Чуючи лихо, Данило відчинив двері в доччину світлицю й побачив Ганну на ліжку. Вона тепер була вже при пам'яті, але третій день лежала хвора. Побачивши чоловіка, вона скрикнула, хотіла підвестись, але не мала сили й залилася сльозами.
— Ганно, Ганно!.. — питав Цимбалюк, припавши до жінки.
— Що тобі?
Уста й руки хворої були розпалені, як на вогні, а проте сама вона трусилася в пропасниці.
— Слава тобі, Господи!— ти живий над силу проказала хвора. — Думала, помер уже, або ляхи вбили!
— А Пріся ж де? Микита де? — питав Цимбалюк з нудьгою в серці, бо розумів, що коли б вони були тут, то не лежала б мати в хаті безпорадною.
Хвора не мала сили відповідати й просила пити, бо лежала, не пивши, вже два дні. Випивши води, вона розказала про все, що сталося після виїзду чоловіка з Корсуня, й про знущання, яке вчинили над нею поляки. Данило слухав жінку, не перепиняючи й заспокоював її, коли вона дуже хвилювалась.
— Він здавався спокійним, і тільки зморшки що все дужче напружувалися на його високому чолі, та тихий стогін, що вибивався з його грудей, виявляли, яку муку приймав старий козак, слухаючи оповідання своєї жінки.
Коли Ганна доказала до останнього дня й знесилено заплющила очі, Цимбалюк наблизився до покуття, перехрестився на образи й голосно проказав:
— Прости мені, Милосердний Боже, що я сорок років служив ворогам нашим, ляхам: бився за них з рідними братами, низовими козаками, й допомагав ворогам гнітити люд наш посполитий — український! Нехай не буду я козаком, не побачу більше рідної дитини, нехай не прийме мене земля й викине з домовини на поталу звірю, коли пошкодую своє життя, щоб помститися на ляхах за всі їхні кривди!
Заспокоївши Ганну на тому, що дійде до самого коронного гетьмана й таки одшукає Прісю, він пішов покликати бабу знахарку.
Заглянувши по дорозі до де-кого з приятелів, Цимбалюк довідався, шо ввесь Корсунь був набитий польським військом і що нікого з української молоді по хатах немає, бо всі парубки повтікали в ліс, а далі почали тікати туди й дівчата, яким пощастило уникнути польських рук, а багато дівчат та молодиць терпить ганьбу й знущання від польської шляхти в замку.
— Привівши до Ганни знахарку, Цимбалюк зразу ж пішов до замку й потрапив туди саме під той час, коли з під Жовтих Вод прибіг жовнір-недобиток і біля брами розповідав цілому натовпові драгунів та жовнірів про загибель польського війська Стефана Потоцького.
Натовп, дивуючись, слухав те оповідання, не знаючи ще, чи вірити тому, що говорив утікач, чи не вірити.
Прилучившись до натовпу, Данило пильно прислухався до розмови.
— Так реєстрові козаки, кажеш, перейшли на бік Хмельницького? — спитав він оповідача, дослухавши його оповідання.
— Кажу ж, що перейшли... І навіть шляхтич, полковник Кричевський, передався ворогам.
— І драгуни, кажеш, передалися? — спитав один з драгунів.
— І драгуни передалися. Всі, як єсть, схизматики прилучилися до козаків, покинувши нас, поляків самих... Ну, там і сила була. З козаками ж, ще й татари!..
У цю добу з-під брами вийшов Блясь, що був тут біля варти, й, почувши про втікача, зараз повів його до коронного гетьмана. Разом з ними хотів увійти під браму й Цимбалюк, але хорунжий рішуче спинив його.
— Куди козак? Гей, вартові, назад його!
— Мені до коронного гетьмана... — обізвався Цимбалюк.
— Про що? Яка справа?
— Дочку шукаю. Гусари в замок узяли.
— Геть к бісам! — крикнув шляхтич. — Буде гетьман шукати твою дочку! Не бійся, як стане непотрібна, так випустять!
— Нема чого глузувати, пане хорунжий! — сказав Цимбалюк суворо. — Я козак, відомий ясновельможному гетьманові. Мені пильно треба до нього!
— Назад кажу! Гетьман тепер на бенкеті! Ніколи йому з тобою балакати.
— Ні, я мушу його бачити! — завзявся Данило.
— Гей, вартові! — гукнув Блясь — Викиньте його за браму, та надавайте добре, щоб не сперечався!
Вартові вхопили Цимбалюка, але, поважаючи його старість, не били, а тільки відвели геть від брами. Обурений і сумний вернувся Цимбалюк до хати та й там застав не радість: знахарка сказала, що хвороба сталася Ганні через ляхівcьке катування, а чи видужає вона, чи ні, то вже як Бог дасть. Виходячи, вона похвалилася зварити й принести якогось зілля, щоб напувaти хвору, та, з тим і пішла.
