Аж ось почулися від Умані нелюдські вигуки жаху й розпуки, і Марина побачила, що всі натовпи татарів та поляків біжать од окопів, мов сполохана отара овець од вовків, а слідом за ними широкою лавою летять кіньми, з блискучими шаблями у руках, як один, браві й завзяті козаки, рубають втікачів по головах, по шиях... плечах... А попереду всіх козаків, мов Божий гнів, розкидав смерть крем'язний велетень у червоному жупані.
— Богун!... Богун! — несамовито ревіли жахливими голосами татари і добігши до свого табору, ламали натовпом гарби, рвали намети й давили один одного, хоч козаки за ними й не гналися, а повернули на польське військо.
— Іване! — мимоволі вибилося у Марини з грудей, і вона, приваблена мужньою, лицарською красою свого милого, зробила рух бігти до нього, але до неї, помітивши той рух, підскочив євнух, а Астара схопила її за руку і скоріше повела у намет.
Змагатися з собою далі Марина не мала сили і тієї ж ночі зважилася утекти з татарського табору, а щоб зробити те непомітно, вони з Астарою надумали одягтись у чоловічі татарські халати та понадівати на голови шапки. Астара того ж дня купила у таборі два халати, шапки й чоботи з повбиваних татарів і, криючись од євнухів, принесла їх до намету.
Увечорі, коли смеркло, Марина з Астарою залізли попід поли намету й почали переодягатися чоловіками. Руки їхні тремтіли з хвилювання і не слухалися своїх власниць, а серця колотилися так, що одна чула серце другої... Треба було поспішатись, щоб ніхто їх не застукав... ще кілька хвилин, і вони будуть на волі.
— Ножа ще дай, Астаро! — прошепотіла Марина. — Я візьму його на всякий випадок.
Вони обидві побрали ножі, сховавши їх у халяви чобіт.
3аправивши після того де-як коси свої під шапки, жінки, мов кішки, пролізли під полою намету і почули вже себе на вільному повітрі, на волі, але враз дужі руки вхопили їх у залізні обійми.
— Держіть, держіть! — галасувала біля них жінка Хамамбета, Гафіфе. — Кличте сюди великого мурзу!
Гафіфе давно помічала, що Марина й Астара все шепочуться, і це їй здавалося непевним, сьогодня ж вона підгляділа, як Астара принесла халати й шапки, і зразу вгадала, про що умовлялися й чого таїлися Марина й Астара. Вона навіть підгляділа, коли вони убиралися, і зраділа, що може згубити свою розлучницю.
Скрик розпуки вибився з грудей Марини.
Її разом з Астарою привели назад у намет і прикликали туди Хамамбета.
— Вони хотіли втекти! — підскочила Гафіфе до мурзи. — Я захопила їх і врятувала тебе від зради й сорому, любий чоловіче!
— Дайте світла! — гукнув сердито Хамамбет.
Принесли світло. Жінки стояли перед Хамамбетом у чоловічому вбранні з шапками на головах.
На виду невольниць вже не було ні жаху, ні розпуки, вони були спокійні. Смерть, що мала зараз зняти їхні голови своєю гострою косою, не лякала їх... Тільки сум одбивався в очах Марини... Сум за страченим життям... за розбитими мріями.
Хамамбет дивився на Марину здивовано й глузливо:
— От яка, подарована мені ханом, жінка! Захотіла до своїх гяурів-хлопів. Ні, голубко моя, цього не буде... я надіну на тебе пута!
— А ти, зраднице! — звернувся далі гнівний мурза до Астари. — Ти так слугувала своєму володареві? Відтяти їй голову мечем!
Астару вхопили євнухи за руки.
— Володарю! — впала навколюшки Марина. — Або її помилуй, або й мені разом накажи голову відтяти. Не можу я жити без неї. Все одно я собі смерть заподію!
Тут до Хамамбета обізвалася Гафіфе:
— Найліпше вчинеш, володарю мій, коли скараєш і її на смерть, бо все одно вона тобі зрадить!
— Ні, цій ще рано покидати землю! — сказав мурза, мимоволі задивляючись на красу Марини, що у чоловічому вбранні здавалася ще більше чарівною.
— Молю тебе, володарю! — припала до ніг мурзи Марина. — Я ноги тобі цілуватиму — помилуй Астару!
— Дурниця це! — скрикнув Хамамбет, і показуючи на втікачок, додав твердо — молодій надіти пута, а старій відтяти голову!
— Прости мене, Астаро! Це я тебе згубила! — Скрикнула Марина, ламаючи з розпуки руки.
— Прощай, дитино моя! — обізвалася Астара вже з-за намету. — Не рви свого серця. Мені однаково, як вмерти...
В цю мить Марина вихватила з халяви свого чобота ножа й хотіла вгородити його собі у серце, але євнухи вхопили її за руки, одняли ножа, переодягли знову в жіноче вбрання, й, посадовивши на софу, спутали їй ноги сирицею.
ХХІІ
Урятувавши гетьмана з скрутного становища і почувши, що татари забирають по Вкраїні людей у неволю, Богун, по згоді з гетьманом, повернувся з своїми козаками до Умані, взяв там три полки козаків і почав винищувати по Вкраїні татарські загони та одбивати забратих у неволю людей.
