Всю війну 1649 року Чорнота лишався військовим обозним, і поки гетьман з головним військом ходив під Зборов навперейми польському війську, що йшло на Україну під приводами самого короля, він держав у облозі Збараж з військом великого польського войовника, українця по крові, Яреми Вишневецького, і хоч був Чорнота під Збаражем знову з самим поспільством, а проте, не дав полякам видертись з облоги і прилучитися до короля.
Тут же, під Збаражем, Чорноту чекало нове розчарування: гетьман Хмельницький, погромивши упень військо польського короля під Зборовом і маючи його самого у своїх руках, не скористувався з того й випустив його з рештою війська на волю, маючи всю ту саму свою незмінну надію й бажання жити з Польщею по-братерському. Зневірившись у розумі й хисті гетьмана, Чорнота зрікся бути йому близьким підручним, одмовився од посади військового обозного, не схотів узяти й полковницького уряду і хоч не покинув війська зовсім, але лишився вільним од усяких обов'язків, військовим старшиною.
Сумні думки Чорноти про майбутню долю України через помилки Хмельницького скоро справдилися: року 1650-го король польський зібрав величезне військо у триста тисячі вояків і пішов на Україну війною під той час, коли козаки стомлені двохрічними походами, порозходилися по домівках. Хмельницький покладав багато надій на свого спільника, кримського хана, та тільки коли ворожі війська зійшлися під Берестечком, хан з ордою утік, захопивши у бранці й самого Хмельницького.
Лишившись без спільників і без гетьмана, козаки люто билися кільки день з утроє сильнішим ворогом, а далі, не маючи собі нізвідки потуги, наказний гетьман, славний Богун, почав переводити козацьке військо на другий бік річки Пляшівки, щоб непомітно вийти з табору; на оборону ж задніх він лишив три тисячі козаків з полковником Нечитайлом.
Побачивши, що під Берестечком гинуть всі здобутки козаків, придбані за три роки нелюдської боротьби з поляками, а з тим разом гине й воля України, Чорнота не хотів пережити цієї недолі і зостався товаришем при козацькій залозі, що лишалася у козацькому таборі на видиму смерть.
Всю ніч і ввесь ранок переводив Богун через греблі козаків: перевів всі повки кінні й піші, перетяг і гармати, так що у таборі лишилося тільки поспільство — кухарі, обозні та по окопах залога. Все йшло неначе на добре: поляки не знали про те, що робиться у козацькому таборі, та, на нещастя, біля півдня один необачний козак налякав поспільство, сказавши, що воно лишилося у таборі без ніякого захисту. Перелякані селяне з галасом кинулися щільними натовпами до мостів, завалили їх своєю вагою і почали гинути у річці й болоті, поляки ж, почувши той галас, довідалися про те, що робилося у козацькому таборі, і вдарили на окопи, де стояла козацька залога, великою силою війська.
Перехрестилися Нечитайло й Чорнота і умовили козаків битись до останнього, щоб не дати полякам повистинати у таборі неузброєне поспільство.
Міцно стояли козаки й недешево віддавали своє життя, та неможливо було їм вдержатись: табір козацький був дуже великий, окопи були довгі, розкидані, й козаки розпорошилися по них рідко; поляки ж набігали цілими повками й давили їх своєю кількістю.
Позбігалися козаки у невеличкі купки, стали всі спинами усередину, а списами до ворогів, понакладали навкруг себе купи ворожого трупу та й самі наложили своїми головами за рідний край.
Чорнота сам шукав собі смерті на покривавлених окопах і кидався на ворогів, мов звір. Жага помсти за зрадливі вчинки короля проти його рідного народу та засліплена ворожнеча до поляків за загублену, неповинну душу Галини надавали йому нелюдської сили, і вороги гинули од його руки десятками; та тільки втома робила своє — рука полковника німіла й не хотіла його слухати. Поляки оточили його великим натовпом, і, одмахуючись шаблею, він щохвилини сподівався собі смерті... Аж тут серед колотнечі почув він голос, що здався йому по знаку:
— Живого беріть! Це полковник Чорнота, запеклий наш ворог. Бийте його по голові ратищами, та не на смерть!
