Відплачуючи за Саву Чалого, польські пани з чималим полком війська гналися за ватагою Гната Голого та, не наздогнавши її, напали на запорозький Гард і вдруге зруйнували його. Запорозький Кіш скаржився з приводу цього Сенату, й російський уряд листувався з польським урядом, та поляки так і відповіли, що Гард поруйновано за те, що запорожці наскочили на Немирів і захопили там польського полковника Саву Чалого.
Після того наскоки гайдамаків на польських панів на Правобережжі довго не припинялися й викликали з боку польського уряду скарги в Петербург на те, що по війні Росії з Туреччиною не запрошували Польщу до межування земель, і через те нібито запорожці захопили біля Синюхи польські землі. З приводу цього наприкінці року 1744-го Київський генерал-губернатор Леонтьєв наказав кошовому Якиму Ігнатовичу розпитати запорозьких дідів та списати для нього, де справді була межа Війська Запорозького з Польщею.
З відповіді Коша Леонтьєву од року 1745-го, виявилося, що поміж запорожцями добре зберігались перекази про здобутки Війська за часів Богдана Хмельницького й попередніх гетьманів. Перш за все з уст дідів записали, що межа з Польщею була по річці Случі, й усі землі від Дністра до Дніпра складали сьогобочну, Правобережну, Україну. Інші діди, зрозумівши, що мовиться про землі виключно Запорожжя, обмежовували їх так: запорозькі землі йшли на заході од устя Тясмину до Дніпра через Чорний ліс до річки Висі під Лебедин, далі річкою Синюхою та Бугом до Очакова і лиманом, "поки кінь копитами дна достане", до устя Дніпра; до Запорожжя також належали Трахтемирів, де був запорозький шпиталь, та Келеберда й Переволо"на на Дніпрі.
СУПЕРЕЧКИ ЗА ЗЕМЛІ
Біля тих же часів почалися суперечки за землі й на сході Запорожжя із донцями. Чим дужче слабшала татарська орда, тим більше її земель захоплювали запорожці й донські козаки. Землі по Міусу, Лугані, Бахмутці, Терцю, Кальміусу та Берді обидва війська мали тепер своїми, ворогували за них, навіть бились і скаржились один на одного до Петурбурга. Опріч того, козаки обох військ переїздили за Азовське море на рибальство й там билися за коси й лимани.
Року 1745-го в змагання Війська Запорозького з донцями втрутився нарешті російський уряд і царською грамотою наказав кошовому Василеві Сичу, щоб усі побудовані запорожцями на Єйських косах курені попалити й надалі на той бік Азовського моря запорожців не пускати.
Побачивши, як хутко заселялися суміжні із Запорожжям землі, козаки звертались до Сенату з проханням потвердити межі Війська Запорозького, та тільки, замість того, вони діждали, що на військових землях із наказу цариці Єлизавети знову почали будувати фортеці. Першим був збудований Ново-Архангельський шанець на річці Синюсі, проти української Торговиці. Другим — Орловський шанець біля Бугу, де тепер Ольвіопіль.
Запорожці з колишньої партії Гордієнка стали, було, нарікати на Малашевича, що не обстоює давніх меж Запорожжя, але року 1750-го мала місце подія, що подала запорожцям надію на краще й заспокоїла їх: своїм указом цариця від 22 лютого відновила на Україні гетьманство, при чому козацькій старшині було загадано обрати гетьманом Кирила Розумовського, а указом од 19 жовтня 1750 року велено Війську Запорозькому перейти під руку гетьмана України, "як то в минулі часи було, до року 1708-го".
ПОРУШЕННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ВОЛЬНОСТЕЙ
Тільки невдовзі Військо знову було пригнічене розчаруванням: гетьман Розумовський не мав майже ніякої влади й не лише не обстояв запорозьких земель, а року 1751-го навіть сам повідомив Кіш, що всі запорозькі землі на південь од Синюхи та Висі на 20 верст, простягаючись од Буга до Дніпра, разом з устям річки Омеляника, віддаються під залюднення втікачам із Сербії, що прийшли на Україну під проводом полковника Хорвата.
Та звістка, мов грім, ударила запорожців, і не встигли ще вони від неї прочуняти, як року 1753-го від запорозьких земель було відмежовано ще землі од устя Чорного Ташлика до устя річки Самоткані по Дніпру й розпочато будівлю фортеці святої Єлизавети (де зараз Єлисаветград). Одмежовані від запорожців землі було прозвано Ново-Сербією. Та й на цьому ще не скінчилося лихо запорожців, і того ж таки року 1753-го на східному краї Запорожжя теж одмежували частину запорозьких земель по річках Торець, Бахмутка та Лугань і від Донця та до Савур-могили й теж віддали втікачам із різних слов'янських земель під назвою Слов'яно-Сербії.
Нові поселенці незабаром не тільки освоїли запорозькі землі, а почали силою зганяти з тих земель козаків, що хоч і в невеликій кількості, сиділи по своїх вольностях зимівниками й бурдюгами.
