Понад Дніпром, найчастіше лівим берегом, стояли добрі ліси, а починаючи від Хортиці більш як на сто верст простягалися вкриті непролазними лісовими пущами й очеретами луги, які звалися так: од Хортиці між Дніпром та Конкою до того місця, де вона впадає в Дніпро — Великим Лугом, а нижче устя Томаківки й до Базавлуцького лиману, який ще називають Великими Водами, ширився Луг Базавлуг. У пізніші часи обидва ці луги малися за один і звалися Великим Лугом, а нині їх називають у народі плавнями.
На всіх землях Війська Запорозького, окрім місцевості, вкритої лісами, розкинулися безмежні степи, деінде помережені високими мовчазними могилами — домовинами давніх кочівних народів, із кам'яними "бабами" на версі. Там така висока трава, що з неї лише витикаються голови коней, а од волів тільки визирають роги. Коли взимку випадає сніг, то рясна трава не дозволяє йому лягти на землю і тримає весь час на собі, й худоба та коні, розгортаючи сніг ногами, можуть пастися в степах цілу зиму.
У запорозьких степах завжди водилось багато звіра й птиці. Перш за все там косяками гасали дикі коні, яких козаки називали "тарпанами". Вони трималися тут довго, навіть у XVIII столітті, і зникли тільки тоді, коли після зруйнування Запорозької Січі 1775 року ці землі стали чорніти під плугом.
Окрім тарпанів, у степах та лісах жили вовки, лисовини, дикі коти, олені, кози, бабаки, вепрі, ведмеді, зайці, сайгаки, барсуки, горностаї, хорки, бобри (їх називали на Запорожжі водяними свинями), куниці й видри (виндихи). Із гадів у степах плазували величезні полози, жовтобрюхи, гадюки та всіх барв ящірки. Із птаства у степах і лісах були дрохви, хохітва (стрепети), журавлі, лелеки, тетерева, куріпки, чайки, зозулі, одуди, шпаки, орли, соколи, яструби, горлиці, соловейки, гайворони, ґави, сороки, чижі, щиглики, жайворонки та інша птиця, а по річках та у Великому Лузі: лебеді, баби (пелікани), гуси, качки, чаплі, мартини (морські чайки) та кулики. Всього того водилася така сила, що, було, як злякаєш дичину пострілом, то вона, злетівши в повітря, заступала сонце.
У річках плавала неймовірна кількість риби. На протоках Великого Лугу та в Самарі й Домоткані риба рухалася такими щільними зграями, що її можна було виловлювати руками. Тут, а також на Бузі, Берді й Кальміусі, водилися: осетри, білуга, севрюга, стерлядь, сом, короп, секрет (судак), щука, окунь, тарань, рибець, марина, лящ, чехоня, оселедець, карась і безліч дрібнішої риби. Білуги й соми сягали до трьох сажнів завдовжки, та й інша риба була втричі-вп'ятеро більша за теперішню. Раки в Самоткані, Домоткані, Самарі, Сурі й по плесах степових річок так само, як і в озерах Великого Лугу, траплялися майже в лікоть, до того ж, їх була сила-силенна.
Запорожці мали з чого прожити на своїх вольностях, і вони немарне зі зброєю обстоювали недоторканість своїх володінь із XV аж до кінця XVIII століття. Найбільше давав для Січі риби й дичини Великий Луг, і козаки так оспівували його:
Ой Січ — мати, ой Січ — мати,
А Великий Луг — батько;
Гей, що в Лузі заробити,
Те у Січі пропити!
ШЛЯХИ НА ЗАПОРОЖЖІ
Через запорозькі землі пролягали шляхи на південь до Чорного моря, до Криму й Царгороду, а на північ — на Україну й Московщину.
Найголовнішим шляхом тут був Дніпро, яким ще за часів Олега та Святослава руси ходили на Чорне море та до Греції. Пізніше, за часів запорожців, Дніпром щороку плавали козаки з України на Січ, а звідтіля далі — на Чорне море, до турецьких і татарських міст. Дніпро завжди вважався осередком запорозького життя, до нього повсякчас тулилася й Січ. У народних піснях Дніпро називається річкою славною, або Славутою; запорожці ж величали його ще батьком або братом:
Дніпре, брате, чим ти славен?
Чим ти славен, чим ти красен?
Чи своєю довжиною, чи своєю глибиною,
Чи своєю бистриною, чи своєю шириною?
Чи крутими берегами, а чи жовтими пісками?
А чи темними лісами, чи зеленими лугами?
— Ой, я славен козаками, молодими бурлаками!..
Опріч козаків, Дніпром плавали через Запорожжя до Криму посланці польських королів та московських царів, бо ця велика річка сягала своїми верхів'ями та притоками земель кількох держав.
"Ой ти, Дніпре, ой ти, батьку,
Кажи мені всю правдоньку:
А де броди глибокії,
А де броди міленькії?"
— А де кручі високії,
То там броди глибокії,
А де кручі низенькії —
То там броди міленькії...
З устя Дніпра до вершини
Сімсот річок, ще й чотири.
