«Над Кодацьким порогом» Адріан Кащенко

Читати онлайн оповідання Адріана Кащенка «Над Кодацьким порогом»

A- A+ A A1 A2 A3

— Добре, діти! Славно обсмалили туркам пір'я! — гукав Сулима, любуючись, як турецькі яничари, рятуючись з обхоплених полум'ям галер, кидались у морську безодню.

Минуло дві години, і ворожі кораблі разом з своїми важкими гарматами осіли в воду і пірнули на дно.

— От тепер і на Дунай безпечно!

— На Дунай! — загукало товариство.— Кара бусурманам!

Запалали вогнем у Дунайських гирлах Килія й Смаїлів, а біля Дністровського лиману — Білгород. Забрали скрізь козаки велику здобич і визволили ще кілька тисяч невольників.

По дунайських городах між невольниками знайшлися не самі тільки українці, а ще волохи, угорці, поляки й німці. Всіх їх Сулима набрав на турецькі, рибальські човни і прилучив до військових чайок.

З Дунаю козаки без перешкод вернулися повз Очаків до Великого лиману, а далі увійшли й у рідний Дніпро, оздоблений зеленими плавнями.

II

Поки Сулима ходив з низовими запорозькими козаками у Чорне море, Кодацька, фортеця була вибудувана, і коронний польський гетьман Конецпольський, запеклий ворог козацької волі, прибув у Кодак з польськими панами й військом і справив у новій фортеці бучний бенкет, а після бенкету прикликав до себе старшину покірних йому реєстрових козаків і повів її разом з польськими панами оглядати замчище, глузливо похваляючись козакам у вічі, що тепер, мовляв, козацькій сваволі прийшов край.

І справді, француз Боплан приклав тут всього свого досвіду, щоб зробити Кодак непоборимою фортеціею: глибокі, як провалля, були круг Кодаку рівчаки; мов добрі скирти, були за рівчаками вали, а по тих валах ще була висока, дубова засіка з вікнами й дірками задля гармат та рушниць. Брама у Кодаку була тільки одна і та дуже міцна, залізом кована, а обабіч брами стояли дві башти, збиті з міцних дубових кряжів. Зі сходу й з півдня фортеція захищалася кручами Дніпра, з півночі — глибоким байраком, з заходу ж був рівний степ, що на ньому можна було далеко бачити ворогів, і з цього боку фортеція мала найглибші рівчаки, найвищі вали і найбільше по стінах гармат.

Слідкуючи за Конецпольським, козацька старшина похмуро поглядала на міцну, необориму будівлю та на великі гармати фортеції, пригадуючи славні часи Самійла Кішки та Сагайдачного, за яких поляки не насміли б збудувати на козацькій землі фортецію, козакам на безголов'я. Тілько сотник Богдан Хмельницький. оглядаючи замок, не засмутився з похвальби Конецпольськасо, а навіть засміявся.

— Ти чому смієшся? — здивовано й гнівно спитав Конецпольський.

— Тому, ясновельможний гетьмане,— одповів Хмельницький,— що, на мою думку, все, що людина може збудувати, людина може й зруйнувати!

Конецпольський зрозумів, що Хмельницький глузує з його похвальби, і, розлютований, хотів покарати за те козацького сотника, і, тільки зваживши на заступництво Боплана, скоро вгамувався.

Не минуло після бенкету Конецпольського у Кодаку кількох місяців, як Січа Запорозька шуміла й хвилювалася, мов розбурхане море... То повернувся до Січі з своїм військом Сулима і взявся тепер здійснювати своє давнє бажання: зруйнувати Кодак і йти війною на поляків.

— Неправда панує на Україні! — говорив на раді кошовий.— Реєстрових козаків все зменшують, та й тих пани за гайдуків собі мають і примушують допомагати їм ваших братів у ярмо запрягати. Нас, запорожців, не визнають за козаків і, як тільки хто піде з Січі на Україну, зараз того пани собі в підданці беруть. Церкви православні на уніатські повертають і до унії людей наших утисками примушують. Та ще мало полякам і тієї неправди, так намислили вони винищити нас, запорозьких козаків, і для того збудували на нашій одвічній землі, над Кодацьким порогом, велике замчище, і як тільки Дніпром пливуть до нас з України люди, вони перепиняють їх біля порога й калічать, а часом прямо потопляють човни з людьми, стріляючи з гармат. Чи не час нам, пани брати, нагадати полякам, що козаки вміють не тільки обороняти їх, але й за честь і права свої стати?

Січовий майдан загомонів і захвилювався... Гомін щодалі більшав, перекочувався од краю до краю майдану, мов грім, і нарешті склався у голосні вигуки:

— Веди нас, батьку! .Покажемо ляхам, що-й ми маємо шаблі. Віддячимо за всі їхнії кривди!

— Гетьманом нехай буде Сулима, як був Сагайдачний!

Скоро вся рада, як один чоловік, гукала:

— Гетьманом, гетьманом Сулиму!

Ті голосні вигуки розлягалися понад Дніпром і навіть у зеленій плавні одбилися луною:

— Гетьманом, гетьманом Сулиму!

Сулима спершу одмовлявся, а далі кланявся товариству, дякував і того ж дня оповістив похід на Україну.

