— Значить, можна поправиться? — поспитав радіючи Векша.— Це б мені не мішало.
І він з увагою помацав свої гострі ребра та сухе засмалене тіло.
Векша попрощався привітно й щиро й вирушив у дорогу.
Йому вставали якісь теплі картини, і він солодко мріяв і по-дитячому сміявся. Хвилинами він витягував губи, вони зливались з кирпатим носиком. Тоді здавалось, що Векша нюхає повітря.
///
Векша стояв у кабінеті управителя' совхозу і, чекаючи відповіді, байдуже дивився в двір.
На широкому дворищі була сила сміття, соломи, гною, розкидані плуги, сіялки, косарки й інші машини. Із стайні вигнали волів, і вони ледве ступали, сонно ремиґаючи.
"Худі які!—думав Векша.— Нікому пильнувати!?"
Перед ним сидів управитель, червоний, гладкий, як налитий, чолов'яга й уважно переглядав документи Векшині.
Нарешті він підняв голову й оглянув Векшу маленькими, налитими салом очима.
— Так, товариш, значить, на роботу? Що ж ти знаєш?
— Шо ж, усе знаю! Можу на яку хочеш роботу!
— Ну, добре: ставай на поденну! Тільки знаєш, у нас балуваться не можна! Нада, товариш, работать!
— Ну, то звісно, как полагається! Управитель устав, насмішкувато оглянув Векшу.
— Так! Значить, за Совітську власть сражався? Молодець, Зекша! Так і нада!
I управитель підійшов і ляснув Векшу по плечу.
— Старайся, старайся, Векша! Георгія получиш! Векша ніяково посміхався.
— А що це в тебе — пузо, як бубон, світить!
І управитель підняв блузу, й ткнув Векші в пупа, і при цьому голосно захіхікав.
— Ех, ти, Векша, Векша! Що ж ти так!.. Ну, нічого, работай — пузо якось причепуримо!
Векша оселився в казармі. Він сподівався побачити чогось нового, але на стінах висів плакат з сіялкою Гельферіх і Саде й клаптик розбитої люстри.
Казарма була спільна для хлопців і дівчат. Звечора Векша збирався читати книжку або газету — якось він попрохав газет у конторі й приніс до казарми. Але вже о сьомій заходив доглядач і загадував гасити світло.
— Як же так, товаришу!—протестував Векша.— Нада ж просвіщаться, читать! Разві так полагається?
— А де я тобі візьму гасу?
— Так нада достать!
— Нада, нада! А де я тобі візьму? Ти знаєш, не виписують! У клуб іди, коли хочеш читать.
— А де ж клуб?
— Скоро одкриють...
— Та поки ж одкриють!
— Ну, підожди, не пропадеш!
Хлопці спали, як і раніш то водилось: укупі з дівчатами. До півночі вони хіхікали, жирували. А тоді, стулившись, обнявшись, засипали. Інколи траплялись дуже важкі сцени й дорікання. Коли одного разу запротестував Векша, його засміяли.
— Так постой! Как же ето! — говорив Векша.— Разві ето полагається? Разві так можна? Нуgt; коли ти хочеш, так женись там, як знаєш! А зачим знущатись з дівчини?
Але його вкрили гучним реготом.
Робітникам мусили давати добру страву, та замість цього варили куліш з червивим пшоном та старою олією.
Векша кілька разів підбивав робітників, та вони байдуже знизували плечима й мовчали.
Тоді він пішов до управителя сам.
— Ось що, товариш! — сказав він.
— А де ми з тобою свиней пасли, голубчику, що я тобі товариш?
Векша ніяково посміхався.
— Непорядки великі завелися,— хитав головою Векша.— Корма полагаються кращі, чому їх не дають? Нада, щоб світло було довше, щоб можна було й почитать, і поговорить про всякі штуки! А Ковгаль, як тільки повечеряють, зразу гасить світ. Ну й нащот женського полу — теж не полагається, щоб укупі.
Управитель голосно реготав.
— Нащо ж ми тоді, товариш-гражданін, воювали, свободу защищали? Хіба для того, щоб старий режим повернути?
Управитель поляскав по плечу Векшу.
— Ех, ти, Векша, Векша! Бути тобі харчкомом. Чом тебе не призначили за комісара?
— Та як же ж так? — не втихав Векша.
— Нічого, нічого. Поработай, брат, з голодним пузом! Надо восстанавлівать советское хазяйство!
Так і повернувся Векша ні з чим. Та йому_глибоко западала якась думка.
IV
На зимнього Миколи у селі був храм. Службовці господарства теж святкували.
То були переважно пани поляки, колишні службовці польських фольварків — пани коморні, пани рахівники, пани доглядачі, селекціонери й просто пани. Святкували всжладчину, свято влаштували у флігелі, де жив головний рахівничий.
Векша бачив: пан коморний звечора вивалив з комори добрий клунок цукру, за оселями верещала десь свиня, яку кололи к святу.
