Доки настали вакації, ми добре обміркували цю справу й, прибувши до батьків, за кілька день почали лагодитись у дорогу. Ми впросилися погостювати в Олександрівськ, до моєї хрещеної матері, а Семен, до того ж, випросив у батька дозволу взяти нам дві рушниці, щоб піти в плавні й там настріляти диких качок.
Стріляти з рушниці мене навчив Семенів батько, коли мені було ще десять літ, але я з цією своєю наукою мусив пильно ховатися від матері, бо вона нізащо не хотіла дозволити мені навіть близько підходити до зброї.
Озброїтися нам було неважко, бо й мій батько мали зброю ще з часів своєї військової служби на Кавказі та й у Семенового батька вся стіна біля ліжка була обвішана рушницями... Треба було, кажу, тільки ховатися від моєї матері.
Усякими хитрощами через кілька днів ми опинилися в Олександрівську й, погостювавши трохи в хрещеної, оголосили їй, що наступного дня удосвіта ми йдемо полювати на цілий день, а може, ще й на ніч. Хрещена не хотіла нас пускати, але ми рішуче сказали, що підемо й самі, бо на те нам і рушниці батьки дали, щоб з них стріляли. Тоді впевнившись, що нічого не вдіє, вона напхала наші мисливські торби харчами, поблагословила в дорогу й наказала берегтися, щоб не здибати десь вепра.
Уставши, тільки-но почало світати, ми з Семеном рушили з двору. За плечима в нас висіли рушниці, в халявах чобіт, одягнених поверх штанів, стриміли кинджали; через друге плече — торби, порохівниці та інші речі, потрібні для полювання; у торбах, опріч харчів, містилися ще й подарунки Харькові, а саме: пачка добротного тютюну з батькового запасу та пляшка горілки.
Олександрівськ у ті роки був ще зовсім нікчемним містом і тулився понад річкою Московкою трьома недовгими вулицями. Будинки в ньому мало чим відрізнялися від сільських хат і майже всі вони без винятку були під солом'яною стріхою.
Бадьоро стукаючи чобітьми під подихом вранішньої прохолоди, ми хутко лишили останні тини міста й попрямували повз велику, покинуту фортецю. Я знав з історії, що їй уже дев'яносто дев'ять літ, бо вона будувалася 1771 року, коли цариця Катерина намислила собі зруйнувати Січ. Запорожцям казали, ніби та фортеця проти татарів, насправді ж її зводили на випадок змагання запорожців.
Шлях до Кічкасу був для нас добре відомий, і, поминувши фортецю, ми за півгодини піднялися на велику гору, простуючи повз село Нешкребівку, або Вознесенське, а ще через годину побачили з гори блискучу блакитну смугу Дніпра. Наближаючись до нього, ми уздріли згори, як порон, перевізши на цей бік дві валки чумаків, вертався за рештою на протилежний берег.
Доводилося чекати, й ми пішли до хати, що стояла праворуч від перевозу, притулена до скель, щоб там спитати молока та поснідати.
У хаті нас зустрів рудий жид Лейзер і досить чепурна його дружина Ревекка, яка відразу нам принесла молока: Лейба ж прислуговував чумакам, бо їх аж восьмеро сиділо в хаті довкола столу й снідало.
Коли поївши ми виходили з хати повз чумаків, один із них, посміхнувшись, спитав:
— Куди ж це ви, паничі, так озброїлися?
— У Сагайдачне! — одповів я гордовито. — Їдемо полювати на полозів.
Поміж чумаками пішов регіт.
— Добрий сніданок буде з вас полозові! — сміявся той, що перший зачепив нас.
— Як на полозів, паничі, йти, — реготав другий, — то треба було вам одягати штани з матнею, а не такі вузенькі!
Зрозумівши, що чумаки глузують з нас через те, що ми паничі й по-панському вбрані, ми мовчки вийшли з хати. Це було якраз вчасно, бо порон вертався на сей бік.
Угледівши ще здалеку, що на стерні, як і завжди, Харько, я зрадів і, подавши йому гостинці, раптом приступився до нього з проханням, щоб дозволив нам човном поїхати в Сагайдачне.
Харько не зразу відповів на наше прохання, а перше почав дякувати за подарунки. Згодом подивившись на тютюн, він із жалем сказав:
— Та це, паничу, панський... Я такого не вживаю, бо він солодкий; мені треба, щоб міцний був...
Стало якось прикро за те, що я не догодив Харькові, але він ураз похопився:
— Та байдуже!.. Лейба зміняє цей тютюн на такий, як я курю, та ще й додачі дасть... Так от що, паничі, скажу я вам, — перебив Харько сам себе. — Самим вам я човна не довірю, бо ви із Сагайдачного проти вітру не вигребете, або десь на камені човна розіб'єте та ще й самі потонете. Доведеться, мабуть, мені самому з вами поїхати.
Нічого ліпшого ми й не бажали й, радіючи, щиро подякували із Семеном Харькові.
За півгодини лоцман, передавши порон комусь із товаришів, вийшов до нас, маючи на плечах вудки, рагелю та інші причандалля для рибальства й повів нас до свого човна.