Через два тижні новообраний гетьман повів Запорозьке військо до Кодака. Бурляй з тисячею козаків плив Дніпром, а Сулима з двома тисячами йшов степом до того місця, де річка Сура впала у Дніпро. Там обидва війська сполучилися, і Сулима, лишивши козаків у діброві, сам з курінними отаманами пішов оглядати Кодак. З Гострої Могили він уже добре розгледів башти й вали Кодацького замчища і зрозумів, що з степу неможливо наблизитись до нього непомітно, а треба підходити з одного боку глибоким байраком, а з другого — попід скелями Дніпра

Як смерклося, Сулима з курінними отаманами обійшов байраком та скелями понавколо всього Кодаку, обдивився всі лощини й всі скелі, щоб товариші знали, як підходити поночі до окопів, і умовився з курінними, де якому куреню бути під час штурму.

Повернувшись ранком до війська. Сулима загадав козакам робити драбини та рубати чагарники й гілля дерев, щоб в'язати з того в'язки: надвечір же, коли в кожного козака була за плечима в'язанка хмизу, а на кожні півсотні козаків була драбина, все військо рушило до ворожої фортеції.

У Кодаці тоді стояв полк жовнірів [5] під командою француза, полковника Маріона. Жовніри там нудилися, не любили полковника-чужинця і ремствували на Конецпольського, що поставив їх посередині порожніх степів.

На землю впала темна ніч. Зірки ховалися за хмарами. Вітер тягнув з-за Дніпра, завиваючи голодним звіром по надбережних скелях. Глибоко під горою, розбиваючи собі груди об гострі скелі, старий Дніпро голосно стогнав і ревів спересердя на кинуту у поперек його шляху перепону, допомагаючи гудінням свого порога козакам нечутно облягти ворожу фортецію.

Військо польське вже спало. Спав і полковник-чужинець, нічого не відаючи про похід Сулими, і тільки вартові чатували по баштах, перегукуючись поміж себе, щоб легше змагатися з дрімотою.

За темрявою ночі та через голосіння порога вартові не бачили й не чули, що запорожці облягли Кодак з усіх боків і підступають під самі окопи.

Без гомону, без галасу, то дряпаючись на скелі, то припадаючи до землі, наближалися козаки до окопів з боку Дніпра і з боку байраку; з поля Сулима тільки оддалеки поставив три сотні вершників, щоб переймати втікачів.

Чують польські вартові, що за окопами почали погукувати сичі, та й дивуються, звідкіля їх така сила налетіла, а того й не гадають, що то не сичі, а гасло передавалося од куреня до куреня навкруг окопів.

Враз по тому гаслові у рівчаки полетіли в'язанки хмизу, і кожний курінь почав накидати собі через рівчак греблю, щоб нею перейти до валу. Тільки тепер зрозуміли вартові, що за окопами робиться щось непевне, а що саме, того за темрявою вони не бачили, і поки вибухнув з польського боку перший постріл, козаки вже накидали собі греблі й бурхливими потоками посунули на шанці.

Тепер запорожці вже не мали рації таїтися, і враз навкруг Кодака збилася буча. Дехто з козаків стріляв у вартових, другі тягли до стін драбини, щоб лізти через засіки, треті рубали ті засіки сокирами, а подекуди намагалися підпалити їх, розпалюючи хмиз.

Збився гомін і в середині Кодака. Прокинувся полковник, посхоплювалися й жовніри, але поки всі з несподіванки прочуняли та вбралися й узброїлися, козаки вже лізли через стіни, а подекуди вже й підрубали засіки сокирами й поробили собі пролази.

Маріонові не пощастило упорядкувати свій полк, і він похапцем посилав на окопи жовнірів купками, хто скоріше узброївся... Та вже не помоглося, бо Сулима з двома куренями вже вдерся у фортецію з північного боку, а з півдня вже лізли запорожці, що прибули з Бурляєм. Почався смертельний бій. Поляки зрозуміли, що їм нема куди рятуватися, і билися завзято, але ще завзятіше билися козаки. Скоро у Кодаку запалали засіки й будинки, зайнялися й башти по стінах, і велике полум'я освітило криваву боротьбу братніх народів, що не вміли порозумітися й жити у згоді.

Високо до самих хмар сягало сяйво полум'я. Видно було його й у Самарі за великими Лісами, і по степах понад Сурою та Базавлуком, і навіть з далекої Хортиці [6]; у хвилях же Кодацького порога воно одбивалося то щирим золотом, то гарячою кров'ю. Пополохалося від сяйва пожежі птаство по гаях і завили байраками вовки-сіроманці... А брати різалися уперто... завзято...

Гинули один по одному польські хорунжі, осавули й інша військова старшина. Щохвилини меншало й жовнірів, козаки все прибували й прибували... Нарешті поляки зрозуміли, що змагання їхні марні, попросили милосердя.

Коли гомін бойовища почав стихати, до Сулими привели полковника Маріона.

— Гетьмане! — спитали козаки.— Що чинити з цим бранцем?

Сулима глянув на полковника-чужинця суворо:

— Волю нашу помагав гнобити, а вмерти по-лицарському й не спромігся? Розстріляти!

Гетьман махнув рукою, і нещасного чужинця повели на страту.

— А тепер, пани брати,— сказав згодом Сулима козакам,— руйнуйте й паліть у Кодаку все дощенту, щоб біля наших рідних порогів і згадки не лишилося про поляків!

(Продовження на наступній сторінці)