Одночасно Чорнота наготовляв великі скирди в'язанок з лози та всякого хмизу, щоб тими в'язанками закидати рівчак з північної сторони города, на яку він і мав на мислі вдарити одночасно з нападом гуляйгородини на східну сторону.
Врешті були виготувані ще й драбини, щоб ними лізти на мури, та такі довжелезні, що кожну драбину мусили переносити аж п'ятдесят козаків, і тоді Чорнота умовився з Хмельницьким, що надвечір другого дня гетьман вирядить гуляйгородину і з нею кільки повків добувати східні мури Замостя, він же обійде лісом та болотами до північної сторони города і, діждавши у схованці, поки все польське військо збіжиться обороняти східну стіну, він закидає рівчак кріпості і по драбинах вдереться у город з півночі.
Таким чином поспіх штурму залежав виключно од того, щоб гуляйгородина притягла проти себе польське військо саме під той час, коли Чорнота з своїми повками наблизиться до північних мурів.
Не дуже-то спалося сю ніч Чорноті. Він розумів, що за нелегку взявся справу, проте, він мав певну надію, що та справа вийде на добре, аби тільки поляки не довідалися про те, що він обходе город з півночі.
Поганий сон снився цю ніч і Хмельницькому. Йому уявилося, що козацтво зібралося на чорну раду, понапивалося горілки і гукає йому, щоб він склав гетьманську булаву до столу, та ще й нахваляється побити його киями... Дуже прикро було те гетьманові, а найдужче образило його те, що погрожували йому не реєстрові козаки і не запорожці, а саме поспільство: білоштанники-косарі та кияшники-галичане, що й зброї до рук не вміли взяти, а не те щоб, як запорожці, битися з лицарським військом.
— Почекайте ж, бісові діти! — гукнув гетьман ранком, пригадавши свій сон. — Навчу я вас, як скидати мене з гетьманства! Годі вам пельку драти й галасувати на чорних радах! Хочете добувати Замостя, то йдіть і добувайте!
Під впливом почуття помсти звелів він половину черні загнати у гуляйгородину, а другу половину вирядити з Чорнотою.
Зробивши такий розпорядок, він до того ж прикликав полковника Головацького і звелів йому йти з своїм повком позаду гуляйгородини і не допускати нікого тікати з неї, хто ж тікатиме, того рубати шаблями.
XIX
Обходити Замостя з північної сторони Чорноті треба було далекими шляхами, і через те він пішов до повків, які йому призначив гетьман, з раннього ранку. Побачивши замість повків натовпи неузброєних селян. Чорнота ремствував на гетьмана і лаявся, а проте, відкладати справи вже не хотів, і, одібравши трохи зброї з певних козацьких повків, порозділяв натовпи на сотні та курені і рушив до лісу, покладаючись на обіцянку Хмельницького доглянути за штурмом з східного боку города.
Скоро після обідньої пори, коли Чорнота був ще милі за дві од Замостя, до нього досягли вибухи гармат. То по наказу гетьмана покотилася гуляйгородина і покотилася далеко раніше, ніж було потрібно.
Дивовижна башта покотилась, та тільки ладу у ній не було ніякого. Чорнота стяг на неї аж десять гармат, а Хмельницький не дав до тих гармат пушкарів; людей у гуляйгородині було як комашні, а стріляти не було чим, бо й рушниць було обмаль; дати розпорядок усередині гуляйгородини теж не було кому, бо старших не було призначено і ніхто не знав, що кому робити.
Як тільки гуляйгородина наблизилася до Замостя гонів за троє, з мурів його почали палити у неї з великих гармат. Спочатку ядра не влучали, але далі одно влучило і, перебивши посередині башти колоду надвоє, впало у натовп, покалічивши й повбивавши кільканадцять душ.
Тоді й на гуляйгородині люде кинулися до гармат і почали з них палити, та тільки що ж то була за пальба, коли посполиті не вміли до ладу навіть набити гармату. Ядра з гуляйгородини або орали землю, або намагалися долетіти до неба.
Ще скільки польських ядер прошуміли поуз гуляйгородину, вона ж все помалу посувалася до мурів, повних польського війська, мов примара на невидимих колесах. Аж ось велике ядро влучило прямо на верх гуляйгородини, що був повний людей. Почувся галас, стогін та прокльони. Верхня підлога гуляйгородини залилася кров'ю розірваних на шматки людей, і та кров потекла у нижні поверхи.
— Терпіть, брати! — підняв голос до покалічених та наляканих товаришів невідомий підстаркуватий козак. — За святу віру та рідний край муку приймаєте! От постривайте, я сам направлю гармату... Я повчу їх, єретичних синів!
Спокійне слово досвідченої людини трохи вгамувало збентежених, і у кого були рушниці, ті почали палити з них на мури.
Згодом од Замостя почали вже долітати до гуляйгородини й кулі, і то, мов чмелі, гули понад вухами козаків, то, застогнавши, билися об соснові колоди, то, нарешті, влучали у живе козацьке тіло і хряпали по кістках.
Гармати по мурах щодалі все частіше викидали цілі снопи полум'я та великі руна сивого диму, лунаючи своїми вибухами по всіх околицях, мов грім з градової хмари. Незвичні до війни посполиті хрестилися й молилися, бо й зроду вони не то що не бачили такого пекла, а й не чули, щоб таке бувало на війні.
