— Десять гетьманів, кажеш? А нехай хоть один за неї вхопиться, поки я держу в руках!
— А Іванець? А Васюта?
— Васюта старий дурень, з його химери сміються козаки, а Іванець гетьманує тілько над п’яницями. Давно я потоптав би сю ледар, да тілько честь на собі кладу!
— Так, ледар то вони ледар, да й не дають твоїй гетьманській зверхності розширятись по Вкраїні!
— Хто тобі сказав? Од Самари до Глухова вся старшина зове мене гетьманом, бо в Козельці на раді всі полковники, єсаули, сотники, всі значні козаки присягли мене слухати.
— Аже ж сьому правда, що Васюта подав у Москву лист против твого гетьманства?
— Правда, і якби не сива голова Васютина, то зробив би я з ним те, що покійний гетьман із Гладким.
— Ну, і тому правда, що Іванця в Січі огласили гетьманом?
— І тому правда; так що ж ? Хіба не знаєш юродства запорозького? У них що ватажок, то й гетьман.
— Знаю я його добре, пане ясновельможний! Тим-то й боюсь, щоб вони не заподіяли тобі якої пакості. Окаянна сірома нишпорить усюди по Вкраїні да баламутить голови поспільству. Хіба не чув ти поголоски про чорну раду?
— Химера, батьку! Козацьке слово, химера! Нехай лиш виїдуть у Переяслав царські бояре, побачимо, як та чорна рада устоїть против гармат! Запорожців тоді я здавлю, як макуху, гетьмана їх поверну в свинопаси, а дурну чернь навчу шанувати гетьманськую зверхність!
Подумав Шрам да й каже:
— Од твоїх речей душа моя оживає, яко злак од божої роси. Тілько смущає мене, що запорозькі гультаї баламутять не одно сільське поспільство, бунтують вони й міщан нротив козацтва. — Знаю й се,— каже Сомко,— і, правду тобі сказати, воно мені й дармо. Нехай наш казан закипить іще й з другою боку, щоб ізварилась каша. А то козаки дуже вже розопсіли: "Ось ми-то люде, а то все грязь! Нехай годує нас поспільство, а наше козацьке діло — тілько по шинках вікна да пляшки бити". Потурай тілько їм, то якраз заведуть на Вкраїні шляхетськії звичаї і заколотять миром не згірше. Уже ж, здається, Польща нас добре провчила, уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди. Ні, нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Вкраїні і правда, і сила.
Шрам за сі слова обняв і поцілував гетьмана.
— Дай же,— каже,— боже, щоб твоя думка стала думкою всякого доброго чоловіка на Вкраїні!
— І дай, боже, — додав Сомко, — щоб обидва береги Дніпровії приклонились під одну булаву! Я отеє, скоро одбуду царських бояр, хочу йти на окаянного Тетерю. Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случі, да, держачись за руки з Москвою, і громитимем усякого, хто покуситься ступити на руськую землю!
Шрам аж помолодшав од такої речі.
— Боже великий! Боже милосердний! — каже, простяглій руки до образа.— Положив єси йому в душу мою найдорожчу думку, поможи ж йому й доказати сю справу!
— Годі ж уже про великі діла,— каже Сомко,— давайте ще про мали. Не добро бути чоловіку єдиному. Треба, щоб у гетьмана була гетьманша. От же ознаймую перед усіма, хто тут єсть, що давно вже зложив руки з панією Череванихою за її дочку Олександру. Тепер благослови нас, боже, ти, панотче, і ти, паніматко!
Да так говорячи, узяв за руку Лесю, да й поклонились обоє батькові і матері.
— Боже вас благослови, дітки мої! — каже Череваниха.
А Черевань щось хоче сказати, да не зможе вимовити й слова, а тілько — "бгатику!" да й замовкне.
Шрам глянув на свого Петра, а Петро стоїть коло вікна білий, як крейда. Може, старому й жаль стало сина, тілько не такий Шрам був батько, щоб дав кому догадатися.
— Що ж ти нас не благословляєш, панотче? — каже Сомко Череваневі.
— Бгатику,— каже Черевань,— велика мені честь оддать дочку за гетьмана, тілько вона вже не наша, а Шрамова: учора в нас було півзаручин.
— Як же се так сталось, паніматко? — обернувсь тоді Сомко до Череванихи.
Вона хотіла вимовитись, но Шрам припинив її, взявши за руку, і рече:
— Нічого тут не сталось, пане ясновельможний! Я сватав Лесю за свого Петра, не знаючи про ваш уклад. А тепер лучче я свого сина оддам у ченці, ніж би став тобі з їм на дорозі! Нехай благословить вас бог, а ми собі ще найдем. Сього цвіту, кажуть, багато по всьому світу.
— Ну, будь же ти в мене за рідного отця, і благословіте нас укупі.
Тоді Шрам став поруч із Череванем; діти їм уклонились до землі; вони їх і благословили.
Як ось під вікном хтось:
— Пугу пугу!
Сомко усміхнувсь:
— Се,— каже,— наш юродивий Кирило Тур. І звелів одвітовати по-запорозькії: "Козак з Лугу", бо запорожці здоровкались, мов хиже птаство на степу.
— Не знаю, синку,— каже Шрам,— що за неволя тобі водиться з сими пугачами. Городовому козакові треба стерегтись їх, як огню.
