Тільки даремні були надії запорожців: Мазепа, хоч і був родом з української шляхти, та освіту й виховання дістав у Польщі, бо ще хлопцем опинився на королівському дворі, й хоч потім близько стояв до Дорошенка, та, проте, радий був служити всякому, на чийому боці сила; і коли побачив, що Самойлович сидить на гетьманстві міцніше за Дорошенка, він перейшов на його бік. Вихований далеко від простого люду, Мазепа не вмів дбати про його права й потреби, а разом із тим залишався байдужий і до вольностей Війська Запорозького.
Ще за Самойловича почалося загарбання українських земель військовою старшиною та російськими воєводами; за Мазепи ж це розтягання досягло найбільшої сили.
Спочатку Мазепа роздавав вільні землі, далі — одібрані від польських магнатів; коли ж не стало вже порожніх ґрунтів, він став роздавати старшині й ті наділи, на яких сиділи селяни, причому вони переходили в підданство української військової старшини.
Російський уряд охоче затверджував таке розділення земель та поневолення українського селянства, бо це наближало лад Гетьманщини до устрою Великороси й, до того ж, сіяло розбрат між українською старшиною й простим людом.
Згодом, коли вже й селянські землі були поділені між старшиною, дійшла черга й до козачих ґрунтів; і для того, щоб оддати комусь їх, то козаки, які жили на них, повертали в поспільство, доводячи всілякими кривдами, що вони були не природжені козаки, а здобули козацтво сваволею. Таким чином, гетьман разом із старшиною сам собі копав яму, бо поспільство, а почасти й козаки, почали вважати і його й старшину за своїх ворогів і шукали заступництва від своєї старшини в московських урядовців, яким це було дуже бажане, бо зменшувало вплив української старшини на людність.
Скориставшись пригнобленням народу на Гетьманщині, король Ян Собеський став закликати селян і козаків з Лівобережної України на Правобережну, поновив там козаччину й надав права козацьких полковників: у Корсуні — Іскрі, в Богуславі — Самусю, на Побужжі — Абазіну й у Фастові — Палію. Колишні виселенці з Київщини й Чигиринщини тисячами посунули тепер із Лівобережжя, а найбільше з полків Гадяцького, Лубенського й Миргородського, назад на Правобережну Україну й разом із переселенцями з Волині й Поділля враз залюднювали ситі й веселі ґрунти Київщини. До року 1683-го Правобережна Україна вже добре заселилася, а козацтво набуло в ній чималої сили. Польща втішалася з того, та тільки недовго, бо водночас із тим, як козацтво зміцнювалося, зростала й нехіть його бути під владою Польщі.
На Запорожжі після смерті Івана Сірка почався занепад. Мляві отамани, скоряючись російському урядові та Бахчисарайській згоді, дозволили туркам збудувати на низу Дніпра дуже міцні фортеці, й, тепер одірвані од моря, запорожці зовсім забули про свої колись славні морські походи. Військо Запорозьке не наважувалося воювати самостійно, як виступав Сірко, а ходило в походи тільки за наказом із Москви, неначе б другорядне російське військо; коли ж у році 1687-му запорожців покликали воювати проти татар, так як вони хочуть, і кошовий отаман Грицько Сагайдачний над осінь того ж року пішов на Кизикермен і Аслам-город, то такий похід мало додав запорожцям слави; користі ж вони не мали зовсім, а на початку січня 1688 року татари самі підступили до Січі й три дні добували її, хоч так само, як і запорожці, залишилися ні з чим.
Маючи на думці гнати татар і віддячити їм за напад, Сагайдачний звернувся до Мазепи, щоб той прислав на потугу бодай 1000 козаків, але гетьман хоч і обіцяв, та нічим не допоміг, і новий похід Сагайдачного не відбувся.
Незадоволені Мазепою за пригнічення посполитого люду, запорожці почали підбурювати до повстання проти нього та старшини селян у Лубенському та Миргородському полках. Мазепа зараз же надіслав про це свого доноса до Москви й дістав од російського уряду наказ зброєю приборкати запорожців. Врешті до цього не дійшло, бо напровесні січовики самі вийшли з Гетьманщини.
САМАРСЬКІ РОСІЙСЬКІ ГОРОДКИ
Занепад Запорожжя російський уряд вирішив використати з тим, щоб здійснити умову з Мазепою, і звелів йому, не гаючись, збудувати біля устя річки Самари, на північному її березі, Новобогородську фортецю проти татар і запорожців. Почувши про те, запорожці захвилювалися й спочатку хотіли, було, зброєю обороняти свої віковічні Самарські ліси й пасіки і не дозволяти московської будівлі, та тільки коли Мазепа прийшов до Самари з 20000 козацького війська та 10000 московських стрільців, січовики обмежилися тим, що послали царівні Софії скаргу про порушення їхніх вольностей і, затаївши в своєму серці образу, скорилися.
