Чи може бути більша мука для жінки, як та, щоб з палких обіймів милого перейти у холодні обійми нелюба? І Марина сьогодня зазнала тієї муки. Тіло підстаркуватого хана здавалося сьогодня Марині кістяком мерця, а його довгі руки холодними гадюками. Вона билася в його обіймах, як пташка у пазурях кота, й викликала до себе смерть, так само, як за годину до того кликав до себе смерть Богун. Ранком другого дня хан підняв орду й рушив далі до Криму.
ХІІІ
Викупивши гетьмана, Богун, по умові з ним, подався до Винниці і порозсилав своїх козаків по всьому Надбужжю набирати нове військо. Завзяті Подоляни знову піднялися, і через тиждень Богун навчав строю вже великий полк у п'ять тисяч комонних козаків. З тим військом він хутко пішов до Білої Церкви, щоб там заступити шлях польському війську.
Шляхом Богун перестрівав ватаги козаків, що йшли з під Берестечка і хоч ті були обдерті, голодні й поспішалися до домівок, Богун умовляв їх прилучитися до нього.
— Розійдетесь по хатах, — говорив він до козаків, — то всіх вас переб'ють ляхи нарізно і дітей ваших у бидло повернуть, а як станете разом зо мною, то перепинемо ляхів, і зрятуєте свої домівки від лядського руйнування.
Більшість козаків слухалась улюбленого полковника і прилучалася до нього у такому числі, що під Білу Церкву Богун прибув уже з десятьма тисячами. Там він зразу почав окопуватися й узброювати Білу Церкву гарматами, щоб дати ляхам одсіч.
Тим часом Хмельницький перестрів ті полки, що пішли з під Берестечка до корсуня й Маслова Броду, і теж прибув з ними до Богуна.
Наближалися до Білої Церкви й вороги. З під Берестечка з великим військом сунувся Потоцький, а з Литви Радзівил. Знову наближалася рішуча хвилина. Поляків було далеко більше кількостю, ніж українців, і Хмельницький, не наважуючись зчепитися з ними, послав посланців, щоб перебалакати про згоду. Поляки згожувалися замиритись, але тільки з тим, щоб лишилося автономною сама Київщина, всі ж останні землі України щоб знову підлягли Польші, як було до повстання.
Богун, і з ним багато козаків, не хотіли приставати на такі умови.
— Ти ж бачиш, — казав Богун гетьманові, — люди не хочуть коритися ляхам. Навіть неузброєні селяни дають ляхам одсіч. Цілі села й міста гинуть, змагаючись з ворогом, воліючи краще вмерти, ніж скоритися неправді, ти ж маєш військо і не ведеш його у бій.
— А що буде, — одповідав Хмельницький, — коли ляхи й тут переможуть нас, як перемогли під Берестечком?
— Тоді знову будемо битися з ними біля Корсуня, Чигирина, на всякому місці... Продержимо ляхів під зброєю до зими... Вигубимо їх безхліб'ям, морозами! Та вони й до Різдва не додержуться! У тебе козаків щодня буде більше, а ляхів щодня буде менше. Хіба не знаєш, що як непереливки, то вони зараз тікають. От тоді, коли заженемо їх знову за Случ та за Стир, тільки тоді можна про згоду умовлятись.
Проте Хмельницький не зважився стати до бою. Він бачив, що після Берестечка козаки й старшина не так уже прихильно ставляться до нього, як колись, і боявся, що коли знову, трапиться йому пригода, то його скинуть з гетьманства і оберуть іншого. Навіть Богуна, не вважаючи на всі його послуги, Хмельницький тепер не любив за те, що той часто не згожувався з ним у військових справах і не корився його волі, а Богунова слава тільки дратувала його. Хмельницький боявся, що Богун може скинути його й стати гетьманом.
Богунові козаки — Подоляни й Волиняни — рішуче не хотіли ставати до згоди, бо їхня країна мала підлягати полякам. Вони од себе посилали до Потоцького посланців з погрозами, що не стануть до згоди, як що поляки не згодяться на Зборовські умови. Але ніщо не пособило, і Хмельницький підписав умову, власноручно убивши при цьому булавою кількох козаків, що у вічі лаяли його зрадником.
Після Білоцерковської згоди становище України стало далеко гіршим, ніж після Зборовської. Польські жовніри й драгуни стали на зиму по всьому Поділлю, Волині, Брацлавщині: і по всій лівобережній Україні. Під захистом свого війська, туди зразу ж набігли польські пани й підпанки з своїми орандарями — жидами. Пани поодбирали у селян землю, що її селяни вже три роки орали, пооднімали худобу і всяке збіжжя, люто помщалися на своїх кріпаках і в кого знаходили зброю, того катували.
Завзяті Подоляни й Волиняни не хотіли коритися панам і лізти знову в те ярмо, що його вже три роки своєю кров'ю скинули. Вони збиралися у ватаги, переховувалися по лісах і звідти билися з панами, поляки ж, вхопивши таку ватагу, нещадно катували селян, вигадуючи на них такі муки, що, здається, й саме пекло того б не вигадало.
