— Улько! Ти мусиш!..
У л я
— Не можу! Я... я сама вже українка...
У Р и н и трохи не вискочили очі.
2
Як не вскочать Т ь о т я М о т я й М а з а й л и х а. Очі рогом:
— Що? Що-о? Милая моя! Господь з вами!.. Що ви! Що ви!
Р и н а
— Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж казала, що тільки покійна твоя баба по-малоросійському говорила.
У л я
— Мама ще й тепер по-українському як коли закидають. Крім того, у мене очі українські, ноги українські, все, все.
Т ь о т я Мотя й М а з а й л и х а
— Ноги?
— Но-ги?
Р и н а
— До чого ж тут ноги, ідійотко?
У л я
— А до того, що в антропології про це пишеться, що українці здебільшого довгоногі, і що нема гірш, як коротконогі жінки, — в антропології сказано, от...
(Взявшись рукою за талію, гордо витягла ногу. Р и н а і Т ь о т я бликнули на свої).
Р и н а
— Це він тобі памороки ногами та антропологіями забив... Та він же божевільний, ти розумієш!.. Він просто захворів на всякі оці українські фантазії, а ти й вуха розвісила, ідійотко!
Т ь о т я
— Бачите, бачите, він не покохав вас, Улю, як женщину, ну, як людину, нарешті. Він у вас шукає тільки щось українське, він тільки українського хоче...
М а з а й л и х а
— Ви йому потрібна не на коханнячко, не на милуваннячко, а тільки на те, щоб робити на вас україні-за-а-цію...
Т ь о т я Мотя
— Боже!.. По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной. (Одійшла).
Р и н а
— Улько! Зараз ти викликаєш Мокія і кажеш йому отут: або ти Мазєнін, або я у тітки в Одесі... Отут казатимеш, в оцій кімнаті, чуєш? Я стоятиму за дверима! Тільки так! Або — або... Все!
Т ь о т я
— Або — або!
М а з а й л и х а
— Або — або!
Пішли. Т ь о т я, побачивши, що У л я увійшла до Мокія в кімнату, вернулась. Підбігла до люстра, виглянулася, тоді піднялася і почала крадькома вимірювати свої ноги (чверткою на пальцях).
Р и н а вигулькнула з дверей:
— Тьотю!
Т ь о т я зашарілася:
— Я зараз. Це у мене підв’язка спала... Пішла до Рини. Причинила двері.
З
Увійшли М о к і й і У л я. Мокій узяв Улю за руку:
— Дуже радий, Улю, що навідали мене у моїй Холодногорській пущі. От! Дуже! А я, знаєте, вчора, з нашого побачення прийшовши, довго ще не спав... І знаєте... Якось попалась під руку збірка поезій. Набрів, між іншим, на прекрасний примітив. Ось:
Ти, місяцю, який же ти ясний,
як засвітиш — на весь світ прекрасний.
Ой, спусти вниз роги,
засвіти по діброві, —
покажи всі в степу до милої дороги.
Правда, чудесно звучить, Улю?
У л я
— Я їду жити до тітки... В Одесу, Моко.
М о к і й приголомшений:
— Як це... до тітки в Одесу?!
У л я
— Так... в Одесу, до тітки... жити...
М о к і й глухо:
— Серйозно?
У л я
— Серйозно... Заставляють...
М о к і й
—Хто?
У л я
— Різні тьо... обставини, нєпрєодолімиє препятствія...
М о к і й
— По-українському — непоборні перешкоди кажуть.
У л я з натиском:
— Так... з одного боку, непоборні, з другого — нєпрєодолімиє перешкоди.
М о к і й
— Як же це так!.. Раптом до тітки жити, та ще й в Одесу... (По паузі). Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, анікогісінько нема.
З-за дверей почулось понукальне шипіння:
ну-с-с... нуш-ш...
У л я щиро з болем:
— Моко!.. А ви б могли зробити... шось, щоб я зосталася?
М о к і й
— Щось? Що саме, Улю?... Що?..
У л я
— Що?.. Прощайте!..
З-за дверей проповзло шипіння. М о к і й глухо:
— Улю!.. Можна вас хоч тепер... поцілувати?
У л я
— Аж тепер!.. Ах ви ж... (Крізь сльози). Як по-українському — разіня, нєдогадлівий...
М о к і й
— Ну, недомека...
У л я
— Поцілуйте ж, недомеко милий...
М о к і й незграбно, але палко й міцно поцілував Улю.
Тоді зворушено:
— Скажіть, Улю... Що мені треба зробити, щоб ви зосталися? Що?.. Я все зроблю! Все!
У л я
— Що?.. (Нависла мертва тиша. Улі прорізалась коло губ перша зморшка гострої печалі). Ні! Прощайте!..
Похилившись, рвучко пішла. Услід їй гадючками поповзло шипіння, свистіння. Мокій, щоб не заплакати, побіг до себе в кімнату.
4
Ускочили прожогом Т ь о т я, Р и н а і М а з а й л и х а. Т ь о т я до Рини:
— Біжи, Ринко!.. Скажи йому хоч ти, що треба йому зробити...
Р и н а була кинулась, але вернулась:
— Скажіть краще ви, тьотю...
І Т ь о т я кинулась була, але теж стала, махнула рукою:
— Маланхольная ідійотка!.. А який момент був, Рино! Який момент! Такого моменту вже не буде.
М а з а й л и х а заплакала.
5
Ускочив напіводягнений М а з а й л о з газетою в руках:
— Серце!.. Води!.. Є публікація!.. Ось!.. Всі разом
— Де?
