П’ятого травня 1648 року, ще до схід сонця, молодий Потоцький почав виводити своє військо з табору і становити його до бою. Блискуче й пишне було польське військо. Увесь берег невеликої ріки Жовті Води і степ позад неї вкрилися вершниками. Декілька полків тих вершників були у блискучих панцирях та мідних шоломах; другі були з звірячими шкурами через плече; треті — у блакитних, золотом гаптованих кунтушах з блискучими китицями понад плечима; ще інші були вбрані великим пір'ям. Були тут і улани, й драгуни, і жовніри, й німецькі рейтари. Більше десятка тут було славних полків з кількома десятками гармат... А понад усім тим військом, немов квітки по полю, маяли на довгих списах ріжнокольорові прапори.
Почало вставати з-за безкрайого зеленого степу червоне сонце і заграло своїм рожевим промінням на тому пишному війську та на його вигостреній загартованій зброї.
— Не втечуть тепер од нас хлопи! — говорив задоволено Потоцький своїм прибічникам. — Хоч і не варто б об них поганити зброю — канчуками годилося б розігнати цю наволоч. Коли ж кляті зберуться знов у другому місці, так ліпше вже виб'ємо це бидло відразу!
Тим часом у козацькому таборі військо стояло великим колом, а посеред нього, оточений полковниками, красувався на коні, з булавою у руці, гетьман Богдан Хмельницький, а над ним маяла біла корогва Війська Запорожського.
Нещодавно став гетьманом Богдан Хмельницький, але міцно, сміливо й твердо держав він у руці булаву, і всі, хто бачив у цю хвилину його постать, розуміли, що з рук гетьмана не випаде булава додолу.
Ось він підняв булаву угору, щоб козаки притихли, і почав промовляти:
— Брати мої рідні... Лицарі — молодці! Нехай буде відомо всім, що не за ради слави й здобичі взялися ми за шаблі, а обороняючи життя й волю свою та дітей і жінок наших. По всіх землях люди обороняють життя й волю свою; навіть тварюка нерозумна і та робить те саме! Годі вже нам бути невольниками у своїй власній хаті! За те, що ми проливали свою кров, захищаючи од ворогів Польшу, ляхи одібрали од нас, і землю, й волю! Чи не нас звуть вони проклятими хлопами й бидлом? Чи не вони замордували гетьманів наших Сулиму, Наливайка, Павлюка й Остряницю? Сердешні страдники, що сконали від рук катів, простягають до вас з того світу свої руки, благаючи помститись за їхню кров і за неньку нашу Україну. Невже ж не станемо ми як один за волю України?
Застогнала земля й зашуміло повітря од вигуків кількох тисяч козаків:
— За волю! За віру! За неньку Вкраїну!
Голосно розійшлася луна понад Жовтими Водами й одгукнулася аж у Княжих Байраках, що зеленіли своїми рясними дубами позаду польського табору. А в тих байраках саме під той час Перебийніс з своєю ватагою козаків перекопував шляхи, рубав засіки та копав вовчі ями, щоб не дати ворогам України втекти й уникнути козацької помсти.
Разом з реєстровими козаками у Хмельницького стало стільки війська, скільки й у Потоцького; але під рукою Хмельницького у залозі був ще Туган Бей з чотирма тисячами татарів. З другого боку, поляки були узброєні далеко краще за козаків та татарів і мали багато гармат, тоді як у Хмельницького було всього одинадцять поганеньких гармат з запорожської Січі, і ніхто б не вгадав зараз, хто буде переможцем.
Після промови гетьмана засурмили в сурми у козацькому таборі. По тому гаслові, мов маків цвіт, висипали до річки у червоних жупанах запорожські вершники. Слідом тяглися піші реєстровики, а обабіч ішла запорожська сірома: лугарі та голоколінчики у білих сорочках та, в яких припало штанях, а як хто, так і без нічого, тільки підперезаний рядниною, з списом або з косою у руках.
Ріжноманітно й кепсько узброєне було військо Хмельницького, але могутне духом і завзяте бажанням віддати життя за волю рідної країни. Праве крило козацького війська повів Джеджалій, лівим керував Богун, а серединою сам гетьман.
Тільки що вибухнули з польського боку гармати, як запорожці, мов вихор степовий, перехопилися за річку і вдарили на блискучих, гонористих ворогів. Заблищали списи, забрязчали шаблі, затріскотіли рушниці, засвистіли кулі, збився нелюдський галас, стогін та прокльони, і зелена степова трава почервоніла од крови.
Стяновище Богунового крила було тяжке, бо під його рукою було найбільше пішої голоти, незвиклої до бою; з лядського ж боку на нього налягала велика сила драгунів з двадцятьма гарматами. Борці за волю падали з своїми косами, розірвані на двоє великими бомбами раніше, ніж наближалися до ворога. Проте вони дійшли таки до нього й зчепилися у смертельній січі. Серед галасу й прокльонів Богун почув поміж драгунами українську мову і догадався, що всі драгуни були набрані поляками з українців і що він розливає братню кров.
