Я помітив якийсь недобрий вогник в очах Ольги Петрівни.
— А вам хочеться, щоб я пішла танцювати? — чуть не плачучи запитує Наталя. — Семене Семеновичу! Семене Семеновичу! — кличе вона. — Будете зо мною танцювати?
Семен Семенович — молодий лікар. Він увесь час стояв близько нас і непомітно слідкував за Наталею. Кілька разів він підходив до буфету. Знову з’являвся, кожен раз витираючи хусткою вуси. Сумна задумливість раптом злетіла з його обличчя, він просяяв.
— О, з великою охотою, Наталю Павлівно! — увесь сіяючий відповів він Наталі.
Він хутко підійшов до ложі і досить ввічливо привітався з нами. Наталя подала йому руку і, не глянувши на нас, вийшла з ложі.
— Ви про щось питали мене, Василю Павловичу? — звернулась до мене знову Ольга Петрівна і при сьому лукаво моргнула бровами. — Е, то чого ви так нервуєтесь, що вас так непокоїть?
Я почуваю, як справді болісна хвиля охопила раптом усього мене. Але я проводжу далі розмову.
— Так, я, власне, хотів вас запитати, чого ви так обізвались про Євгена Григоровича? Я вас зовсім не розумію.
— Ха-ха-ха… То вам треба розжувати, а самі не догадаєтесь. Знаєте, я заздрю тій панночці, але вона ще дуже юна.
— Нема чого заздрить. Кожному своє, Ольго Петрівно, — сухо відповідаю їй.
— Ех, Василю Павловичу! Не говоріть так, щоб не довелося опісля жалкувати. Бачу я вас і розумію. Не проведете — не туди вас тягне. Колись забажаєте палкого, п’яного. А ся дівчинка не дасть вам сього. Бачу все і знаю.
— Але те палке, коли б воно й було, може видихнутись, і для мене нічого не останеться. Проте я цілком байдужий до сього.
— Почуттям чистого небесного кохання живете? Що ж, в час добрий, може, й свайбу одгуляємо, — іронічно говорить Ольга Петрівна.
— Але се нікому не пошкодить, — сухо відповідаю я.
Ольга Петрівна пронизуючим холодним поглядом окинула мене і замовкла. Прийшов Євген Григорович, щось почав стиха говорити, але Ольга Петрівна коротко огризнулась. Вони обоє мовчки почали дивитись в зал.
Але Наталя, Наталя! Вона увесь час сміється, щось шепоче лікареві. Не знаю чому, але мені від того чомусь стало боляче. Чому, власне, я не пішов в танок з нею? І яка вона струнка і чиста! Кожен раз, коли вони проходили повз нашу ложу, Наталя кидала на мене погляд, і він був глибоко тоскним.
Нарешті скінчився танок. Наталя розкланюється з лікарем і повертається в ложу.
— Знаєш що, Васильку? — стиха звертається вона до мене. — Ходімо краще додому, я дуже стомилась і голова болить. Ти підеш чи, може, тут зостанешся? — з легким тремтінням в голосі говорить вона.
— Ну, Наталю, ти знову своєї?
— Ну, ну. Я не буду більше. Ходімо.
Ми піднімаємось і прощаємось. Ольга Петрівна кидає на мене насмішкувато-лукавий погляд. Наталя чимсь засмучена. Ми хутко пробираємося поміж юрбою і виходимо.
На нас віє холодним свіжим повітрям. Блідий серп місяця кидає косі молочно-зелені промені. Наталя стомлена і важко вдихає свіже повітря. Іде в’яло і опирається на мою руку.
— Знаєш, Васильку! Ходімо в сад, трохи спочинемо: у мене чомусь голова болить, — звертається Наталя, коли ми підходимо до дому. Я згоджуюсь.
В саду тихо, повільно сідає роса на листя, зоставляючи тихий чулий шелест. Косі промені місяця кладуть густі тіні, помережані молочно-зеленими плямами.
— Ну от, так гарно буде, — сівши на лавці і обіпершись на моє плече, говорить Наталя. Я стиха ласкаю руку Наталі, вона якийсь час сидить нерухомо і тільки дивиться в бліде, чимсь засмучене небо.
Раптом Наталя піднімається і починає стиха цілувати мене в шию. П’яна хвиля поволі розливається по моїм тілі. Я силюсь стримати її, але все більш і більш нервуюсь.
— Васильку, — сумно шепче Наталя, — чому ти сьогодні такий холодний був… недобрий?
— То тобі, Наталю, так здавалось. Я як звичайно, а тільки так, може, сумно стало.
— Ну чого сумно, чого? Скажи!
— Так, Наталю. Інколи саме палке кохання зоставляє глибоку тугу по чомусь невідомому. Якесь незадоволення зостається, але чому — і сам не знаєш.
— Боже, стільки не бачитись! Я чуть не вмерла. Васильку! Поцілуй мене, тільки міцно, міцно, — шепоче хвилюючись Наталя.
— Не треба, Наталю, — хриплим голосом відповідаю їй.
— А я прошу тебе. Чуєш, Васильку?