Та всі вони в Дніпр упали,
Дніпру правди не сказали.
Одна річка — Кайнарочка,
Збоку вона в Дніпр упала,
Дніпру правду розказала:
— Жаліється лиман морю,
Що Дніпр бере свою волю,
Свої гирла прочищає,
Його тоні засипає.
Плавали б Дніпром і великі судна — кораблі, коли б на цій річці не було порогів. Так звуться ті місця, де із дна на поверхню води випинаються від берега до берега скелі й каміння, іноді у кілька лав. Запорожці налічували порогів менше, ніж їх нараховують нині, а саме — дев'ять:
Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситецький, Вовниги, Будилівський, Лишній та Вільний. Окрім порогів, на Дніпрі були ще й забори — такі ж самі лави скель, тільки не через усю річку. Їх (шість) називали так: Волошинова, Стрільча, Тягинська, Воронова, Крива й Таволжанська.
Першим порогом Дніпро спадає трохи нижче від устя Самари, якраз напроти Кодака, а останнім, Вільним, на кілька верст вище Кічкаса й острова Хортиці. Між цими порогами біля 60 верст, і саме тут зустрічалися перешкоди для плавання. Майже посередині порожнистої частини Дніпра розлігся поріг Ненаситець, або Дід. Із західного берега до східного, мов дванадцять разків намиста на шиї в дівчини, перетинає течію дванадцять скель, і через них перепадає дванадцятьма лавами стрімка вода. Нелегко тут пропливати. Треба мати на човні доброго, досвідченого стерняра; а проте проїхати можливо, бо посередині між скелями існує так званий козацький хід, і хоч він вихиляється то в один, то в другий бік, але вмілий стерняр може провести через поріг не лише човен, а й пліт, і навіть барку. Тільки покропить Дід людей піною, налякає трохи та й пустить далі...
Найбільший водоспад на Ненаситці збився під правий берег, ближче до скелі Монастирки, і те місце порога запорожці називали "пеклом".
Куди важче було козакам підійматися супроти води. На кожному порозі їм доводилося перетягати човни линвами попід берегом, а на деяких прямо брати човни на плечі й переносити їх до тихої води.
З інших річок, що були шляхами, запорожці користувалися тільки Самарою, Вовчою і Кальміусом. Що ж до Бугу, Інгулу й Інгульця, то їх скрізь заповнювали пороги, й через те вони не годилися для вільного пересування.
Два одвічні великі шляхи простягалися через запорозькі землі суходолом. Під шляхом не слід розуміти сучасну дорогу з курявою та коліями. Таких, як тепер, шляхів у давні часи на Запорожжі не існувало. Всі степи однаково вкривала висока, рясна трава, а ходили і їздили люди навпростець; шляхами ж називали ті степові кряжі й долини, які були найрівніші й найменше доводилося переїздити річок та сторчових балок і байраків. Бувалі люди розпізнавали ті шляхи по степових могилах, а вночі — по зірках.
Перший із них — Чорний шлях — ішов од татарських перевозів через Дніпро, що були вище Хортиці в Кічкасі та біля Таволжанського острова, й цей шлях простягався межею річок так, що Сура лишалася праворуч, а Томаківка, Солона, Базавлук і Саксагань — ліворуч. Діставшись верхів'я Інгульця та Чорного лісу, Чорний шлях повертав на річку Синюху, а, пересягши її бродом біля Торговиці, лишав Умань із правої руки й простував далі межиріччям так, що річки, які впадали в Дніпро, були справа, а ті, що впадали до Бугу, — зліва. Дійшовши так до Пиляви, шлях повертав на захід, на Вишневець, а далі — на Львів і Варшаву. Від цього Чорного шляху в межах України відгалуджувалося чимало доріг на схід до Дніпра та на захід до Бугу.
Чорним шляхом татари найбільше наскакували на Україну, Білу Русь та Польщу, й мало коли траплявся такий щасливий рік, щоб трава на Чорному шляху не запікалася почорнілою кров'ю від поколотих та побитих ніг десятків тисяч українських невольників. Тут же проливалася й татарська кров у тих випадках, коли ворога наздоганяли та підстерігали на шляху запорожці.
Другий великий шлях Запорожжя — Муравський — прямував од Перекопу на схід, лишаючи річку Молочні Води з правої, а Кінські Води — з лівої руки. Далі він обминав верхів'я Вовчої й, повернувши просто на північ та перетнувши Слобідську Україну в межиріччі Дніпра й Дінця, простував у московські землі, на Курськ і Тулу.
Цим шляхом кримські орди нападали на Московщину, а пізніше й на Слобідську Україну, та тільки й тут запорожці не раз перепиняли татар і відбивали в них невольників.
Чорним та Муравським шляхами ходили не тільки ординці, ними ж у мирні часи їздили до Криму польські й московські торгові люди й посланці з військовими залогами від усіх державців до кримського хана й від нього; починаючи з XVII століття й аж до кінця XIX цими шляхами користувалися ще й українські чумаки.
(Продовження на наступній сторінці)