Мов той орел, літав він по Київщині й Брацлавщині, звідкіля тільки мав звістку про наскок татарів; шулікою несподівано падав на бусурменів і вигубляв їх доноги, або брав у бранці; дуже часто траплялося, що той, хто за годину до того гнав українців до Криму батогом, тепер сам ішов з пов'язаними назад руками або з мотузком на шиї.
У походах та у бойовищах минуло три тижні. Налякані Богуном татари кидали ясир і тікали на південь. У початку четвертого тижня найбільший татарський загін з великою кількістю невольників перейшов за Буг. Не вагаючись, козацький ватажок послав Довбню з сотнею козаків вистежити той загін, сам же з трьома полками посунувся слідом по ньому.
Надвечір другого дня Довбня повернувся й розказав, що великий загін татарів сплюндрував Саврань, набрав ще ясирю й розташувався біля Саврані табором, упорядковуючи невольників. Розпитавши Довбню, де й як саме стоять татари, Богун прямо з походу направив полковника Глуха з Уманьським полком стати в лісі, на східньому боці Бугу, проти Саврані, а сам з останнім військом перейшов на західній бік Бугу і обійшов за ніч Саврань з півдня, вистежив за нею татарський табір і, як тільки почало благословлятись на світ, мов вихор, налетів на татарів, витолочуючи кіньми тих, що ще спали, і рубаючи тих, що вже прокинулися.
У таборі збився нечуванний гармидер. Татари натовпом кинулися до коней, що паслися косяком оддалеки, але кілька сот козаків вже заняли татарський косяк і, переймаючи тих, що бігли до нього, у пень їх рубали. Побачивши, що коней уже не добудуть, татари намагалися тікати пішки на південь, але тут так само чекали козацькі шаблі і за півгодини все поле біля Саврані вкрилося татарським трупом.
Про ясир тепер татарам годі вже було й думати, всяк рятував тільки самого себе, і козаки вже розв'язували бранців, а ті падали навколюшки, прославляючи Милосердного, що зглянувся на їхню недолю.
Дуже мало кому з татарів пощастило вихопитись з табору й уникнути козацької помсти: тільки ті врятувалися, чиї коні стояли на припоні біля наметів та возів; усі останні бусурмани, побачивши, що на південь їм нема шляху, кинулися до Бугу, намагаючись переходити його бродом, але тут саме вибіг до берегу Глух з своїм полком і вдарив на татарів з того боку. Жах обхопив тоді бусурманів і, впавши навколюшки, вони просили про милосердя.
Богун лютував сьогодня, як ніколи. Він смакував смерть бусурманів, помщаючись разом і за зраду козакам хана Іслама Гірея, і за загублену долю своєї нареченої, і за руїну Украіни, але коли йому сказали, що біля річки татари вже покинули зброю і просять про милосердя, він зараз кинувся туди щоб припинити різанину. Його сивий кінь хутко ніс свого славного вершника повз намети й гарби спорожнілого ворожого табору до Бугу, красуючись перед іншими кіньми, немов розуміючи, що його володар найголовніший і найславніший тут за всіх; але враз могуча рука Богуна примусила його стати на місці: від одного з наметів Богун почув своє ймення "Іване!" Хоч не голосно пролунав той поклик, але Богун пізнав той голос, що кликав його: то був голос його милої, його нареченої Марини.
Раптом повернувши коня на поклик, Богун побачив Марину, що мов пташка з перебитим крильцем то вставала з землі й простягала до нього руки, то знову падала до долу.
Він вскочив з коня й кинувся до неї. Марина бліда, як смерть, впала йому на груди, заливаючи свого милого гарячою кров'ю, що цівкою вибивалася з її грудей.
Татарський загін, що його тільки що погромив Богун, належав мурзі Хамамбетові. Як тільки в його таборі збивсь гармидер і він побачив, що козаки зайняли його косяк, татарський хижак зразу зрозумів, що його військо загинуло і, щоб не вскочити козакам до рук, йому треба тікати, якнайскоріше. Зваживши це, Хамамбет з кількома мурзами скористалися з того, що коні їхні стояли на припоні у самому таборі, скочили на тих коней і кинулися тікати, але раніше вони власноручно покололи ножами своїх жінок, щоб ті не до сталися живими ворогам.
— Голубко моя, нещасна! — промовив Богун, не вдержавши сльози, що впала од очей на голову Марини. — За що ти прийняла такі муки?
Він послав до річки Довбню, щоб припинити там різанину, а сам поніс зомлілу Марину знов у намет, поклав на подушки, розрізав пута, що глибоко в'їлися в її ноги, і покликав до пораненої знахаря.
Через який час у намет до Богуна надійшли полковники Пушкаренко та Глух. Вони підрахували здобутки славного бойовища: живих татарів захоплено було у бранці дві з половиною тисячі, вбито ворогів було більше трьох тисяч, коней захоплено було біля сьоми тисяч, а скільки було визволено невольників, того ще не підлічили, хоч уже й налічили більше, як десять тисяч. Опріч усього того, захоплено було біля сотні возів, навантажених срібними та золотими речами награбованими татарами на Вкраїні.
(Продовження на наступній сторінці)