Я хутко обхвачую її шию і починаю цілувати. Гарячим подихом охоплює мене, дужими струмками б’є п’яна хвиля. Наталя усе більш і більш хвилюється.
— Наталю, люба… хороша моя… Ти… будеш моєю… Зразу… Чуєш… Наталю?
— Ні-ні! Ні в якім разі… Васильку. Що ти?
— Наталю… Але я не можу… Чуєш, Наталю? Я так не можу… Се ж жорстоко.
— Ні-ні-ні, — стогнучи, шепче Наталя.
Я беру її руку і хочу визволитись від неї. Але вона цупко хватається за мене і знову починає цілувати.
Я підняв її за голову і помічаю, як очі соловіють.
— Наталю? Наталю?..
— Ні-ні, Васильку! — ледве чутно шепоче вона. Але далі я не в силі стримати себе. В’яло, знесилено хилиться Наталя. Я жадібно цілую гаряче з ніжним пушком коліно… а далі все зливається в одну буйну, шалену смугу.
І ось раптом Наталя, одіпхнувши мене, починає нервово тремтіти.
— Наталю, що з тобою?
— Залиши мене, чуєш? — І вона навзрид починає плакати. Груди в неї розхристані, і разом з молодими худенькими плечима починає тремтіти біла батистова з тонким мереживом сорочка. А плач Наталі все розростається і розростається. Я стою коло неї і почуваю, як усе більш опановує мною без кінця байдужий настрій, і так далеко від мене усе те, що діється навколо. Ясно помічаю, як в кінці саду піднімається густий молочно-сивий туман, а за темною стіною поволі встає ранкова зоря, злегка рожева і чимсь засмучена, наче разом з Наталею плаче за загубленою молодістю.
— Наталю, голубко? Ну чого ж ти?
Наталя мовчить і ще більш тремтить від глибокого внутрішнього хвилювання.
— Але ж се сталось так несподівано, — говорю я їй і почуваю сам, з якою потугою і яким нещирим голосом звертаюсь я до неї. В самій глибині у мене піднявся хтось інший, чужий мені, холодний і насмішкуватий, байдужий і до засмученої зорі, і до юної дівчини, яка так болісно і самітно ридає над власного молодістю. І немає в мене сил протестувати проти самого себе, проти того гидотного почуття, яке піднялось в мені.
Поволі одійшов поодаль і спокійно дивлюся в сусідній сад. Наталя починає потроху заспокоюватись, далі оправляє одежу.
— Васильку, Васильку?
— Що, Наталю?
— А ти ж не покинеш мене?
— Ні, голубко.
— І ніколи не покинеш? — з болісною тугою запитує вона.
— Ніколи, моя люба! — Я підходжу і починаю знову ласкати її, почуваючи, як якась нова звіряча хвиля щось нещире шепоче мені.
— Ай-яй-яй, Васильку! Як се все сталось? Невже се я? Невже се зо мною сталось? — боляче запитує вона мене.
— Нічого, нічого, Наталю, — заспокоюю її.
Вона тремтить, певне, від холоду. Я злегка обнімаю її, і так ми ідемо увесь час до самої хвіртки. Наталя говорить з плачем, пригніченим голосом.
І як раптом вона змінилась! Наче цілий місяць хворіла і зразу стала такою серйозною, солідною — і таким старече-розумним голосом говорить.
Ми починаємо прощатись. І тут Наталя знову міцно— міцно цілує мене, любовно-вдячними очима заглядаючи мені, а по обличчю котяться в неї двома смужками сльози.
— Васильку, ти ж не забудеш мене? Прийдеш скоро чи ні? Приходь. Слухай, приходь неодмінно.
— Прийду, прийду, Наталю, неодмінно! — нещиро їй відповідаю. — Спасибі тобі, Наталю, за все.
— Не треба сього. Се тільки так кажуть, коли надовго прощаються або зовсім. Не говори так.
Вона в останній раз киває мені і, як підбита, поволі задумливо одходе. Як вона раптом виросла! Якою глибокою стала, і яким я маленьким здаюсь проти неї.
Навколо поволі світліє. Останні зорі згасають, ледве помітне бліде слабке сяйво місяця, дерева чіткіш висуваються з темряви.
Я іду бадьорий. Щось голосно співає в мені якусь дужу пісню. Ні, то якась нова звірина десь всередині сміється — ха-ха-ха!
Приходжу додому і від приємної втоми з легкою усмішкою на обличчі незабаром міцно засипаю. І тільки одною тоненькою смужкою проходе якась думка. Спиняюсь на хвилину на ній — піднімається несвідомий біль і презирство до самого себе. Але й се проходить, і поволі упірнаю в міцний солодкий сон.
VIII
Опанували моєю істотою лише одні думки про останні події з Наталею, і ніяк я не можу позбутися їх. То раптом охоплює дужа бадьора хвиля, коли я готовий послати голосний виклик всьому світові.
Десь всередині якісь голосники сміються буйним сміхом перемоги. Ха-ха-ха! І тоді я готовий благословляти мою Наталю, цілувати її свіжі пахучі груди, залити її тоскною хвилею мого палкого почуття.
(Продовження на наступній сторінці)