Тільки не минуло й двох років, як запорожцям довелося каятись, що не пішли разом зі своїми товаришами за Буг. Роздаючи землі панам та вельможам, російський уряд викликав з одмежованих їм земель тільки ті села й оселі, які були на генеральних картах; зимівники ж на картах не позначались, і майже всі вони попали разом із землями в панські руки. Нові власники не хотіли признавати за запорожцями прав не тільки на грунти навколо зимівників, а навіть на худобу й хати. Вони відбирали запорозькі оселі під казарми для своїх нових поселенців-кріпаків, худобу виганяли на роботу й навіть вважали своєю власністю; самих же запорожців записували в кріпаки.
Зрозуміло, що запорозька сірома не скорилася тому, а покидавши свої гнізда, стали мандрувати світ за очі: хто — за Буг, хто — в Таврію, до татар, а хто — навіть за Кубань:
Ой, у полі криниченька,
там дівчина воду брала,
Мені молодому шляхи розказала:
"Ото ж тобі, та добрий молодець,
Ані плакать, ні тужить;
Ото ж тобі, та добрий молодець,
Аж три дороги лежить:
Одна на Дін, друга у Крим,
А третяя на Дунай-річку!"
Проте старим запорожцям і тим, що мали вже сім'ю, не так-то легко було втікати й вони разом із дітьми таки й опинилися в кріпацтві. Скарги декого з них до губернаторів, хоч і мали наслідком накази поміщикам не одбирати у запорожців хат і не чинити їм утисків, та ті накази так і лишалися тільки на папері.
Стогін стояв на Запорожжі від утисків поміщиків, і той стогін відбився в народній пісні покликом до останнього кошового отамана Петра Калнишевського та до цариці Катерини:
Ой, встань, батьку, та встань, Петре, — кличуть тебе люде,
Як поїдеш до цариці, по-прежньому буде.
Ой, піди ж ти до столиці прохати цариці,
Чи не вступить царство землі по прежні границі?
Чи не верне степи й поля, всі клейноди наші?
Ой, царице, наша мати, змилуйся над нами,
Оддай же нам наші землі з темними лугами!"
"Не на те ж я, запорожцю, москалів заслала,
Ой, щоб твої луги й землі назад повертала!
Не на те ж я запорожці, Січ розруйнувала,
Щоб назад вам степи й луги й клейноди вертала!"
Текла річка із-за саду та й упала в кручі —
Заплакав же пан кошовий від цариці йдучи.
Текла річка-невеличка, заросла лозами —
Заплакав же пан кошовий дрібними сльозами:
"Ой, великий світ, царице, і всім ти владаєш,
А вже ж ти нас, запорожців, з місця споміщаєш,
Та вже ти ж тих вражих панів та все награждает".
Та летить крячок та на той бочок, та, летячи, кряче,
Та все військо запорозьке та з Калниша плаче,
Та летить крячок, та на той бочок — де взявся шуліка,
— Ой, не буде в Січі города од нині й до віку!
Трохи легше було тим січовикам, що прибилися до великих сіл: їх разом із селами записали в казенні поселяни, й жили вони трохи вільніше за панських, але землі їм було відмежовано небагато й про життя з полювання та рибальства, як за часів Запорожжя, вже не могло бути й мови — довелося братися до коси та плуга й перекинутись у "гречкосіїв".
Чутки про те, що недалеко за Бугом товариші їхні живуть вільним козацьким життям, доходили й на Запорожжя і викликали в серцях поневолених запорожців пекучий біль:
Ой, як був у мене коняка —
Був коняка-розбишака,
Була шабля і рушниця
Ще й дівчина чарівниця!
Ой, коняку турки взяли,
Ляхи шаблю пощербали,
І рушниця поламалась,
Ще й дівчина відцуралась!
Між Буджацькими степами
Ідуть наші з бунчуками,
А я з плугом та сохою
Понад нивою сухою!..
Опріч усіляких тягарів, що падали на казенних поселенців, вони ще мусили приставляти рекрутів у пікінерські полки.
Поневолення запорожців, разом із зміцненням кріпацтва на Україні, народ український оспівав у чудовій пісні про "Правду та Кривду":
Нема в світі правди, правди не зіськати!
Бо тепер неправда стала правдувати.
Уже тепер правда в панів край порога,
А щира неправда сидить кінець стола!
Уже тепер правда сидить у темниці,
А щира неправда з панами в світлиці!