— Правда твоя, батьку,— каже Сомко,— низовці зледащіли після Хмельницького, а все-таки між ними єсть люде драгоціннії. От хоч би й отсей Кирило Тур. Не раз він мені ставав у великій пригоді. Добрий він, і душа щира, козацька, хоть удає з себе ледащицю і характерника. Да вже без юродства в їх не буває.
— Щоб їх лихий злизав із їх юродством! — каже Шрам.— їм усе смішки! Не раз і самому Хмельницькому підносили вони гіркої.
— А все-таки не скажеш, батьку, щоб і між ними не було добрих людей.
— Гріх мені се сказати! — одвітує Шрам.— Раз, чатуючи з десятком козаків у полі, попавсь був я у таку западню, що без їх я раз поліг би головою. Обскочили мене кругом ляхи. Уже нас сталось тілько четверо; уже підо мною й коня вбито; я одбиваюсь стоя. А їм, окаянним, хочеться взяти мене живцем, щоб поглумитись так, як над Наливайком і іншими бідолахами. Коли ж тут звідки не візьмись запорожці: "Пугу пугу!" Ляхи врозтіч! А було їх із сотню. Дивлюсь, а запорожців нема й десятка.
— О, між ними єсть добрі лицарі! — каже Сомко.
— Скажи лучче, синку, були да загули. Перевелись тепер лицарі в Січі: зерно висіялось за війну, а в кошу осталась сама полова.
— Овва! — гукнув тут на всю світлицю Кирило Тур, показавшись у дверях.
Увійшов у хату, не знімаючи шлика, узявсь у боки да й дивиться на Шрама, покрививши губу.
Шрам так і загорівсь.
— Що то за "овва"? — каже, підступивши до запорожця.
А той ізнов:
— Овва, панотче! — да й заложив за вухо лівого уса (себто — знай, не боюсь тебе).— Перевелись? — каже.— Де тобі перевелись? Хіба ж дармо співають: "Течуть річки з всього світу до Чорного моря"? Як вода в Чорному морі не переведеться, поки світ сонця, так і в Січі до віку вічного не переведуться лицарі. З усього світу злітаються вони туди, як орли на недоступну скелю... От хоч би й мій побратим... та не про його тепер річ. Чолом тобі, пане ясновельможний! (Тоді вже зняв шлик.) Чолом вам, панове громадо! Чолом і тобі, пане полковнику! Ну, дак як же ти вернувсь до табору, не маючи коня?
— Іроде! — сказав Шрам, грізно насупивши на його білії брови,— коли б не таке місто, то навчив би я тебе шановатись!
— Себто вийняв шаблюку та сказав: "Ану, Кирило, поміряємось, чия довша?" Козацьке слово, я оддав би шалевий свій пояс за таку честь! Та сього зроду не буде! Лучче, коли хоч, розрубай мене надвоє од чуба до матні, а я не зніму руки на твої шрами і на твою рясу!
Знав бо, що й сказати, запорожець. Зараз старий і вгамовавсь.
— Чого ж ти, каже,— осо, од мене хочеш?
— Нічого більш, розкажи тілько, як ти добравсь піхтурою до табору.
— Пху! Сатано! — каже тоді Шрам, усміхнувшись.— Розкажу, тілько не доводь мене до гріха. Ото й порозбігались к нечистій матері ляхи, а ватажко тоді: "Е, батьку! Да се в тебе коня нема!.. Братчики, добудемо йому коня!" — да й припустив за ляхами.
— Що ж, добули?
— Добули вражі діти; вернулись із добрим мерином. Здивовались ми тоді з козаками. Як же й не здивоватись, що в самих коні потомлені, а жеребця такого доскочили, що так і виграє на поводі?
— Еге! Знай наших! Наш брат неспроста воює: часом низовець і чортом орудує.
Так говорив Кирило Тур, розгладжуючи вуси і поглядаючи на всю компанію, а очі такі лукаві, що разом, здається, й щиро говорить, разом і морочить.
— Да і в мене самого,— каже Шрам,— така думка, що тут без нечистої сили не обійшлось. Питаю: "Як ви доскочили такого огира?" — "Нам теє знати, батьку. Сідай да їдь собі з богом: ляхи не за горою; часом жах у них проходить швидше од похмілля".
— Ага! У нас так! — каже Кирило Тур.— Наші не кудкудахчуть, ізнісши яєчко. А воно було ось як. Припустили братчики за ляхами, а ляхи огледілись, що їх женеться жменя, та й зупинились. Поки ж вони до мушкетів, а отаман приціливсь та і влучив їх ротмістрові якраз межи очі. Ляхи тоді врозтіч! А я за коня... Чи то пак отаман за коня!..
— Що за вража мати! — каже тоді Шрам, протираючи очі.— Да се ж ти, бачу, сам і отаман! Запорожець тоді в регіт.
— Ага,— каже,— пане полковнику! Так-то ти шануєш давніх приятелів?
— Ну, вибачай, братику, каже Шрам, обнявши його.— Чи не розкололи ляхи мені голови шаблями да келепами: щось не держиться в їй пам’ять!
— А що ж отеє ми так заговорились? — озвавсь Сомко.— Давно пора по чарці да й за стіл.
— От, бгатці, розумна річ, так-так! — каже Черевань. — Я так отощав, не ївши зранку, що й радуватись нездужаю.
Випив Кирило Тур горілки да й каже:
— Уже ж, пане ясновельможний, не остав твоєю ласкою і мого побратима.
— Не оставим,— каже Сомко.— Я знаю, що він шаблею ворочає лучче, ніж язиком.
(Продовження на наступній сторінці)