Голодний, знесилений Вінсент не міг перебороти цікавости й підійшов до звіря. Той затих і лежав, мов передісторичний чоловік, розкинувши руки, горілиць. На голій долоні щось виблискувало. Вінсент підійшов ближче. На один з пальців лісового велетня було насунуто золоте кільце. Якийсь час Вінсент і матрос дивились один на одного з невимовним здивуванням. Нарешті матрос підійшов до горили, одтяв йому ножем пальця і зняв кільце. Це була старовинна золота каблучка з вирізьбленою літерою "L"...
Зоставався тиждень іти до Екваторіяльної станції. Знеможені Вінсент і Дюваль ледве пересували ногами, падали на кожному кроці, засипали в багні. Вінсента знову трусила пропасниця. Одного вечора, коли вони лежали, обійнявшись, у багні, Дюваль несподівано почав говорити. Через увесь той час вони йшли мовчки. "Ми, мабуть, не дійдемо до станції, Вінсенте, — сказав Дюваль, і його хрипкий голос прозвучав м'ягко й ніжно. — Я не Дюваль! Я не француз. Моє ім'я — Андрій Вовк".
Вінсент голосно клацав зубами. Заледве він розібрав, що каже Дюваль, і зробив знак головою, що слухає.
"Я пішов з вами з доручення своєї організації. Той чоловік, прип'ятий до стовпа коло дороги — мій земляк!" Вінсент повернувся до Дюваля, він пригадав тепер, хто був Дюваль. Так, це був він, це був той салдат, про нього він розповідав Франсуа.
"Як ви потрапили сюди?" — пробелькотів він, перемагаючи слабість. — "Я приїхав сюди з доручення товаришів задля тих нещасних, що працюють коло дороги, задля білих рабів з України, що обтісують каміння в Конго. Матрос Дюваль, що в мене його документи, мій партійний товариш із Франції. Я стежив за вами ввесь час, поки ви були на "Ліберії". Ви пригадуєте, що хтось підслухав вашу розмову з головорізом у каюті. Це був я.
Ви не помилилися. Після того виграшу я віддав усі гроші на організацію, я покинув грати й пити.
Тепер ви розумієте, чого я зникав невдовзі перед Екваторіяльною станцією. Дещо мені пощастило зробити для білих рабів — я дав їм деякі адреси, зоставив кілька листівок. Я сподівався розпочати роботу як слід на повороті до Лібервілю. Але судилося інакше, ми звідси не вийдемо. Ви офіцер французької армії. Ви служили протилежній стороні. Якби був попав вас в інших обставинах, я, не вагаючись, застрелив би вас як собаку.
Але тепер ми обоє все одно загинемо. Ми не пройдемо й трьох льє. А до станції ще сотні. Завтра чи позавтра ми загинемо тут. Усе скінчено. Ми товариші перед смертю. Ану попрощаймось, товаришу!" І Дюваль кріпко поцілував Вінсента в губи. Потім він видобув з кобури револьвера...
Пролунав вистріл. Куля влучила Вінсентові в голову. Але то стріляв не Дюваль. В одну мить він опанував собою і одкотився, хапаючись руками за траву, в кущі. Мов кішка, перевернувся він на живіт і став ждати. Пролунав другий вистріл — куля свиснула в нього над головою. Дюваль голосно й жалібно заскавчав. З хащів висунулося дві голові і вийшло двоє-троє колоніяльних салдатів-негрів — за ними йшов обережно білий унтер-француз. Негри схопили Вінсента за ноги й піднесли до унтера. Унтер почав похапливо розстібувати куртку Вінсента.
В цій хвилі Дюваль, націливши унтера, звалив його з ніг. Другим вистрілом він положив негра й, вискочивши з кущів, приставив другому до грудей револьвера. "Кидай ґвинтовки", — скомандував він коротко. "Лягай!" — скомандував удруге. Потім він підійшов до унтера, витяг у його з кишені пакет з хиною й жадібно ковтнув раз, два, три. "Кроком руш!" — скомандував він утретє...
Через два тижні по дорозі їхав в екіпажі до Лібервіля білявий чоловік. На станціях він пред'являв бумаги на ім'я офіцера запасу Вінсента Поля. Розсипаючи направо й наліво гроші, він балакав з унтерами й цікавився становищем робітників, що брукували дорогу.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
КАВАЛЕРГАРДСЬКОГО ПОЛКУ РОТМІСТР
Маятникові розмови. Мурашоїд. Каблучка, за яку читач щось чув у розділі III. Напад більшовиків. Полку Її Величности ротмістр. Танець серед шістьох свічок. Настрій Дювер'є чимраз гіршає. Кров на лакових черевиках. Едіт нарешті погодилася на пропозицію д-ра Ріпса.
Двері тихо розчинилися, й у кімнату вистромився довгий, цікавий ніс.
Усе було тихо. З-під задрипаної завіси над ліжком доходило рівне дихання. Птиця в кутку в клітці чистила дзьоба, м'ята в малесеньких горшечках на вікні сповнювала кімнату болотяною свіжістю.
Все було гаразд, отже, ніс, пересмикнувши кілька разів ніздрями, сховався. Маятник теліпає мідним животом, а стіл, безногі каліки стільці й заялозена шаховка стрижуть вухами й слухають. Раптом йойкнув дзиґар, захрипів і приготувався дзвонити. Тоді з-під завіси щось заворушилось. Годинник пробив, злякався й змовк. Речі теж знітилися й більше не слухали — вони були вже неживі. Тепер слухала, як цокає годинник, Едіт.
