю підрубані дерева.

— Добре, хлопче, спав! — почув Василь біля себе голос Очерета. — Час уже й снідати.

— Не поїхали ще? — злякано схопився Василь на ноги.

— Ні! Он чуєш: рубають дерева. То лагодять плоти, бо товариства прибуває сила, а байдаків не вистачить і на половину.

— Коли ж попливемо?

— Тоді, як збереться все товариство з Великого Лугу. Мабуть, так, що аж уночі.

Василь умився біля недалекого озерця, витерся коміром сорочки, з'їв хліба з салом і попросив Очерета, щоб піти туди, де роблять плоти.

Вони пішли протолоченою за сю ніч між лозою й очеретами стежкою й через півгодини побачили поміж деревами річку. То була велика протока Сисина, що сполучає Підпільну з Дніпром. Берегом понад річкою вовтузилися напівроздягнені козаки. Дехто з них рубав дерева, інші, взявшись гуртом, тягли ті дерева у берег і спускали на воду, треті — обламували з порубаних дерев віття та різали лозу на скрутні, а останні, зовсім уже голі, бродили в воді, перев'язуючи колоди тим віттям, що їм кидали з берега. Декільки плотів стояли вже біля берега прив'язані до пнів, посередині ж річки сновигало багато всяких човнів. Ті човни пособляли перетягати плоти й перевозили на той бік Сисиної тих козаків, що мали йти з Калниболоцьким суходолом.

Василя дуже зацікавила справа з плотами, й він, доручивши свою зброю Очеретові, взявся підтягати гілки й лозу й кидати їх на воду. Він працював по щирості й скоро знову схотів їсти.

— А чи кухарі ж є в плавні? — спитав він Очерета. — Чи скоро будемо обідати?

— Не буде сьогодні обіду, — одповів дід. — Хоч кухарі й є, а проте, осавул не дозволив розпалювати багаття, щоб з московського стану не побачили диму та не довідалися про нашу мандрівку. Бери знову хліба, а в мене в торбі знайдеться тараня та огірок.

Старий і малий сіли під кущем обідати, й той обід здавався Василеві найсмачнішим за все життя.

Надвечір до Сисиної почали знову прибувати запорожці з Січі. Побачивши поміж ними свого приятеля, старого діда Лимаря, Очерет обізвався до нього:

— Що ж це ти, Охріме, казав, лишишся в Січі, а опинився тут?

— Була думка лишитися, — з нудьгою в старих очах одповів Охрім, — та несила!

— А що сьогодня в Січі?

Старий січовик сів до гурту й почав оповідати, неначе зрадівши, що є з ким поділити своє пекуче горе й полегшити свою душу.

— Бодай мені не казати, а тобі не чути! Сьогодня московський генерал Текелій знову покликав Калнишевського, та ще писаря й суддю, та, закувавши всіх у кайдани, вирядив під вартою до Москви.

— Невже тому правда? — скрикнув не в собі Очерет. — Може, то люди брешуть?

— Сам з башти бачив власними очима, бодай вони мені посліпли, як кошовий, від'їжджаючи з московського стану на Самарський шлях, на возі, оточеному донцями, обернувся до Січі й перехрестився на святу січову Покрову, а коли він хрестився, так на руках у нього й заблищали кайдани.

Сльози заступили світ обом старим запорожцям, і хоч довго вони ті гіркі сльози ковтали, намагаючись сховатись з ними від людей, а врешті вони таки покапотіли пекучою росою на їхню одежу.

— Ой, тяжка кривда! — зітхнув Очерет.

— Слухай, далі що було... — повів знову Лимар. — Прислав Текелій у Січу своїх полковників з наказом, щоб усі ми, курінь по куреню, виходили за окопи й складали свою зброю до його ніг. Себто, щоб власними руками віддали те, що нам найдорожче в світі — нашу єдину втіху!

— Та це вже знущання! — скрикнув Очерет. — Що ж козаки?

— Хто виносив, а хто — кинувся тікати сюди. Коли я, мов злодій, ховаючись попід кручами, тікав од безчестя з Січі, з своєї власної хати, сюди, в пущу, де живуть тільки звірі, у військовій скарбниці вже хазяйнували якісь блискучі невідомі генерали, а донці громили святу Покрову й рубали на шматки срібні царські врата!

— Ой, не кажи далі! — з мукою в голосі скрикнув Очерет. — Нащо, Господи, попустив ти мене дожити до цієї нещасливої години!

— Не плачте, тату! — кинувся до Очерета Василь, обхопивши його рукою за шию.— Адже Бог з неба бачить, чия правда. Він допоможе нам осісти новою Січою на Дунаї.

— Не буде нам, дитино, долі на Дунаї... — обізвався засмучений Лимар. — Бо доведеться бусурманові служити та на свою віру бити!

До пізньої ночі все прибувало до Сисиної товариство з Січі й з Великого Лугу з рибальства. Вже зовсім уночі до Василя прийшли його брати Петро й Гнат і, попрощавшись на далеку дорогу, сіли в човен та й поїхали за Сисину.

Очерет умовляв Василя, щоб той ліг спати, але тут саме новий кошовий почав скликати все товариство докупи й, підрахувавши всіх, виряджав валками на плоти.

Плотів було так багато, що вони стояли вже у кільки рядів і простягалися аж за середину річки. Козаки сходили з берега й, перестрибуючи з одного плота на другий, розташовувалися на найдальших плотах, а коли ті ставали повні, вони посунули на середні й, нарешті, на ті, що були при березі.

Василь не схотів лягати спати. Та й де там у Бога той сон, коли тут така цікава справа.

Біля всякого плоту було два дуби з козаками, щоб направлять плота на бистру воду, і козаки, що були на дубах — "дубовики", всю ніч поралися біля плотів, прив'язуючи до них довгі, товсті канати.

Поки плоти були повні, почало вже розвиднюватися. У той час до берега винесли січові образи й малу військову корогву, що Калнишевський дав Ляхові, й зараз же запорожці, побачивши свої святощі, потишилися.

Серед тієї урочистої тиші Василь почув голосний поклик кошового:

— Моліться, пани-брати, святій Покрові й святому Миколі, щоб захистили нас у поході й вивели в новий край!

Усі козаки — й ті, що були на плотах, і ті, що купчилися біля берега, поскидали шапки й упали навколюшки.

Почулося голосне моління кількох тисяч людей.

Захоплений величністю хвилини, впав навколюшки й Василь поруч Очерета й, дивлячись на суворе, але милосердне обличчя святого Миколи, почав класти часті поклони.

Моління скінчилося.

На дубах, що їх прив'язано до плотів, козаки почали громадити на всі гребки, а ті, що були на плотах, почали відпихатися від берега довгими жердинами, й незграбні плоти один по одному почали помалу відлучатись од берега й попливли Сисиною вниз до широкого Дніпра.

(Продовження на наступній сторінці)