— Брати мої! — почав гукати Богун до драгунів: — Чи не одна ж нас ненька породила? За що ж проливаєте кров братів своїх православних?
Засмутилися драгуни.
— Адже ми братів своїх вбиваємо! Великий гріх приймаємо на душу, і не буде нам на тім світі помилування!
Один по одному драгуни почали передаватися на бік козаків, а далі всім полком вибігли на бік у степ і з усіма гарматами приєдналися до Богуна. Миттю той повернув драгунські гармати на поляків і почав бити їх зблизька. Змішалося все праве крило польського війська і почало тікати до окопів та до табору. Побачивши перемогу Богуна, гетьман дужче надавив з січовиками на середину польського війська і через небагато часу все пишне й блискуче вороже військо кинулося тікати до своїх окопів.
Надійшов вечір і припинив те криваве бойовище. За ніч козацтво одпочило, поперев'язувало, як хто знав, один одному поразки, поховало братів, що поклали голови за волю батьківщини, і як тільки зійшло сонце, кинулося на окопи, що оточували польський табір. Богун знову повів ліве крило. Йому доводилося штурмувати редуту, і через те він узяв з собою тільки піше військо, вершників же послав обходити ворожий стан степом. Всі, хто мав погану зброю, мусили покинути її, а рубати чагарники та закидати в'язками хмизу рівчаки поперед окопів.
— Пани-брати, славні молодці! — гукав Богун. — Повчили ми вчора ляхів, повчімо й сьогодня! Бачите, вони вже, мов кроти, у землю позаривалися. Нумо їх добивати! — Щільною лавою кинулися козаки до окопів, у рівчак полетіли оберемки чагарнику і, як хвиля морська набігає й заливає побережні скелі, так козаки затопили своєю ріжноманітною лавою рівчаки й вихопилися на верх окопів.
— Або слави добудемо, або дома не будемо! — гукав Богун, ставши на версі окопу разом з Довбнею.
Вибігли й поляки назустріч козакам, і почалася шалена січа. Вороги билися шаблями й списами, стріляли з пистолів, а витративши набої й поламавши зброю, збивалися грудьми й котилися з валу у рівчаки у смертельній боротьбі.
— Оце вам за вашу пиху! За те, що не схотіли з нами, як з братами, жити! — гукав Богун, накладаючи своєю довгою шаблею купи ворожого трупу.
— Оце вам за те, що вам жиди-збойці любіші були, ніж козаки-молодці! — додавав Довбня і, як довбнею, гатив поляків по головах своїм залізним келепом.
З півгодини тяглася ця пекельна боротьба, але хвилина по хвилині ворожа сила зменшувалася й нарешті всі польські недобитки кинулися тікати, маючи ще надію врятуватися у таборі. Але марна була та надія; втікачів переймали вершники і упень рубали.
— Хвала Господеві!... Слава козакам! — гукав Богун, махаючи своїм прапором на версі окопу... І все поле круг окопу загуло вигуками радости.
Увесь цей день билися козаки з ворогами, як роздратовані леви, аж поки великий дощ припинив це нелюдське бойовище. Козаки опанували всіма повними ворожого трупу окопами, і поляки, збившись в одну купу, оточилися возами у своєму таборі.
На другий день ранком Потоцький підняв свій табір і почав відходити з військом назад, маючи надію здибатись з військом свого батька, що повинно було йти йому на поміч із Корсуня. Хмельницький зрадів тому, що вороги йшли у пастку, бо саме на шляху полякам були Княжі Байраки з ямами, засіками, рівчаками, козаками Перебийноса та ордою Тугай-Бея. Він радів тому, що не проллється більше дорогої козацької крови, бо у княжих Байраках поляків можна було забрати голими руками. Він тепер тільки слідкував за ворогом, обгортаючи його з трьох боків і не даючи й на хвилину спинитись.
Через який час польське військо увійшло у байраки і потрапило на засіки й рівчаки. Полки Потоцького замішалися, почали давити один одного і скоро пішли у розпорошку, хто швидче. Саме тут на них ударили одразу: Перебийніс спереду, Туган Бей збоку, а Хмельницький, як Божа кара, давив ззаду. Почавсь пекельний бенкет смерти... Куди поляки не кидались, ніде не було їм порятунку... Багато, багато польських жінок стали у цей день вдовами і багато дітей польських посиротіло... Сам Потоцький, порубаний козацькими шаблями, упав, заливаючись кров'ю, і розлучився з своїм молодим життям. Решта недобитих поляків просили про милосердя, і гетьман почав спиняти роздратоване військо, щоб припинити різанину.
Не більше, як тисяча поляків, досталося у бранці, все ж останнє польське військо більше, як десять тисяч добрих вояків, за три дні Жовтоводського бойовища лягло трупом від козацької зброї. Поміж бранцями були й українці, що служили у польському війську, між іншим і Виговський, що згодом став Хмельницькому за вірного порадника й військового писаря.
VІ
(Продовження на наступній сторінці)