Уже тепер правду ногами топтають,
А тую неправду медом напувають.
Уже тепер правда сльозами ридає,
А тая неправда все п'є та гуляє.
Десь ти, правдо, вмерла, чи ти заключена,
Що тепер неправда увесь світ зажерла!
Тільки в світі правди, що рідная мати...
Де б ми її в світі могли одшукати?
Ой, орлице мати! Де ж тебе нам взяти?
Тебе не купити, ані заслужити!
Коли тебе, правдо, в світі увидіти,
Орлиними крилами раді б ми летіти.
Ой, як же тим діткам без матері бути?
Да щодня заплачуть, не можуть забути!
Вже рідного брата тепер стережися.
І з ним на суд стати — правди не зіськати,
Тільки сріблом-злотом панів насищати.
Вісті про таке поневолення запорожців на самому Запорожжі долітали разом із втікачами за Буг та Дунай, і через те не дивно, що всі заманювання Потьомкіна і Маніфести цариці задунайські запорожці сприймали з великим недовір'ям, як те видно з народної пісні:
Ой, пише москаль та й до кошового:
"А йдіть до мене жити,
Віддам землю по-прежньому:
А до Дністр гряницю!"
"Ой, брешеш, брешеш ти, вражий москалю, —
Хочеш піддурити:
Як підемо ми до тебе,
Будеш лоби голити!"
Всім посланцям Потьомкіна, навіть військовому старшині Сидору Білому, який за його наказом їздив у 1784 році на Дунайський запорозький Кіш, козаки відповідали, що раніш, ніж закликати запорожців вернутись на російську сторону, Потьомкін повинен віддати тим, що лишилися на Запорожжі, військові клейноди разом із військовими землями.
Ой, зібралися пани генерали в Сенат сеймувати:
Ой, як же се військо, славне запорозьке, зібрати.
Хоч сеймуйте, пани генерали, да не так воно буде:
А верніть військові клейноди, то й само військо прибуде.
Потьомкіну і взагалі Росії запорожці дуже були потрібні, — всі тепер зрозуміли, що мати їх під час війни з турками на боці ворогів дуже зле; але як же можна було вволити їхню волю й повернути їм військові землі, коли сам Потьомкін уже володів величезною площею тих грунтів. До того ж, Потьомкін залюднював ті землі своїми кріпаками із середньої Росії й поневолив та повернув у кріпацтво в Олександрівському повіті 247 душ запорозьких козаків та 508 душ колишніх вільних людей, запорозьких підданців. Зрозуміло, що вимог запорожців про землю не могли задовольнити, а щоб спинити щоденну втечу кріпаків за Буг, то Потьомкін став клопотатись про те, щоб одсунути турецьких запорожців далі від російського кордону.
Ще року 1779-го російський уряд вимагав од султана, аби видав російських утікачів-запорожців, та той відповів на те, що не видасть нікого, а лише згоден дозволити тим із запорожців, які самі забажають повернутись у свою землю, вийти з Туреччини. А позаяк таких не знайшлося, то запорожці лишилися за кордоном і надалі.
НА ДУНАЇ
Після того Росія стала вимагати, щоб султан одсунув запорожців кудись далі від російського кордону, покладаючись на те, що козаки нібито порушували межі й нападали на російських підданців. Щоб не мати з Росією зачіпок, султан справді звелів козакам одійти від Буга на Дунайські гирла і тим дуже погіршив їхнє становище. Запорожці ще з давен звикли жити не стільки на Січі. скільки на вольностях. Як на Запорожжі в Січі пробувала звичайно ледве десята частина товариства, так було й на Дунаї, бо, скупчившись у Січі, козаки не мали б із чого жити. Через це наказ султана дуже не подобався запорожцям.
На Дунайських гирлах козаків одразу зустріли неласкаво. На єдиному здатному під будування Січі степу, за річкою Дунавцем, вже давно сиділи донські козаки (некрасівці, або липовани), що втекли після Булавінського бунту з Дону на Тамань, а з Тамані — за Дунай. Султан, приймаючи під свою руку запорожців, дав їм під Січ ті ж землі, на яких жили донці, міркуючи, що й ті й ті козаки одної віри житимуть поміж собою лагідно. Проте це було непорозумінням. Устрій Війська Запорозького зовсім інший, ніж у донців, після ж діяльної участі донських козаків у руйнуванні Січі, запорожці дивилися на них лихим оком.
(Продовження на наступній сторінці)