Едіт хотіла підвестися й не могла. Спина була мов луб'яна й намість руки величезний пакунок з бинди. Вона з цікавістю повела очима по кімнаті. Пригадувала: в шлюпці було холодно й мокро. Зуби цокали, як цей дзиґар — тільки частіше. Ще промінь свідомости — Ріпсове обличчя — гострий біль у руці, хтось схиляється над рукою й робить перев'язку. Перед цим руку згинають — сніг зелених блискавок і сивий спокій.
Потім довго їхали на чомусь, і щосекунди біль оддавався в руці. Тепер рука опинилася в цій кімнаті на ліжку поруч із Едіт.
Ніколи ще цій руці, коли вона була струнка й чиста, а не незграбний кужіль із полотна й марлі, не доводилося прокидатись у такій жебрацькій кімнаті. В романах, що їхні сторінки вона недбало перегортала, героїні мали звичку прокидатись у будуарах, подібних до будуару Едіт в Нью-Йорку. А коли якась героїня й народжувалася під димною стелею підвалу, то сторінок за 200—300 вона міняла сумну долю на те, щоб топтати ногами килими, тигровий міх і загортатися в серпанкове мереживо. Хотілося їсти, було дуже вогко й неприємно...
Рипнули двері, і знову просунувся цікавий ніс. Він зачув, що не все гаразд, бо за ним просунулося довгасте обличчя, схоже на мурашоїда — над ним блищали двоє сіреньких очей мов кнопки.
— Хто ви? — питає Едіт.
Замість відповіди знову рипнули двері, й ніс мурашоїда сховався.
Едіт почула, як хтось пошепки радився в сусідній кімнаті. Один голос був чоловічий.
Зате коли мурашоїд — він же хазяйка — повернувся до кімнати, Едіт довідалась, що вона взивалася міс Вуд. Вона називала Едіт Мартою. Едіт із обережности не сказала свого справжнього імення.
— Ви залишитесь у мене, поки видужаєте. Один ваш добрий друг учора привіз вас сюди й прохав мене потурбуватись за вас.
— Хто такий?
— Його ім'я Джим Ріпс!
Далі міс Вуд розповіла про погоду, про кватирну плату, про вогкість, про ціну на м'ясо, про свій ревматизм, про те, де треба ходити в убиральню, і ще багато інтересних речей...
Величезна площа була затоплена народом. Над притлумленим гудінням юрби гасав світовий промінь і малював на екрані подробиці загибелі транспорту "Вікторія".
Портрети капітана, помічника капітана, дежурного по вахті, міліярдера Мак-Лейстона, кому належав пароплав, і наймолодшого юнги, хлопця десятьох років.
Вибух. Рясні хмари диму — більше нічого. Керма пароходу: люди й пацюки стрибають у воду, вовтузяться коло лодок. Навколо воронка води, що вирує і вже затягла ніс корабля. Люди на шлюпках. Здаля стирчить корпус "Вікторії"...
Далі довгі стовпці тих, що загинули, й тих, що врятувалися. Деякі з портретами.
Гаррі протискався ближче до екрану, він був близькозорий — йому хотілося дізнатись, чи не потрапив хтось із американських товаришів в цю історію. Стомленими очима пробігав він імення людей, яких ніколи не знав і ніколи не знатиме.
Раптом він здригнувся. Не ймучи віри своїм очам, він ухопив за плече свого сусіда. Той, не розуміючи, подивився на молодого робітника і ввічливо вилаявся.
"Марта Лорен"! — прочитав Гаррі в спискові тяжко поранених. Завтра ж він почне її шукати.
На другий день свого перебування на вулиці такій-то Едіт послала своєму батькові телеграму. Потім ще і ще. Відповіди не було.
Міс Вуд ізнизувала плечима, і її ніздрі роздувалися. Вона щиро була здивована.
Едіт довелося віддати їй два своїх персні: міс Вуд була така бідна, а Едіт мусила ж врешті колись дістати відповідь од Лейстона.
Одного персня свого вона не віддала. Це була старовинна каблучка з вирізьбленою літерою "L". Лейстон подарував їй цю каблучку в день конфірмації. Це був широкий чоловічий перстень, і Едіт носила його на великому пальцеві. Це був якийсь сувенір Лейстонової молодости. Але вона не знала, що було з ним ізв'язано.
Щодня тривога Едіт зростала.
Міс Вуд говорила про ціну на м'ясо, про свій ревматизм, про вогкість у кімнатах, про найкращі способи виводити блощиці й про голод у Росії й на Україні.
Голод навмисне зробили більшовики. Едіт пригадувала, як Лейстон запевняв її, що більшовики зруйнували країну своїм невмінням господарювати. Та міс Вуд стояла на тім, що голод більшовики інсценізували навмисне.
Кожного ранку Едіт, прокидаючись від гудків, бачила у вікно, як проходили на роботу робітники. Ці люди дуже рідко з'являлися їй на очі в Америці — вони малокультурні, й їх не пускають у пристойні доми.
Вона бачила жовті обличчя з блискучими очима, зашкарублі руки, худі тіла в дешевих тканинах і почувала себе як дікенсівська героїня, що хотіла б допомагати бідним людям, але сама не має грошей.
(Продовження на наступній сторінці)