Згодом було відбудовано Кодак із його замком. Сам Потоцький ходив на Запорожжя із польським військом і поставив у Кодаку залогу, наказавши комендантові нікого не пускати з України, а свавільників карати смертю. Січ Запорозьку він змусив перенести з добре захованого острова Буцького на зовсім беззахисний кут Микитин Ріг, та ще й там, у самісінькій Січі, залишив залогу з реєстрових козаків та жовнірів. Усі військові чайки запорожців, за винятком тих, що козаки встигли заховати або потопити на відомих їм місцях у дніпрових протоках, були спалені, а січові гармати, яких не змогли сховати в пісках та очеретах, відвезли до Канева та в Київ.
Вчинивши так, Потоцький заспокоївся, що знищив українську козаччину й скасував морські походи запорожців, і, повернувшись на Україну, розташувався там із жовнірами, пильнуючи, щоб на Запорожжі знову не збиралася сірома.
Про цей занепад Війська Запорозького збереглася навіть народна пісня:
Питається Дніпро тихого Дунаю:
"Тихий Дунаю! Чом я своїх козаків на тобі не видаю?
Чи твоє дунайське гирло моїх козаків пожерло,
Чи твоя, Дунай, вода моїх козаків забрала?"
Промовить тихий Дунай до Дніпра-Славути:
"Дніпре-батьку, Славуто! Сам собі я думаю, гадаю,
Чом твоїх козаків у себе не видаю.
Уже чверть года — три місяці вибуває,
Як твоїх козаків у мене немає...
Ні, моє дунайське гирло твоїх козаків не пожерло,
Ні, моя дунайська вода твоїх козаків не забрала,
їх турки не постріляли, не порубали,
До Царя-города в полон не забрали...
Всі мої квітки луговії низовії пониділи,
Що твоїх козаків у себе не виділи".
Там минуло десять років. Польща ні з ким не воювала, козаки були їй не потрібні, й вона дедалі дужче пригнічувала реєстровців. Польська старшина, поставлена над ними, обернула козаків майже на своїх гайдуків; українські ж селяни на той час зрештою стали кріпаками; жага помсти за ці кривди пекла козацькі серця; селянство ж, хоч здавалося і покірливо стогнало в польському ярмі, та потайки гострило ножі й на панів і на орендарів їхніх маєтків — жидів.
Не звикле до праці польське панство не хотіло господарювати в своїх маєтках і віддавало їх в оренду жидам, а ті орендарі, прибравши до своїх рук землі, річки, озера, корчми, перевози, греблі й навіть, як свідчать народні думи, церкви, оббирали селян до останку й ставали власниками самих селян, а це було чи не найбільшою образою для наших людей, як те можна побачити з народної думи:
Як од Кумівщини да до Хмельнищини
У землі королівській да добра не було:
Як жиди-рандарі
Всі шляхи козацькіі зарандували:
Що на одній милі
Да по три шинки становили,
Становили шинки по долинах,
Заводили щогли по високих могилах.
І ще ж то жиди-раіндарі
У тому не перестали:
На славній Україні всі козацькі торги
зарандували,
Да брали мито-промито
Од возового по піївзолотого,
Од пішого пішаниіці по три денежки брали,
Од неборака-старцрі брали кури да яйця,
Іще ж то жиди-раіндарі
У тому не перестали:
На славній Україні всі козацькі церкви зарандували.
Котрому б то козаку альбо мужику дав бог
дитину появити,
То не йди до попа благословиться,
Да піди до жида-ріандаря да положи шостак,
щоб дозволив церкву одчинити,
Тую дитину охрестити.
ще ж то которому б то козаку альбо мужику
дав бог дитину одружити,
То не йди до попа благословитися,
Да піди до жида-ріандаря та полож битий таляр,
щоб дозволив церкву одчинити,
Тую дитину одружити. І ще то жиди-рандарі
У тому не перестаїли:
На славній Україні всі козацькі ріки заорандували:
Перва на Самарі,
Друга на Саксагагаі,
Третя на Гнилій,
Четверта на Пробойній,
П'ята на річці Кудесці.
Котрий би то козак або мужик ісхотів
риби ловити,
Жінку свою з дітьми покормити,
То не йди до попа благословиться,
Да піди до жида-рандаря да поступи йому
часть оддать,
Щоб позволив на річці риби вловити,
Жінку свою з дітьми покормити.
