«Під Корсунем» Адріан Кащенко

Читати онлайн повість Адріана Кащенка «Під Корсунем»

A- A+ A A1 A2 A3

— Та й солодка ж у тебе, дівчино, вода, — сказав Микита, відхиляючись нарешті від відра.

Його голос був любий Прісі і їй зразу чогось стало весело.

— Яка в Росі — така й у мене! — сміючись, відповіла дівчина й, кинувши на козака ще один погляд, побігла стежкою до левади. От з того й почалося... Пріся що-вечора ходила до Росі по воду, а Микита саме тоді й проходжувався по-над Россю. Козак та дівчина скоро розбалакалися, розпиталися і врешті одно в одного закохалися.

Микита не ховався з своїм коханням і, як тільки зрозумів, що кохає, пішов до Цим балюкової хати. Старий козак зустрів його привітно, але дивився на нього здивовано, пригадуючи, де саме його бачив.

— Щось, козаче, — сказав він — мені твої очі дуже по знаку, чи не бачив я тебе коли?

Галаган зразу пригадав, де бачив Цимбалюка, й почував себе дуже ніяково. У нього навіть промайнула в голові думка, чи варто й починати про Прісю розмову, бо він боявся, що як тільки її батьки довідаються. хто він, то певно піднесуть йому гарбуза. Проте молодий козак не хотів ховатися.

— Не гнівайтесь на мене, дядьку, за те, що давно минулося... Ви пам'ятаєте, як під Голтвою Потоцький з польським військом насідав на Остряницю з запорожцями?

Цимбалюк здивовано підняв свої рясні сиві брови.

— Так оце ти, — сказав він напівсуворо, напівжартовливо, — ти той самий, що влучив мені шаблею по плечах? Та ще тепер, вражий сину, й до хати моєї прийшов?

— А що ж я мав чинити, коли ви билися поруч з ляхами, ворогами нашими? — сміливо дивлячись старому в очі, відповів Галаган.

— Пробачте, дядьку,... бо коли ,б воно й зараз так трапилося...

— То що б було? Доказуй!..

— То й тепер було б вам від мене те саме, що й ляхам!

— Ах ти ж, ланець! — вже зовсім жартовливо говорив старий козак, і вся його висока, могутня постать, затрусилась від сміху.

— До моєї хати прийшов та ще на мене й нахваляється! — Ні, козаче, — додав він далі вже без сміху — тепер того вже не може бути... Тепер я зрозумів свій гріх, що на своїх воював... А Ти, козаче, митець битись. Бачив я, як ти рубався: бодай би не куштувати — досі на негоду плече ниє. Ну, кажи ж, хто ти сам єси?

— Та ви ж певно пам'ятаєте Петра Галагана, лейстровика?

— Ну ще б пак! То ж мій приятель був... пером йому земля!

— А я його син, Микита!

— Дивись! Та я тебе ще малим знав! Ну давай почоломкаємося!

Козаки тричі поцілувалися.

— Де ж ти був увесь час? — розпитував далі Цимбалюк.

— У бурсі був, у Київі, аж сім років, а тоді зразу почалися війни з ляхами...

— Ганно! — гукнув Цимбалюк.

З другої світлиці вийшла літня, чепурна, худенька жінка в чорній запасці, з парчевим очіпком на голові. Жінка й Микита земно вклонилися одно одному.

— Це, Ганно, покійного кума Петра син, Микита. Поклопочися ж про що треба, щоб нам чимсь привітати гостя!

Ганна вже, чула від Прісі про Микиту й з її оповідань зрозуміла, що козак дівчині до вподоби. Проте чоловікові вона не говорила рро Микитине залицяння, бо боялася, щоб той не заборонив Прісі ходити до річки. Побачивши тепер Микиту в хаті, Ганна дуже зраділа, що здійснюється Прісіне бажання.

— І коли воно те сталося? — промовила Ганна, дивлячись на козака. — Чи давно ти, сину, бігав з хлопцями повз нашу хату без штанців, а тепер, дивись, який бравий став та показний.

Хитаючи головою, жінка пішла до пекарні й, зустрівшись в сінях з дочкою, наказала їй принести з льоху меду та тернівки.

— Поки Ганна й Пріся клопоталися, щоб чемно привітати гостя, козаки розбалакались і оповідання Микити про його пригоди й десятирічне поневіряння без захисту та про бідування в степах, про безводдя й безхліб'я глибоко зворушили душу старого козака, бо й він у свій час чимало зазнав лиха. Наприкінці Микита розказав, як то тяжко було йому повертатися до рідного міста, не здійснивши своїх бажань — не переможцем, повернувши свої козацькі права, а поклонами, випрошуючи панської ласки.

