— А що ви думаєте? Я придивилась до села й побачила, що в ньому є багато своєї простої й мудрої правди. А головне, вони живуть близько до землі, відчувають її постійну силу. І їм не страшно навіть лихоліття. Ви дивіться: в місті життя руйнувалось, там люди мучились. А тут стали множитись: набудували собі хат, жили так, як і раніш. В них простіше життя, знаєте, і його трудніш зруйнувати.
— Ну, а як же ви одружились?
Марія Василівна підозріло поглянула на нього й відповіла:
— Ну, ви знаєте, на землі не можна без цього.
— Виходить, чоловіка треба було, як живий реманент[?] у господарство?
— Не знаю. Просто так склалося. Важко одній було справлятись, важко жити самій стало. Ну й потягло якось.
— І ви пішли, Маріє Василівно?
— І я пішла, Лесику. І тепер, бачите, господарюю.
— Так, так. Оригінально, можна сказати!
Лесь неспокійно завозився на траві, вдруге запалив цигарку й замислився. Марія Василівна дивилась на нього запобігливо й вичікуючи. Та раптом вона озирнулась навкруги, поглянула на сонце і занепокоїлась.
— Лишенько! Вже скоро вечір, а я тут сиджу. Треба поспішати додому.
— А то чоловік гриматиме? — гостро поспитав Лесь.
— Та що там чоловік! Треба ж поратись. Прийде скотина, вечерю варити…
Вона швидко зв’язала вузлом одежину, взяла під руку сніп бур’яну й, поправивши хустку, вирівнялась, чекаючи доктора.
Той важко підвів голову й дивився на неї пронизливо й холодно.
— Ну, що, ходімо, Лесю?
— Ходімо, — байдуже відповів той.
Вони який час йшли мовчки, але, вийшовши на дорогу, Лесь знову поспитав її:
— Ну, що ж, ви вдоволені з свого життя?
— А що ж! Хліба-солі не купуємо, то й живемо собі, — жваво відповіла Марія Василівна.
Але раптом вона важко зітхнула й додала тихше:
— Ні, так як інколи подумаєш, стає страшно! Нашому братові це однаково як у могилі. Це гірше, як ото святі колись замуровували себе. Ти не людина, а якась річ, крутілка в господарстві. Ну й так, знаєте, трудно пристосуватись, а тебе ніхто тут не розуміє.
— Да! А хіба ви цього не передбачали раніш?
— Знаєте, в ту пору я була просто напоєна селянським духом і нічого більше не бачила.
— Мрійництво, ласкава пані, звичайне панське мрійництво!
— Ну, що ж, з того нікому не болить. Я сама несу за це спокуту.
— В тім-то й біда…
Вони ввійшли в смугу житів. На сизі хвилясті колосся лягали червоні тіні лісу. Марія Василівна гостро повернулась і поспитала:
— Ну, а як же вам живеться, Лесю?
— Мені?
Лесь важко поглянув і кволо махнув рукою.
— Ніяк, Марусю! Ну, живу, звичайно, працюю, але сказати, щоб мене це захоплювало. Ні!
— А ви так прагнули цього.
— А то ж завжди так буває, що милішим здається, доки його прагнеш, — то нуднішим стає, як його досягнеш.
— Чого ж так?
— Не знаю. Просто ми, вирванці з села, так багато витрачаємо сил на досягнення, що нам нічого не зостається на здійснення.
— Ніколи б не повірила, що ви можете так стомитись.
У вас було замолоду стільки енергії.
— Да, да Марусю! А ви так прекрасно співали і так завжди рясно сміялись, що я за той сміх готовий був би віддати все на світі.
— І рижі штани все провалили, Лесику?!
Марія Василівна сама засміялась з влучного дотепу й лукаво поглянула на доктора. Той ішов, важко похнюпивши голову, ніби не помічаючи жартів.
— Ці штани, Лесю, завжди стільки сміху давали нам, як тільки ви приходили було…
— Да, то була справді трагікомічна історія з штаньми.
Швидко за невеликим придолинком виросли притінені вітряки, за ними з густого листу тополь і вишняку показались сірі купи осель.
В селі Марія Василівна повернула в першу ж вулицю і на прощання тепло засміялась і додала:
— Я ж думаю, ми ще побачимось?
— О, розуміється.
Доктор уклонився й пішов далі.
II
Увесь вечір Марія Василівна поралась в господарстві поспіхом і неуважно. А їй розверталось довгим і плутаним клубком все її минуле. Вона його рвала, потужно випробовуючись із нього, але, коли ввійшла в комору, де все літо спала, і втомно лягла на ліжко, той клубок раптом розпустився й заполонив їй душу.
Тіло ще лоскотали тихі струмки нічного повітря, вогкого й холодкуватого, що просочувались крізь щілини, з сусіднього хліва чутно було журливе рохкання вині, а Марусі рясною низкою йшли привабні й світлі спогади.
Життя їй сприймалось, як нерозривно-суцільний весняний день.
І вона йшла в нім спокійно й довірливо з рясними бризками сміху.
