На подвір'ї станції ще стояв від будинку й парку густий холодок. Кінь у ньому спокійно переставляв ноги й відганяв невгамовних мух, тоді як Петро, скориставшись з хвилини чекання і притулившись похилою головою до колони та випнувши вперед гостре зігнуте коліно, солодко захропів. Батіжок його безпомічно стирчав попри колоні, мухи, зриваючись, забивались і до нього, клапоть проміння десь проскочив і колупнув йому в вухо, але Петро не зважав на це й ритмічно вихропував.
Незабаром двері на балконі деренчливо відчинились, і міцні рипливі кроки дрібно порізали підлогу.
Перед східцями вони обірвались, присадкувата, але міцно збита постать директори раптом спинилась. Він уважно оглянувся, на засмаглім чистім обличчі пробігла лукава посмішка, пописала щоки теплими лагідними зморшками й розтанула в чистій каштановій бороді, дбайливо підстриженій. Раптом брови ніби глузливо насупились, очі з-під французького чесучевого кашкета насуплено й суворо поглянули.
— Петре!
У відповідь йому дійшло смачне, пройняте сонцем хропіння.
— Ти що ж умостився мені спати?
— Га?
З півхрипоти вирвався якийсь непевно-збентежений звук.
— їхати пора! Ти що тут розлігся?!
Петро, певне, отямившись, незграбно зачовгав і, протираючи очі, прохрипів:
— Так точно!
Він неохоче й насилу звівся і, поточившись та схопивши пугу, похилитався східцями вниз.
Директор насуплено й суворо стежив за ним. Але вже на передку Петро зовсім очуняв і цілком по-діловому озирнувся.
— їдемо?
Директор неквапно й мовчки сів у коля су.
— Коні розіслані в наряд уже?
— Так точно!
— А Антоніна Георгіївна виїхала?
— Так точно! Ще до дзвінка.
— Ну, поганяй!
Петро широко замахнувся, цмокнув, сіпонув віжками, і кінь пустився бігти. За довгі роки спільної праці, спільних виїздів під всяку пору й негоду ці двоє людей добре стоваришувались і не могли жити один без одного. Розуміється, Петро знав директора ще на земській службі, як колишнього справжнього пана, що тепер злинявів, і тому поблажливо ставився до його суворого тону, а поза тим сердешно піклувався й цінував його товаришування.
Петро серйозно поглянув на директора своїми великими суворо-щирими очима, помітив на обличчі в того веселу теплу посмішку і, заспокоївшись, знову сіпонув коня й хазяйновито нагукав на нього. Ясно, що непорозуміння зі сном було вичерпано.
Вони поминули тільки ріг парку, як зразу ж перед очима виросла на пагорку велична постать Савлутинського з блакитним елегантним капелюхом, що вирізьблявся якоюсь легкою шляхетною лінією на цім простацькім, хоч і пишнім, тлі парку та ланів.
— О, а наш отой пан уже сидить он, як журавель на купі,— трохи насмішкувато зауважив Петро.
— Хто такий?
— Та той професор, чи як його.
— Ах, уже сидить! Рано.
— Понімаєте, страшно рано встає. І як гусак усєгда про-ходжає в парку. І неодмінно в своїй шляпі.
Петро на хвилину замовчав і по тому додав: — З яких він буде? Видать, він з больших буржуазів?
— Чому ти так думаєш?
— Ну, так видать по походке! І потом лінія якась така — дуже благородна. Так, видать, не з наших. Дуже вроді гордий і неприступний. Одним словом, з буржуазів.
— Не думаю. Він, здається, з селюків.
— Таки, значить, з простого сословія виходить? Ну, диви! А чого ж він так ото показує себе?
— Ну, така в нього вдача.
— Иш, чорт! В бу ржу ази пнеться! А, видать, башка хороша, їй-богу.
Петро плюнув і знову стьобнув коняку. Кінь, вибравшись на пагорок, жваво й легко побіг уперед. Він швидко добіг до рогу парку, обігнув його й завернув ліворуч по дорозі на лани станції. І зразу ж обоє помітили Савлутинського, що спокійно й зосереджено сидів на пагорку в парку й кудись дивився. Що вони наближались, він поволі повертав своє обличчя й вичікуючи дивився на них своїм сизо-сірим, холоднувато-спокійним і величним, а разом і якимсь по-дитячому наївно-чистим зором.