— І на Січі так, — додав він, — Всі неначе занепали духом після двадцяти років тяжкої боротьби з ляхами. Проте я думаю, що це так тільки до якогось часу. Полум'я вщухло, але багаття жевриться... і як тільки подихне вітер — знайдеться певна, досвідчена у військових справах, людина, що подасть гасло встати знову за свої стародавні, стоптані ворогом права, то знову прокинуться й підуть битися ще завзятіше, ніж досі!

— Під ту хвилину в світлицю увійшла, рум'яна з хвилювання, мов маків цвіт, Пріся й уклонившись гостеві, почала застеляти стіл чистим настільником,

— Оце моя дочка, Пріся, — сказав Цимбалюк, — єдина вона в мене, а проте, не вихваляючись, скажу поштива й слухняна дитина.

Засоромлена Пріся вибігла з хати, а Микита скористувався з нагоди й, признавшись Цимбалюкові, що вже знає Прісю і навіть закохався у неї, просив згоди, щоб прислати до неї старостів.

Старому козакові Микита зразу припав до серця через свою щирість; до того ж він був стародавнього козацького роду, добре відомого Цимбалюкові. Правда, він тепер позбувся маєтности, але це то й було Цимбалюкові до мислі, бо він завжди бажав мати такого зятя, щоб пішов до нього в прийми, а не завіз би його кохану дитину Бог знає куди. Що ж до Прісіної матері, то вона бажала тільки того кого хотіла доня, та на що була воля чоловіка. Таким чином за півгодини Микита дістав згоду Прісіних батьків, щоб прислати старостів.

Поки про все те перебалакали, на столі вже стояв срібний баклажок з горілкою, та кухоль з медом, а навколо виглядали з полумисків ковбаси, сало, пряжені печериці, печена курка та гарячі вареники.

— Ну, гостю дорогий, — сказав Цимбалюк, вставши з лави, — тепер просимо з нами хліба-соли з'їсти... та дай Боже, щоб і до віку нам усім до одного столу сідати та разом святий хліб вживати.

З тим він повернувся до образів, голосно проказав "Отче наш" і, поклонившись так, що правою рукою дістав до долівки, сів до столу, посадивши гостя поруч себе.

ІІ

З того дня почалося, як казала Пріся, її щастячко. Микита, як годилося по звичаю прислав до неї старостів з хлібом, а після того приходив щодня. Данилові він допомагав біля коней та волів, а з Ганною порався на городі: підсапував капусту, копав бараболю, та й багато ще де в чому помагав. Після десяти років степового, бурлацького життя праця для хазяйства здавалася Микиті любим відпочинком, і він сам щодня вишукував, чи нема чого зробити в хазяйстві. Цимбалюк був дуже задоволений з свого майбутнього зятя, що до Ганни, то нема чого й казати: вона щодня вихвалялася сусідкам, якого її дочці Бог дає доброго, гречного та упадливого до роботи молодого. Нема чого й говорити, що Микита найчастіше знаходив у чому допомагати Прісі. Піде, було, вона до Росі займати до двору качок та гусей, а Микита де й візьметься виріже, було, довжелезну лозину або очеретину та й полохає птичину з річки; побіжить Пріся до льоху, а Микита вже й там допомагає їй глечики з молоком ставити, а сам жартує із дівчиною та цілує її, увечері ж, було, як почне смеркатись, ідуть закохані на леваду, що поруч із Цимбалюковим садом простяглася аж до Росі. Зелена була та левада, мов килим, та ще й рясно квітками вкрита — як гляне на неї Пріся, то так любо здається їй на леваді, мов у раю. Край левади над Россю під вербами часто збиралися хлопці та дівчата співати пісень; то і Пріся з Микитою пристануть було До гурту, теж співають. Пріся щаслива та жвава над усіх красувалася, а подруги так і липли до неї та, обнімаючи й пустуючи, все про щось нишком розпитували.

Вже й розійдуться було дівчата й хлопці, а молодятам все нема охоти йти до хати: підуть, було у садочок, сядуть під гіллястою яблунею та й говорять не наговоряться. Зірки з високого неба дивляться на них усміхаються, місяць крізь віти яблуні цілує їх своїм срібним промінням, а соловейко виспівує їм про кохання. Та Микиті й Прісі не треба того співу: вони обнімуться, пригорнуться одно до одного та й самі співають про кохання, бо й саме життя їхнє було піснею кохання.

Оттак воно велося до Покрови, а тоді й до церкви пішла Пріся, та, на рушник ставши, взяла з Микитою чесний шлюб. Після шлюбу зараз і весілля справили. Не то, щоб дуже бучне те весілля було, бо через те, що реєстрові козаки під той час стояли в Черкасах, на весіллі не дуже багато гостей було, ну, а все-таки погуляли добре; та й музики були троїсті, так що до півночі всі танцювали, і, Навіть, старий Данило згадав молоді літа та, скинувши геть чумарку, почав садити гопака.

(Продовження на наступній сторінці)