Що ближче підкочувалася гуляйгородина до мурів, то все частіше й дужче били в неї великі ядра. Чимало вже колод у ній було поперебивано, а по землі, де вона просунулася, лишалася вже кривава річка. Стогін та лемент піднімалися од гуляйгородини до самого неба, а проте, нікому з поспільства і в думку не впадало, щоб тікати з неї.
Докотилася, врешті, скривавлена башта мало не до самих мурів. Уже можливо з верху її розглядіти на мурах різноколірове вбрання та блискучу зброю поляків. Ось-ось можна буде докинути до ворогів навіть списом. Аж тут у вугол башти відразу вдарило три ядра і геть вирвали з вугла кільки колод. Затрусилася з того гуляйгородина, захиталася, почала хилитися набік і розсипатися, давлячи колодами тих, що були усередині. Жах обхопив всіх, хто був на гуляйгородині, а тут ще й підлога на вершку її розійшлася і крізь колоди почали провалюватися люде й гармати на голови тим, що були нанизу.
З галасом тоді кинувся натовп недобитків з своєї заклятої могили — гуляйгородини — на поле, але й там чекала їх недоля, бо з стін Замостя летіли їм навздогін польські кулі.
Полковник Головацький хотів було з своїми козаками завернути, по наказу гетьмана, втікачів назад, та, побачивши, що гуляйгородина розвалюється, не наважився виконати той наказ і пропустив втікачів до місця, безпечного од куль. На полі біля мурів Замостя лишилася тільки велика купа колод і трупів, облитих кров'ю українських борців за волю своєї батьківщини.
Недобре віщувало серце Чорноті, коли задовго до вечора пальба на сході припинилася, проте, не відаючи, що сталося, він робив своє і, діждавши вечора, посунувся з лісу на стежки поміж болотами до північної сторони Замостя.
Попереду у нього йшло кільки сот козаків з рушницями, слідом кільки тисяч неузброєних селян несли оберемки хмизу, щоб закидати тим хмизом рівчак, за ними дві з половиною тисячі селян несли півсотні довгих драбин, зроблених так, що на всякій драбині двоє козаків мали лізти поруч; позаду ж всіх йшли узброєні шаблями й списами козаки, що мали по драбинах штурмувати стіну.
Знаючи про височінь мурів та глибочінь рівчака, Чорнота розумів, що вдертись на стіну йому пощастить тільки при умові, якщо він підійде до мурів і закидає рівчак потай од польських вартових, і через те він сам йшов пішки попереду козаків, показуючи стежку до того мосту, через який пропускали у місто селянок.
Було вже зовсім темно, і доводилось добре придивлятися до стежки, щоб не потрапити у болото. Коли до мурів лишалося гонів з двоє, поперед нього виникла з темряви постать людини і з жахливим скриком кинулася бігти назад до города.
Догадуючись, що то був втікач з Замостя, несподівано застуканий їм на своєму шляху. Чорнота мав за потрібне піймати його, щоб втікач, добігши до хвіртки, не збентежив би всю кріпость. З такою метою він кинувся доганяти невідомого, але той, побачивши погоню, вихопив з-за пояса пістоль і випалив у Чорноту. Куля не влучила, бо втікач поспинався, але все ж таки той постріл накликав на козаків нещастя, бо вже через хвилину на мурах заворушилися вартові. На гіршу біду, з другої стежки Чорнота почув несамовитий скрик знакомого голосу рудого Лейби:
— Ой вай мір! Змилуйтеся!
Не вспів Чорнота гукнути до Лейби, щоб не рушився з місця, як той кинувся тікати до кріпості, сотник же Кухольчук, що вів на тій стежці перед козакам, щоб не дати Лейбі втекти і виказати про них полякам, випалив у нього з рушниці і вбив сердешного на місці, збивши у кріпості ще більший бешкет.
Козацький ватажок бачив, що доля йому не сприяє, та не такий вже він був, щоб легко скоритися зрадливій долі. Не маючи часу подивитись, що сталося з Лейбою, він кинувся вперед, щоб скоріше добігти до окопів, поки вороги не збіглися.
— Швидше, діти! Швидше до мурів! — закликав він за собою козаків. — Закидайте рівчак, поки вороги не опам'яталися!
Кільки тисяч селян підбігало сотнями до рівчака, і в'язанки хмизу цілими хмарами летіли униз, де замість води була сама тванюка.
Місток для піших людей поляки вспіли підняти зараз же після перших пострілів, тепер же, як тільки почали козаки закидати рівчак, з мурів почали стріляти спочатку тільки поодинокі вартові, але щодалі постріли частішали.
— Скоріше, скоріше, панове молодці, — підбадьорював селян Чорнота, ходячи понад рівчаками. — Жвавіше тягніть драбини!
В'язанки хмизу хутко летіли униз, і дно рівчака щохвилини піднімалося угору, та все-таки, щоб закидати рівчак, треба було немало часу. Врешті-таки у кількох місцях він був закиданий, і, як морська хвиля підкочується до берега, так козаки перебігли через рівчак і спинилися тільки біля мурів.
— Драбини сюди!.. Драбини!
(Продовження на наступній сторінці)