Тоді ж то один козак мимо шинку йде,
За плечима мушкет несе,
Хоче на річці утя вбити,
Жінку свою з дітьми покормити.
То жид-рандар у кватирку поглядає,
На жидівку свою стиха словами промовляє:
"Ей, жидівочко ж моя, Рася!
Що сей козак думає, що він у шинок
не вступить,
За денежку горілки не купить,
Мене, жида-рандаря, не перепросить,
Щоб дозволив йому на річці утя ввити,
Жінку свою з дітьми покормити".
Тоді жид-рандар стиха підходжає,
Козака за патлі хватає.
То козак на жида-рандаря скоса, як ведмідь, поглядає,
І ще жида-рандаря мостивим паном узиває:
"Ей, жиду, — каже, — жиду-рандаре,
Мостивий пане!
Позволь мені на річці утя убити,
Жінку свою з дітьми покормити".
Тоді жид-рандар у шинок входжає,
На жидівку свою стиха словами промовляє:
"Ей, жидівочко ж моя, Рася!
Будь мені тепер у Білій Церкві наставним равом —
Назвав мене козак мостивим паном!"
Раділа польська шляхта з того, що на Україні стало спокійно, та тільки недовго вона втішалася. Татари враз же скористалися з пригноблення козаччини та Війська Запорозького і року 1640-го наскочили на Україну великою ордою в 70 000 вершників і, просунувшись мало не до Києва, без будь-якої перешкоди забрали в неволю та погнали до Криму понад 200 000 молоді й не тільки української, а й польської. Року 1643-го такий саме напад здійснив і перекопський мурза Туган-Бей. Він цілий рік ходив із загонами, ловив людей, мов овець, палив села й міста і вислав у Крим кількасот тисяч невольників, доки аж року 1644-го Потоцький спромігся розбити татар.
Україна знову, як 150 років досі, застогнала, скривавлена татарською руїною, запорожці ж не могли тепер боронити й заступити її, бо не мали ні гармат, ні коней, ні чайок, ні навіть пороху.
Незважаючи на такий занепад, розігнане по Великому Лузі та Базавлузі козацтво бодай і принишкло, а не втратило своєї організації, і хоча в Січі на Микитиному Розі й небагато жило козаків, зате у Великому Лузі та на руїнах старих Січей: Базавлуцької, Хортицької й Томаківської — їх гуртувалося чимало, принаджуючи до себе всілякий люд, що все-таки тікав сюди з України. Військо Запорозьке, наперекір усім заходам польського уряду, не бажало ще поховати навіки свою славу й тільки чекало випадку, щоб поквитатися зі своїм ворогом за всі завдані ним кривди. Це й сталося року 1648-го, коли на Запорожжя прибув Богдан Хмельницький.
ГЕТЬМАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ
Зіновій Богдан Хмельницький був сином чигиринського сотника Михайла Хмельницького. Батько дав йому освіту в Київській братській школі, а потім у польській школі в галицькому місті Ярославлі. Поміж козаками Богдан був людиною відомою, бо все життя проводив у війнах та походах. У бойовищі коронного польського гетьмана Жолкевського з турками року 1620-го він дістався в бранці, року 1621-го його вже бачили ватажком морського походу на Царгород, бо з неволі викупили. Під час війни короля Владислава з Москвою Богдан разом із козаками бився на боці поляків, став особисто відомий королеві й дістав із його рук у подарунок коштовну шаблю. Під час повстання Павлюка Хмельницький значиться у реєстрі військовим писарем; року ж 1644-го, нудьгуючи без війни та походів, він збирає 2400 охочих козаків і за добру плату водить їх у Францію допомагати тій державі воювати з Іспанією.
Після повернення на Україну Хмельницький знову був військовим писарем; і року 1646-го його разом із старшими козацького реєстрового війська Барабашем та Ілляшем викликав король до Варшави. Польський державець хотів тоді проти волі панства розпочати війну з Туреччиною і вмовляв козаків роздратувати турків морським походом так, щоб ті самі оголосили війну Польщі. Щоб прискорити цей випадок, він доручив Барабашеві передати на Січ 5000 злотих на полагодження військових чайок. А на подяку козакам король передав через того ж Барабаша грамоту, якою козацькому військові поверталися всі його давні права, а кількість реєстровців збільшувалася на 20.000 душ. Тут же з рук Владислава козацька старшина отримала бойову корогву кармазинового кольору, булаву й інші військові клейноди.
(Продовження на наступній сторінці)