Спорудження Новобогородської фортеці почалося в березні 1688 року, й, поки воно тяглося, на Січі відбулося кілька бурхливих рад, і на одній із них Грицька Сагайдачного було скинуто з кошевства, а на його місце обрано вдруге Хвилона Лихопоя; та тільки й той протримався недовго, бо восени того ж року замість нього запорожці поставили кошовим Івана Гусака, що перед тим уславився, хоч і дрібними, та щасливими сутичками з татарами.
У серпні 1688 року Новобогородська фортеця була збудована, і там засіла московська залога з комендантом Косоговим; біля окопів було розташовано посад кількістю в 1000 родин. Ті новопоселенці разом із московськими людьми захопили всі запорозькі пасіки, що містилися по лісах над Самарою; вирубували ліси й чинили запорожцям, а найбільше запорозькому Самарському монастиреві всякі шкоди, й через те запорожці завжди вважали будівництво Новобогородської фортеці тяжкою й найбільшою собі кривдою й образою, але, не маючи сили стати на перешкоді, раз у раз дорікали Мазепі за те, що допустив до того.
КОШЕВСТВО ГУСАКА
По весні року 1689-го російський уряд спорядив новий похід на Крим. Сто двадцять тисяч московського війська, сполучившись із козацькими полками гетьмана Мазепи, посунуло лівим берегом Дніпра на Запорожжя і, приєднавши до себе ще й Військо Запорозьке з кошовим отаманом Іваном Гусаком, попростувало через степи на Крим. Незважаючи на величезну, як на тоді, силу, що мав під своєю рукою князь Голіцин, цей похід так само скінчився нічим, як і перший. Підступивши 20 травня під Перекоп, Голіцин не наважився його штурмувати; простоявши під фортецею кілька днів, повів усе військо назад.
Наблизившись у червні до річки Самари, Голіцин почув, нібито ченці-запорожці із Самарсько-Миколаївського монастиря нарікають на московський уряд за те, що він захопив біля Новобогородської фортеці запорозькі землі й ліси, й підмовляють запорожців до змагання. Щоб покарати ченців, він звелів оточити монастир і вчинив у ньому погром — стрільці грабували монастир, а ченців били різками, мордували, як хотіли, і врешті порозганяли по лісах.
Дізнавшись про погром свого монастиря, запорожці захвилювалися, й кошовий Гусак намагався заступитися за ченців, та Голіцин не звернув на його прохання ніякої уваги; Мазепа ж і пальцем не поворушив в оборону святого для запорожців і всієї України місця.
Управившись із запорозьким монастирем, Голіцин нагледів на Самарі, вище Богородської фортеці, в урочищі Сорок Байраків, ще одне місце, придатне під фортецю, і впродовж місяця збудував там другий городок на залогу в 500 стрільців і назвав його Новосергіївським.
Під впливом образи й кривди з боку Голіцина і, вважаючи на те, що московське військо, роздратувавши татар, покинуло Запорожжя без оборони, Іван Гусак одразу ж після невдалих походів Голіцина увійшов у зносини з ханом і замирився з татарами без відома російського уряду, як самостійна держава, забезпечивши собі при тому всі землі на правому боці Дніпра, аж до лиманів Дніпровського та Бузького.
Згода запорожців із татарами розлютила Мазепу, й він зараз же припинив забезпечення Запорожжя борошном, зерном і всіляким припасом; московський уряд затримав їхнє жалування. Січовики у ті часи ще мало сіяли хліба, й через те Війську Запорозькому довелося дуже скрутно — не було відкіля взяти борошна, й козаки їли саму тільки рибу. У тій пригоді кошовий отаман Іван Гусак, обміркувавши становище Запорожжя на раді, послав до польського короля посланців із листом, у якому Військо Запорозьке скаржилося на те, що Московський уряд порушує його давні вольності й хоче обернути козаків невольниками бояр. Разом із тим запорожці просили короля прийняти їх під свою державу, як було ще за їхніх батьків та дідів.
Король не наважився виконати бажання запорожців, боячись війни з Росією, але з великою пошаною привітав і виряджав запорозьких послів.
Довідавшись про зносини кошового Гусака з польським королем, Мазепа через своїх посланців вимагав од запорожців, щоб ті скинули Гусака з кошевства, та тільки вони любили свого молодого й рухливого отамана й залишили суворий наказ без жодної уваги.
Добрі стосунки запорожців із татарами тривали недовго. Користуючись безпекою з боку Запорожжя, татари почали грабувати Правобережну Україну, й запорожці не стерпіли того й послали полк козаків на поміч коронному польському гетьману Яблоновському проти татар, а наприкінці року 1690-го самі стали нападати на степові татарські кочовища.
ГУСАК ТА ПЕТРИК
(Продовження на наступній сторінці)