Свято розпочалось з полудня. Пан коморний приймав гостей, а пані одним оком помічала: у панни Зосі було вбрання кремове, шовкове, а в панни Ядвиги блакитне з блискучими камінчиками на поділках; у пана Стася штани в смужку, в пана Я ся — в кліточку.
— Прошу, прошу панство сюди заходити!
Векша з цікавості пішов з другим робітником і стиха зазирав в освітлені вікна.
Він довго тої ночі не міг заснути і все думав про все, що бачив, і ніяк не міг зрозуміти: чому то так пішло?
Він пригадував собі, як одного разу він кинувся з кількома товаришами на долину, де густо лягали набої. Тоді його серце лячно замирало і все ж десь раділо — хтось уклониться його смерті й подякує за краще життя.
V
Швидко на господарстві сталась невеличка подія: звільнили кількох штатних робітників, за що й чому саме це зробили — ніхто не міг сказати.
Але пізніш дізнались, що їх звільнено через Федорку, упра-вителеву покоївку. 4
Федорка ловка й моторна дівчина. Вона начебто й з хлопцями жартує, а потім за все розповідає управителеві. А той слухається й по її словах робить.
Векша розпалився. Він зразу хотів іти й вивести все на чисту, та швидко отямився.
— Ето ще не факт. Нада непремінно вдостовіриться. Потому, як ошибка вийде, нехарашо буде. Іменно, нехарашо.
Одного вечора він намірився пізненько з гуртом хлопців піти, як управитель ляже спати.
Вони підвели так, що перехватили швидку пошту і мусили з нею піти вночі, буцімто кучер щойно привіз з міста і повинен негайно вручити.
Векша вкупі " двома іншими хлопцями просиділи допізна в казармі, а тоді пішли до управителя. Вони постукались до куховарні, де їм нешвидко одчинили. В куховарні вони який час топтались, пильно оглядаючи всі закутки, Федорки вони ніде не запримітили, й тоді вирішили йти до управителя. Вони рішуче постукались до кімнати.
— Якому там чортові треба? Хто там? — сердито поспитав управитель.
— Пошта з города,— рішуче відповів Векша.
— Поклади на завтра!
— Нельзя, веліли самолично зразу вручить!
Тоді управитель одчинив з грюкотом двері. Хлопці зостались на місці, а Векша увійшов до кімнати.
Управитель був у одній сорочці, але в штанях і чоботях. В кімнаті було парко. Зі столу щось спокійно прибирала Федорка.
— І ніколи ти не зробиш, як я тобі загадаю! — визвірився на неї управитель.— Кажу ж тобі: воду неодмінно на ніч став.
— Та я забула.
Векша уважно оглядав їх обох.
— А то ось Векша скаже, що ти в мене ночувала,— жартуючи додав управитель.
— Ото й видумаєте.
— Бліх тільки напустиш мені!
Управитель захіхікав. Федорка вийшла з кімнати.
— Отаке дурне зілля! Хай воно сказиться! Хі-хі-хі! — сміявся управитель.— А ти, Векшо, справний! Ну, давай сюди, що ти там привіз!
Векша подав пошту, а сам стояв, у нестямі розводячи руками. Він сподівався побачити щось іншого, але те, що він застав, швидше збентежило, аніж у чомусь упевнило. Він,-похнюпивши голову, швидко вийшов з кімнати й розповів про все хлопцям.
Проте другого дня вони вирядили одного посланця до міста розказати про все профспілці.
За кілька день приїхав член комітету, кривий утленький добродій з гостренькою бородою та чванливим обличчям. Він ходив по казармах, до всього уважно приглядався, про все розпитував робітників і все записував у маленьку книжечку. Зустрівши управителя, він почав прилюдно дорікати йому.
— Іди ти к чорту! Мені он ніколи, а ви єрунду всяку городите!
— Ти що ж тут, лобуряко, дівчат портиш?
І член комітету голосно ляснув рукою по спині управителя. Обидва вони пішли з казарми, весело сміючись, а член комітету кумедно при цьому підстрибував. Другого дня член комітету виїхав, заспокоївши робітників різними обіцянками, і все пішло знову по-старому.
VI
Приїхав культурник читати лекції. Був він русявий, обличчя жовте, попід носом потикалась ріденька, рижувата щетинка.
Читав він про історію землі та про зорі; читав довго й нудно, й багато робітників до кінця лекції встигало добре подрімати. Зо всіма поводився лагідно й чемно, а Векші цілком подобався:
— Оце так чоловік! Іменно таких нам і нада!
За кілька день культурник од'їздив додому, й Векша заохотився його одвезти.
Дорога була далека — їхати важко. На шляху стояли глибокі, застиглі калюжі. Зі сходу дув сердитий вітер. Векша студив руки, тулився в стареньку шинельку й стьобав коней. Але час від часу він обертався й починав довгі балачки про теперішній лад.
Він за все докладно розпитував, розповідав власні пригоди, і культурник знехотя відповідав йому.
— А як нащот Совєцькой власті ви думаєте?
(Продовження на наступній сторінці)