Найбільш утиснули нові поселенці городових козаків. Пікінерські солдати не пускали запорожців рибалити або забирали в них наловлену рибу. Біля церкви запорозької пікінери збудували свої кухні; коли ж священик почав заперечувати, то капітан зовсім заборонив без свого наказу правити в церкві.
У Січі з приводу цих подій виникали бурхливі ради, та тільки з того нічого не виходило, і після дорікання старшині та бійки поміж себе товариство заспокоювалося на тому, що надсилало скаргу цариці й гетьманові й сподівалося, що відібрані землі будуть повернені Військові; ті ж із товариства, хто не знав, куди подіти своє завзяття, йшли в гайдамаки й ватагами наскакували на польські й татарські межі.
19 липня року 1753-го на Січі було прочитано царський наказ про те, що надалі Війську забороняється змінювати старшину без відома російського уряду. Той же указ упень руйнував запорозький звичай вибирати старшину щороку, а разом з тим одміняв і право обирати старшину вільними голосами всього товариства за своїм бажанням, бо російський уряд міг би й не дозволити обрати того, хто був йому небажаний.
Незважаючи на той указ, 1 січня 1754 року на Січі відбулася рада, на якій кошовим замість Ігнатовича обрали Грицька Лантуха (Федорова). Довідавшись про те, що новий отаман, не спитавшись російського уряду, взяв булаву, а разом і владу над Запорожжям до своїх рук, гетьман Розумовський, що мав би обстоювати права Війська Запорозького, просив у цариці дозволу скинути Грицька Федорова з кошевства і, щоб налякати й інших, завдати йому за непослух покарання, та вже сама цариця лишила пропозицію Розумовського без наслідків.
Незабаром після обрання на уряд Грицько Лантух, зважаючи на скарги поляків і татар на напади гайдамаків, послав військового осавула Петра Калниша з полком запорожців вишукувати й винищувати гайдамацькі кубла. Калниш вистежив ватагу гайдамаків біля річки Бугу, і хоч вони завзято оборонялись пальбою з рушниць і навіть із гармат, обгородившись засіками, та запорожці взяли їх і декого побили, а більшість порозганяли.
Проте цей погром був ні до чого, бо року 1755-го гайдамаки так само чинили напади й на польські, й на татарські межі. Тоді Федорів надумав послати до гайдамаків старих дідів, щоб умовити їх покинути гайдамацьке життя. Діди порозшукували всі гайдамацькі кубла по Бугу й по Чуті, розказали їм, що тими лихими вчинками користуються російські вороги Війська Запорозького з тим, щоб зовсім одібрати од Війська його землі, а саме Військо скасувати. Гайдамаки разом із дідами плакали над лихою долею українського народу та приборканого Війська Запорозького й, урешті, щоб не згубити Запорожжя, пішли своєю волею за дідами на Січ, а там кошовий отаман змусив їх присягнути, що не будуть надалі гайдамачити, й без ніякої кари розпустив їх по січових куренях.
З цього випадку скористався Ново-Сербський генерал і зробив наклеп на кошового й січову старшину, ніби вони покривають гайдамаків і розділяють із ними награбоване добро. Це дійшло до самої цариці, і за її наказом сталася нечувана, відколи існувало Військо Запорозьке, подія: отамана Лантуха (перехрещеного російським урядом у Федорова) та осавула Чорного викликали до Глухова на суд і туди ж привезли й кількох запорожців, захоплених у Ново-Сербії на гайдамацтві.
Гайдамаків допитували, чи справді вони гайдамачили з відома Коша Запорозького, а награбоване добро привозили на Січ і розподіляли між військовою старшиною. Кати завдавали всіляких мук, аби вони в тому признались, та тільки коли гайдамаки, колишні запорожці, побачили, що разом із ними судять і "батька" кошового, то в розпачі попадали навколішки перед Лантухом і одноголосно ствердили, що гайдамачили проти волі січової старшини — своєю сваволею.
Слідство над кошовим Лантухом тривало цілий рік, і врешті його із шаною відпустили на Січ. Це порушення давніх прав Війська Запорозького, що тільки за військовою радою визнавало право судити отамана, засмутило Військо і вкинуло в душі старих січовиків тяжкі передчування.
Найбільше Військо Запорозьке побоювалося за свої вольності, і ще до початку слідства про участь запорожців у гайдамацтві військова рада на початку року 1755-го послала до Петербурга й гетьмана Розумовського депутатів — колишнього кошового Данила Гладкого, військового старшину Петра Калниша (перехрещеного в Петербурзі на Калнишевського) та писаря Івана Чугуївця, наказавши їм домагатися, щоб Військові Запорозькому було видано царську грамоту на володіння військовими землями.
Депутатів протримали в Петербурзі цілий рік і, посилаючись на те, що в московських архівах не знайдено універсалу Богдана Хмельницького, вирішили, що раніше, ніж розв'язувати питання про запорозькі землі, треба їх переписати та звірити на картах.
(Продовження на наступній сторінці)