— Невже, папо?
— Господи!
М а з а й л о
— Ось!.. (Істерично). Обережно, не порвіть! Ось... Ось... Харківський окрзагс на підставі арт. 142—144 Кодексу… Не можу, ви розумієте... В очах райдуги, метелики, луки... Пахнєт сеном над лукамі!,.
Т ь о т я взяла у Мазайла газету:
— Дайте я прочитаю…
М а з а й л о
— Обережніше, не помніть! Не помніть! Т ь о т я урочисто:
— Харківський окрзагс на підставі арт. 142—144 Кодексу законів про родинну опіку та шлюб оголошуєм громадянин Мина Мазайло міняє своє прізвище Мазайло на Мазєнін. (До Рини}. А що, не казала я, що прізвище сьогодні буде опубліковане! Не казала!.. Пєснєй душу вєсєля…
Р и н а
— Тьотю, яка ж радість!.. Баби з к-рап-лями рядами...
М а з а й л и х а
— Ходят, сєно шевєля... (Засміялась, заплакала).
6
Увійшов дядько Т а р а с:
— Цікаве що в газеті, чи як? (На нього ніхто не звернув уваги).
Мазайло до тьоті:
— І з’явіть ви собі, як я зразу одшукав... Не читаючи газети, одшукав. Якось зразу вийшло, і знаєте через що? Серце!.. Кажуть, пишуть — серце орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце — це орган, що перш за все передчуває і вгадує. Ще за газету не взявся, а воно вже тьох — є публікація! Ще не взявся читати (узявся руками за серце, немов стиснув йому руку), як ти, моє ненаглядне, любе серце, вже тьохнуло: дивися на останній сторінці знизу!.. (Стиснув ще міцніш). Спасибі! Спасибі за віщування! Спасибі!.. Там сухоє убірають мужичкі є-во кру-ком...
Д я д ь к о Т а р а с
— Гм... Невже таки опубліковано! Га? Знов ніхто на дядька уваги.
М а з а й л и х а
— Така радість, що я вже не знаю, що нам далі й робити!.. На воз віламі кідають...
Р и н а
—Що?.. На підставі публікації голосно сказати: однині а Р и н а Мазєніна!
М а з а й л и х а
— Лина Мазєніна!
Мазайло
— Мина Мазенін!.. Боже!.. Воз растьот, растьот, как дом...
Д я д ь к о Т а р а с
— Га, питаюся?
Т ь о т я Мотя
— А тепер слухайте, милії мої люди. Є пропозиції] газету завести у рямці...
Р и н а
— Під скло, тьотю! У нас залишились рями і скло від царського портрета на горищі... Ура-а!
Т ь о т я Мотя узяла газету:
— В рямці! Всім нам прибратися і врочисто поздоровити хрещеника, пообідати... (Пішла і, проходячи повз дядька Т а р а са, весело, жартівливо показала на нього). Ну!.. В ажіданьї конь убогій точно вкопаний стоїть... Ха-ха-ха. (Вийшла).
М а з а й л о
— Уші врозь, ду-кою но-кі... Лино! А вийми мені й подай сюди до люстра дореволюційний парадний мій сюртук.
Став перед люстром. Р и н а і М а з а й л и х а побігли.
Д я д ь к о Т а р а с
— Га? Думалось — Мазайловський, мірялось — Мазайлович, мріялось — Мазайленко з кореня "маз" вийде, а вийшов Мазєнін. П’ять на п’ять було! Ой дурень я, дурень!.. (Пішов, ухопившись за голову).
7
Убігла М а з а й л и х а з сюртуком:
— На!.. Мотенька сказала, щоб ти мерщій одягався, бо й нам треба до люстра... Крім того, може, знайомі, сусіди, дізнавшись про публікацію, прийдуть... Мерщій же, Минусю, мерщій! Щоб не вийшло: і как будто стоя спіт...
Поцілувавши чоловіка, побігла. М а з а й л о сам:
— Однині я — Мина Мазєнін. (Став перед люстром). Здрастуйте, Мазєнін, Мино Маркевичу! (Привітався на другий голос). А-а, добродій Мазєнін? Моє вам!.. (Ще привітався на третій голос). Товаришу Мазєнін! Здрастуйте!.. (Іще привітався). Здоров був, Мазєнін! Зайдімо?.. Гм. (Помріяв трошки). Ви не знайомі? (Подавши комусь руку). Дуже приємно — Мазєнін. (Уклонився). Будь ласка, ви часом не Мазєнін?! (Кивнув головою). Так, я Мазєнін!.. (Офіційним голосом). Ваше посвідчення, громадянинеї (Тоді немов подав комусь посвідчення). Будь ласка! Мазєнін! (Тоді з офіційного на м’якший). Вибачте, ось у ці двері, товаришу Мазєнін... (Ситим голосом). Були там Вишньов, Спаський, Де Розе, Мазєнін...
8
Убігла М а з а й л и х а:
— Р и н а вже дістала з горища раму... Ти скоро?.. Та навіщо ти скидаєш штани?..
Замріяний, М а з а й л о машинально застебнув штани і знов до когось:
— Вдома?.. Скажіть, що прийшов Мазєнін з дружиною. Здрастуйте!.. (Підвів до когось жінку). А це моя дружина.
М а з а й л и х а
—Ах, Мазєніна... А тепер, Минасю, я... Це мій чоло...
М а з а й л о перехопив:
(Продовження на наступній сторінці)