Ми із Семеном сіли на гребки, а Харько на стерно, і човен птицею поніс нас униз. Перед нашими очима хутко побігли: правим берегом — розписані фарбами будинки німецької колонії Ейнляге, а лівим — чумацькі хури, що одна за одною піднімалися на гору. З кожним помахом весел відсувалися скелі Кічкасу.
— Обидві глибокі, а тільки раніше Старим Дніпром, що оце пішов поміж скелями праворуч, більше води йшло, й батько казали, що за часів запорожців усе Старим Дніпром плавали. Недурно ж там, на Малій Хортиці, й фортеця стародавня стоїть.
— А ви оглядали ту фортецю?
— Аякже? Скільки разів доводилося там і ночувати, як плоти та барки "згори" водив. Поосідали окопи дуже. Та фортеця, мабуть, теж за Сагайдачного будована, щоб ворожих човнів повз Хортицю не пускати. Там, Старим Дніпром, як буває дуже спаде вода, з піску виглядає безліч давніх, великих байдаків, таких великих, як ті, що по морю ходять... Навіть і гармати на них є...
— Що ж ті чайки тут потопилися чи що?
— Авжеж, не без того, щоб під хуртовину яка об камінь не черкнула. Адже каменів тут страшенна сила. А може, запорожці ті байдаки й будували; чи то вони ворожі кораблі сюди приганяли та тут їх покинули, коли переходили на інше місце.
— От цікаво б подивитися на ті чайки...
— Тепер неможливо, бо вода велика, а от під осінь, та й то не щороку, а як дуже мала вода, тоді їх видно. На жаль, їх скоро не стане, бо німці беруть ті кораблі собі на будову.
— Так хоч би фортеці оглянути.
— Фортеці, якщо охота, то тут і ближче можна подивитися, проти Сагайдачного, на Великій Хортиці.
— А туди можна під'їхати?
— А чом би й ні? Тут під'їхати зручно. Харько трохи повернув човна, й ми пішли так, що Стовпи лишилися в нас із правої руки, а Стоги — з лівої. Коли ми проїздили побіля скель, то виявилося, що й Стовпи, й Стоги були дуже великі й високі, мов триповерхові будинки.
— І на цих скелях, — сказав Харько, — мабуть, була якась споруда, певно, що фортеця, бо й на них багато цегли залишилося, хоч і водою її змивало.
Нас хутко несло до передніх скель Хортиці, перед якими жовтіла невеличка піскувата коса. Я дивився на ці скелі й на великий острів, і в моїй уяві поставала картина, як до цієї-от Хортиці під'їздив Тарас Бульба із синами і що вони побачили тут, у Запорозькій Січі: як тут січове товариство працювало над чайками й пило горілку та грало на бандурах...
Зненацька зліва на острові виникла слобідка з чепурними високими хатами.
— Та на Хортиці слобода є! — вигукнув я. Чоло в Харька стало суворе, мов та хмара. Сиві брови зрештою заступили очі... І, не дивлячись на будинки,
Харько ледве вимовив крізь сціплені зуби:
— Німці живуть...
Поминувши передні скелі Хортиці, човен пристав до неї, саме там, де жовтів пісок, проти невеликого, але дуже скелястого острова, вкритого рясним дубом, Дубового.
— Ось тут, — сказав лоцман, — як злізете на горб, знайдете окопи.
Ми вийшли з човна й почали роздивлятися, де б зручніше було піднятися наверх. А це нелегко, бо скелі скрізь майже сторчові. Нарешті ми вибрали видолинок, де поміж камінням росли чагарі, які полегшували б нам сходження, і ми полізли на скелі.
Не встигли й поставити ногу на перший уступ, як раптом поточилися вбік: мало не з-під ніг у нас із шелестом і сичанням вискочили три великі, головаті жовтобрюхи й хутко поплазували під тернові кущі, де й зникли у щілинах скель. Мені здалося, що ці жовтобрюхи були товщиною в чоловічу руку й аршинів до півтора завдовжки. Шкуру мали чорну й блискучу, далеко чорнішу, ніж у гадюки; вуха ж та спід шиї були червоні.
— Пам'ятайте, паничі, — почули ми голос Харька від човна, — тут скрізь багато жовтобрюхів.
Але ця пересторога була зайва, бо ми вже впевнилися самі. Постоявши трохи й заспокоївшись після несподіванки, ми з Семеном полізли вище, обережно придивляючись, чи не червоніють де вуха жовтобрюхів. На одному з уступів скелі, повз який нам доводилося проходити, ми вгледіли цілу купу гадів, що грілися проти сонця.
Хоча я й народився серед степів і не вперше бачив зміїв, але такої сили їх і таких великих мені не випадало ніколи бачити. Я мимоволі спинився, почуваючи, як у мене поза спиною посипає морозом.
— Як же його йти? — поглядом питали ми із Семеном один одного.
— Давай розженемо їх камінням! — порадив Семен. Ми почали кидати на скелю каміння, але наші руки тремтіли, і ми не влучали в жовтобрюхів, а вони не боялися гуркоту.
— А навіщо ж у нас рушниці за плечима? — вигукнув я і, скинувши рушницю, вистрілив тим стволом, що був набитий качиним дробом. Так зробив і Семен.
Жовтобрюхи заворушилися і почали розповзатися; коли ми наблизилися до їхнього місця, то там уже не було жодного; тільки на камінні залишилися невеликі криваві смужки.
(Продовження на наступній сторінці)