Одного ранку Богунові, що, стерявши через згоду гетьмана своє полкове місто Винницю, жив тепер в Умані, сказали, що до нього прибули земляки з Поділля. Богун вийшов на ганок і з жахом поточився назад: двір був повен страшних примар. Тут були неначе тіні людей, з чорними ямами під чолом замість очей; були такі, що замість носів та ушей у них на обличчі червоніли роз'ятрені рани; були кістяки з вишкіреними зубами, бо людям було відрізано губи; де в кого, замісць рук, були цурупалки, а по землі, мов павуки, каталися люди без ніг і без рук. Всі ці примари простягали до Богуна руки, або цурупалки од них, і казали до нього нелюдським стогоном і ревом, бо у більшости їх були урізані язики.
Стогін вибився із грудей посивілого у січах полковника. Він зрозумів, що то за примари, бо ще під Білою Церквою передчував, яка буде помста панів.
— Брати мої рідні! — з риданням кинувся Богун до калік. — Земляки мої нещасні побила нас лихая година. Знущаються ляхи над нашою кров'ю. Над нашим безголов'ям!
— Гетьман відцурався нас! — гукали ті, хто мав можливість гукати. — Покинув нас ворогам на поталу, так хоч ти згадай про земляків своїх! Ми вже загинули, але ще не всі, там понад Бугом та понад Дністром ще змагаються, рятуй хоч тих!
— Нехай мене скарає Господь... — одповів Богун, — коли я покину шаблю, поки ляхи пануватимуть на Вкраїні! Ідіть усі й везіть безногих у Чигирин до гетьмана. Нехай подивиться, до якої згоди з ляхами призвів він Україну! А я дам вам поводарів і листа до нього.
У листі до гетьмана Богун писав:
"Глянь, Богдане, на братів наших з Поділля! Хоч, ти рубай мені голову, а я зараз іду з своїми козаками до Бугу. Ліпше десять раз умерти, ніж бачити те, що ми бачимо!"
Ті каліки й рішучий лист Богуна зробили вплив на Хмельницького. До того ж ще сейм у Варшаві не ствердив Білоцерковської умови, і гетьман був вільний не рахуватися з нею.
По весні 1652 року Хмельницький дав кілька козацьких полків своєму синові Тимошеві й звелів іти на поміч Богунові, а сам з кількома полками пішов позаду.
Тиміш Хмельниченко сполучився з Богуном, і вони разом пішли на Буг до гори Батіг, де стояв з польським військом коронний гетьман Калиновський. Там козаки тах погромили поляків, що з їхнього війська мало хто лишився живим. Було вбито навіть самого Калиновського.
Після славного Батогського бойовища знову піднялося на Вкраїні все поспільство, а все панство кинуло ся тікати, кому куди пощастило потрапити. Козацькі сотні без наказу і навіть без дозволу Хмельницького, вибивали по Україні польських жовнірів та драгунів. Богун з своїм полком рушив з під Батога на Поділля, добив решту польського війська й знову опанував своєю рідною Винницею. Минув місяць, і все Поділля, Брацлавщина, і Волинь, і вся лівобережна Україна були знову вільні од ляхів та панів. Радість велика стала по всій Україні: люди, зустрічаючись, цілувалися й обнімали один одного, як на Великдень. Наслідки Берестечка були знищені...
Та не дуже довго протяглося те щастя. За осінь та зиму поляки назбирали нового війська, і весною 1653 року на Вкраїну з 15.000 війська набіг новий польний гетьман Чарнецький. Він намислив вжити нових засобів щодо війни з Україною, а саме: вирізувати всіх українців, хоч козаків, а хоч і посполитих, не дивлячись на те, чи узброєні вони, чи не узброєні, не лишати живими навіть жінок і дітей, щоб з рештою викоренити український непокірливий народ, а заселити українські землі поляками.
Несподівано набіг він з Полісся на Брацлавщину, попалив до останьої хати міста: Самгородок, Прилуки, Липовець, Ягубець, Линьці та Борщовку і до ноги вирізав там усіх людей. Ніколи в світі, навіть за часів Батия, не робилося того, що виробляв на Вкраїні Чарнецький. По руїнах сел та міст, вкритих непохованим людським трупом, бігали цілі табуни собак та вовків, розтягаючи трупи на шматки, а гайвороння допомагало їм.
Вжахнувся Богун, почувши про лицарську роботу Чарнецького, і не вважаючі на те, що мав під рукою тільки один свій полк у три тисячи коней, кинувся навперейми Чарнецькому до замку Манастирище, щоб там заступити йому шлях.
У Манастирищі дуже вручно було оборонятися, бо з одного боку козаків захищали високі, муровані стіни та башти напівзруйнованого замчища, з другого — під кручею бігла річка, з третього ж, де підходило поле, Богун почав робити окопи.
— Тут і помремо, — сказав Богун сотникам, — як що гетьман не дасть помочі.
— Мені, то воно б і час уже... — обізвався Влучко. — Вже з мого товариства нікого немає на світі. Я один досі топчу травицю, не знаходячи собі смерти.
Довбня з Влучком не погодився.
— А у мене ще здорово на ляхів рука свербить. Тепер ось правиця загоїлася — саме добре буде гатити їх келепом.
(Продовження на наступній сторінці)