Чорнота обернувся на голос і пізнав пана Преслава. У ту ж мить його було вдарено по голові, і він впав непритомний.
Через тиждень Чорноту, з покрученими за спину руками, вели під вартою до Варшави тим шляхом, що прямував поуз Замостя. Вартував полковника з цілою хоругвою гусарів пан Преслав, що захопив його у бранці.
Про те, що Чорноту захоплено, знав уже навіть сам король і звелів його, як одного з найближчих дорадників Хмельницького, що ввесь час намовляв гетьмана йти на Варшаву, одвезти до столиці і там привселюдно четвертувати.
Недалеко од Замостя пан Преслав спинився на ніч на лісовій галявині. Поляки порозсідлували там коней і захожувалися коло вечері. Чорнота ж сидів на землі, притулившись до дуба.
На землю вже спадала ніч. Птаство у лісі потомилося, і замість його веселого щебетання понавколо засюрчали Цвіркуни та запалили свої ліхтарики блищаки. Лісова тиша закликала до покою, і Чорноті теж забажалося покою непорушного... у тому царстві, де ніхто б уже не кепкував з ув'язненого бранця, як кепкував з нього під час всієї подорожі пан Преслав.
Придивившись до дерев, що оточали лісову галявину, Чорнота пізнав сухого дуба, що стояв за кільки кроків од нього: біля того дуба він обідав, коли вів з Лабунів козаків на штурм Замостя. Зразу ті часи його життя, коли він поранений на штурмі лежав у Лабунах, а Галина прийшла до нього з Замостя, щоб біля нього ходити, встали у згадках козака до самої останньої дрібниці, і Галина уявлялася йому тепер як свята мучениця, як янгол, що сходив з неба тільки для того, щоб освітити його душу й надати певного щастя його бурлацькому козацькому життю.
Як любо здавалося йому тепер тут, біля тієї оселі, де вони з Галиною єдналися душами.
"Вмерти б тут, біля того місця, де я зазнав найбільшого щастя! — впало у голову козака. — І як би гарно було не дати ворогам поглумитись над моєю мукою й посвяткувати моє прилюдне катування!.. Нащо їхати за смертю до чужої Варшави, коли можливо здобути собі вічний спокій тут, де вітала, а може, вітає й зараз, свята душа його коханої. Та тільки як перенести себе у те чарівне царство довічного покою, коли не маю зброї і до того ж мені покручено руки?"
У ту мить погляд козака знову впав на сухий дуб.
"А він же міцний... крем'язний, як залізо... — промайнуло у голові козака. — Об нього головою... і душа полетить до неї..."
— Що, проклятий хлопе, замислився? — почувся голос пана Преслава. — Мабуть, несолодко їхати на смерть. Ха, ха! Ти ж все намовляв Хмельницького, щоб іти разом на Варшаву; ну от тепер ми й уволимо твоє бажання: покажемо тобі не тільки Варшаву, а ще й ту шибеницю варшавську, що на ній будуть тебе четвертувати!
Чорнота подивився на шляхтича поглядом, повним зненависті й зневаги, і, скочивши на ноги, побіг до сухого дуба.
— Держи, держи! — гукнув пан Преслав, кинувшись переймати козака, та тільки було вже запізно: біля дуба почувся хряск кісток, і Чорнота з розбитою головою впав мертвий на траву.
----------
Примітки:
[1] "Язиками" звалися люди з ворожої сторони, через язик котрих можна було дізнатися про заходи й становище ворожого війська. (Тут і далі примітки автора).
[2] Себто: вирізати з шиї ремінь так, щоб скривавлене на шиї тіло здавалося червоною стьожкою.
[3] Ігумена.
[4] Так поляки прозвали загони Полуяна й Остапа.
[5] По-російському — свита.