Сумно минала ніч. Хвора в сні кидалася, марила й голосно верзла щось без пам'яти. Данило що-разу вставав до неї, не маючи змоги заснути. Аж ранком хвора неначе заснула спокійніше, проте Данило вже не міг спати й, убравшись, пішов знову до замку з надією доступитись таки до коронного гетьмана. Біля замку він застав метушню. Під брамою що-раз сновигали шляхтичі, виїздили вершники й усі кудись поспішалися, а через кілька хвилин по всьому Корсуні засурмили в сурми, щоб військо лаштувалося до походу.
На всі прохання Цимбалюка пустити його до замку, вартові одмовляли, що заборонено; шляхтичі-ж, почувши вчора від утікача про зраду реєстрових козаків під Жовтими Водами, поглядали на нього непевними очима.
Скоро до замку почало збиратися польське військо, і Цимбалюка прогнали геть з майдану.
— Доведеться шаблею добувати дочку! — думав старий козак, йдучи до своєї хати. — Тільки як це зробити? Єдиний шлях — йти до Хмельницького й привести його сюди, але на кого покинути Ганну?
Ганна своєю хворобою зв'язала Данилові руки й тепер, коли він увесь горів помстою, мусів упевнитись, що нічого не владен зробити.
Польське військо виходило з Корсуня й Цимбалюк мав надію, що хоч тепер випустять Прісю з замку. Справді, чимало покривджених та осоромлених дівчат через скілька годин було випущено, але Пріся не вернулася.
Цимбалюк і після виїзду Потоцького що-дня ходив до замкової брами, але всі його домагання були даремні: у замок його не пускали.
Ганні що-дня гіршало. Вона вже не хотіла їсти й дуже рідко коли приходила до пам'яти. Лишати її в хаті саму, навіть на недовгий час, було неможливо, й Данило, сумуючи, сидів коло своєї дружини.
Так минуло скілька день. А тим часом несподівано Лотоцький знову вернувся до Корсуня й зразу ж поїхав з Калиновським оглядати місцевість по околицях Корсуня.
Недалеко від міста, у бік Стебліва, а від Росі на північ, простяглися височенькі гори й на тих горах, ще з давніших часів, було покопано шанці. Місцевість та здалася гетьманам дуже придатною до бою, бо праве крило польського війська було б тут захищено Россю, а середина й ліве крило — шанцями.
Тікати ближче до Польщі, як радили Потоцькому Корецький та Бігановський, було вже неможливо, бо під'їзди подавали вісті, що Хмельницький догонить польське військо й може набігти на нього підчас походу всім на загибель. Через те гетьмани зважили за краще стати на горах, поновити давні шанці, покопати ще нові й спинити тут Хмельницького озброєною рукою.
ІХ
Коли гетьмани верталися з оглядин шанців, поміж ними виникла суперечка: Потоцький був тієї думки, що Корсунь та Стеблів треба зруйнувати, бо вони лишаються по-за шанцями й ними можуть скористатися вороги, а Калиновський доводив, що це буде не на користь полякам, бо тоді вони не матимуть звідки добувати собі харчі.
Гетьмани сперечалися довго й гостро про те, що зробити з Корсунем та Стеблівом, про те ж, що станеться з тими польськими підданцями, що живуть по тих містах, жоден з них і не подумав.
Суперечка гетьманів скінчилася на тому, що Потоцький привселюдно сказав:
— Не діло польного гетьмана керувати військом, а діло — виконувати накази коронного гетьмана; я ж наказую, щоб з вечора полки виходили з міста на становисько за шанці: Корсунь же та Стеблів щоб цієї ночі було спалено. Замок Корсунський спалимо завтра ранком!
Таким чином долю Корсуня й Стебліва було вирішено. Калиновському нічого не лишалося, як виконати наказ Потоцького. Він так і вчинив, але, турбуючись про харчування війська, передаючи полковникам наказ коронного гетьмана, додав від себе подбати про те, щоб жовніри та драгуни, раніш, ніж запалювати хати та повітки, збирали всі харчі й всяку худобу та перетягали все за шанці.
Полковник Друцький, повернувшись увечері до замку, почав складати свое цобро, бо завтра доводилося вивозити все геть у поле, до військового становиська. Упоpaвшись з цим і повечерявши добре з венгерським вином та старим медом, він згадав про Прісю. Заходила остання ніч, що молодиця була тут, біля нього. 3автра ранком її доводилося або віддати катам, або випустити на волю, а й те й друге, як зважив Друцький, залежало від того, чи згодиться вона сьогодні бути нарешті до нього ласкавою, чи ні.
Маючи надію, що, потуживши за чоловіком шість день, молодиця вже звикла до думки, що вона вдова й сьогодня буде прихильніша, старий полковник сів, як звичайно любив сидіти після смачної вечері, на подушках, простягши ноги на стілець, і звелів привести до себе Прісю.
Страхаючись панського гніву, гайдук не наважувався сказати полковникові, що без нього молодиця собі заподіяла, і через скілька хвилин привів її у світлицю. Пріся була зап'ята мало не з очима чорною хусткою й спинилась оддалік од пана.
— Давно ми з тобою, молодице, не бачилися — сказав Друцький, — чи не надумала ти чогось нового?
— Надумала, пане полковнику! — відповіла Пріся й скинула геть з голови свою хустку.
(Продовження на наступній сторінці)