І раптом — хтось розколов той день і заслонив його каламутною стіною. В голод їй здавалось, що все на землі взагалі повинно завмерти, що земля вкриється крижаною корою, а під нею все мусить загинути. Вона несвідомо ще чіплялась за нього, але жила глибоко пригнічена.
Марія Василівна вчувала в тілі важку втому, а проте ніяк не могла заснути. Вона сердито відчинила двері, тоді знадвору потягло густим росяним повітрям. Десь полохливо шелестіла осика, капали роси, а з неба волохатим разком лягав Віз[?]. Над ним задимлена зоря падала густим холодним потоком просто в вічі.
Марія Василівна чомусь згадала, як одного разу вона пішла дуже рано на город. Городина була вся в росі, сонце її заливало, і вся земля, налита соком, буяла.
І тоді, як блискавкою, вдарило: де ж тут смерть, як усе навколо так буяє, як земля так щедро б’є життям? В одну мить їй стало легко й радісно.
Тим часом ніби хтось, крадучись, непомітно стяг поволі сіру пелену, схід засвітлів і зачервонів.
На леваді жвавіш загомоніло птаство, під стріхою їм охоче зацвірінчали горобці.
Тоді Марія Василівна, втомна й розбита, але з особливо солодким настроєм, зіскочила з ліжка й полізла до скрині.
Вона поволі, смакуючи цей процес, перебирала свої речі й сумно вдивлялася в них.
В скрині вона знаходила ще старі бальні вбрання з шовку й атласу, багато стрічок, корсети, підв’язки, силу різних дрібниць і цяцьок, що колись так привітно вкрашали її кімнати. Але тепер усе це лежало непотрібним лахміттям з далекого минулого.
В окремім кутку серед іншого збіжжя вона знайшла пакунок фотографій, до яких уже давно не заглядала. Тепер вона, ніби п’ючи холодний і солодкий сік, з гострою насолодою вдивлялась у картки й захоплено мріяла.
Її чоловік стояв у темному сурдуті з білою, широкою, накрохмаленою сорочкою, з університетським значком. Волосся йому м’яко обрамляло ясне чоло, очі дивились спокійно й розумно. Маленька лялька її в білій сорочечці безпорадно й здивовано розводила пухкими ручицями, ніби збираючись заляскати в "ладусі". Старий батько в білому морському сурдуті, з важким лікарським знаком на грудях тихо посміхався крізь вуса.
Вона припала й пожадливо вдивлялась у молоде й веселе лице своє. Це було по весні, як вона скінчила Смольний, і тепер у чесучовому жакеті, що широкими складками спускався їй з плечей, вона стояла й комусь посміхалась.
Серед інших карток вона знайшла групу гостей, що колись улітку, на її йменини, приїхали до неї. Вона впізнавала багатьох і тепер думала, куди їх усіх порозкидало. Вона ні про кого з них не чула. І тільки Лесь Коркушко, тоді ще екстерн гімназії, з широкими й важкуватими рисами, флегматичний і лагідний, у якійсь перкалевій сорочці стояв, обіпершись широкою рукою на спинку лавки, і ті ж самі рижі штани, з яких вона так прикро глузувала.
Починався день, сірі присмерки швидко танули на подвір’ї, в хліві замукала корова. Марія Василівна жмутом зібрала речі й кинула в скриню і тільки групу з Лесем поклала під подушку.
Вдень вона господарювала як завжди похапливо й метушливо.
І тільки з полудня, нашвидку поївши, пішла на вгород. Вона майже бігла, тримаючи руку під грудьми й ні на що не звертаючи уваги.
На вгороді вона швидко нарвала натини й, сховавши поспіхом кілька огірків, мерщій пішла додому. Під рукою густо, у такт ході шелестіла натина, а їй тим часом бігли якісь невиразні думки й поривання.
Коло двору доктора вона хвилину повагалась, а тоді рішуче переступила перелаз і пішла до хати. Та коли підходила до дверей, на порозі показалась якась молодиця. Слідом за нею йшов доктор й щось, повчаючи, говорив. Він привітно посміхнувся до Марії Василівни й лукаво примружився.
— О, яким побитом ви?
— А хіба мені й не можна?
— Мабуть, занедужали? — співчутливо додала молодиця.
— Справді, ви не лікуватись?
— О, ні, ні! — Марія Василівна голосно засміялась.
— Ну, тоді пройдемось на подвір’я. Я дуже люблю там спочивати.
Марія Василівна присіла боком на колоду й, обіпершись рукою, як звичайно роблять молодиці, запобігливо дивилась на доктора.
— Оце по дорозі з городу зайшла провідати.
Вона вийняла з кишені огірка й подала Лесеві.
— Може, попробуєте — допіру зірвала на вгороді.
— А, спасибі! Що то значить фермерша! В неї всі продукти з перших рук, як у графині.
— Ой, залиште насміхатись!
— Ну, хіба ж я насміхаюсь? Просто мені приємно.
Він поглянув на неї співчутливо й додав:
— Да, Маріє Василівно, а все ж, хто б міг сподіватись, що ми зустрінемось і в таких умовах? Справді.
(Продовження на наступній сторінці)