Директор зняв свого жовтого французького кашкета й широким помахом привітався.
— Що так рано сьогодні, га?
— Ну, а як же. Хіба ж можна пропустити таку годину, скажіть, будь ласка?
Директор поблажливо посміхнувся й зауважив:
— Спогляданням захоплюєтесь?
— Ну, розуміється, кожна дрібниця тут більше промовить, ніж цілі книги наші. І головне, кожен момент тут неповторний і цікавий саме в тих дрібницях, яких ми не помічаємо, які ніде не записано. І от їх-то спіймати, з них-то зробити висновки. Це ж, коли ваша ласка, не жарт.
— Так, це, звичайно, почесне завдання. Але, розуміється, ми тут серед природи обтерлись, не прислухаємось до неї. Бачите, як виходить.
Директор поглянув на професора поважно, але з прихованим лукавим вогником і по тому раптом поспитав:
— А ви на ланах наших ще не були, здається?
— Ні, не був.
— В такім разі, прошу вас. Може, проїдемось?
— Гаразд! З великою охотою. До речі ж, ми поглянемо на грунт під буряковими ділянками.
— Ви хочете, певне, знати, де був сорт А-379?
— А так! Мені цікаво поглянути рельєф цих дільниць. До речі ж, візьмемо й землі для дослідів звідти.
— Чудесно! Це справді буде добре...— байдуже зауважив директор і, неспокійно затупцявшись, енергійним рухом руки закликав того сідати в колясу. За ним і сам швидко сів поруч і, надівши кашкета, звелів їхати далі.
Петро стьобнув коняку, сіпонув віжками й повернув злегка голову, пильно прислухаючись до розмови, тепер особливо для нього цікавої.
Перед ними розіслались на величезних просторах, ніби на розгорнутих долонях з розділом посередині, лани станції. Широкі клини господарських засівів еліти та "ланів розмноження" тепер кучерявились перед очима густими зеленими рунами, що йшли цілими отарами вперед, удалечінь, до луків ріки. І тільки посередині, на придолинку, вилискували строкаті, смуглясті селекційні ділянки, за якими ж зразу починались лани еліти та висадків. На них і тепер неспокійно комашнею ворушились люди, а попри тих людях якась метка постать поскакала на коні, втім, і постать, і кінь під нею видавались у синім хвилястім повітрі тільки ляльковими.
Колясу плавно й ритмічно похитувало, і бриль Савлутинського м'якою сизо-хмарною лінією розрізував густе зело вівсів. Директор оглядав гострим, пильно-спостережливим оком лани. По тому якось глянув на Савлутинського й упевнено зауважив:
— Дарма ви будете клопотатись сьогодні.
— А що саме?
— Досліди грунту нічого особливого вам не дадуть.
— Чому саме?
— Ну, в нас на долині селекційні дільниці на однаковім грунті. Звичайний долинний чорнозем з мулистим шаром горішнього підґрунтя: це льос і пісок. Навіть гумусу приблизно однаково на обох бурякових дільницях.
— Але ж у вас дільниці бурякові були по схилу, я бачу?
— Ну, то що!
— А на схилах можуть бути не однакові вимоїни.
— Ну, це ж нічого не значить.
— Як не значить? По-перше, по схилах раніш за все неоднаковий грунт, а по-друге, неоднакова скісність проміння. Хіба цього мало? До того ж можуть бути якісь місцеві особливості, що їх можна виявити тільки в дуже пильнім дослідженні.
— То я не проти. Коли маєте охоту, досліджуйте. Але я не певний тільки за висновки.
— Проте тут можуть бути різні несподівані дрібниці. На них, властиво, й будується дослідження, бо коли б ми стежили тільки за тим, як постійні закони діють на рослини, тоді нічого було б досліджувати і взагалі вивчати. А в таких випадках, як тут, ми тільки на невивчених, неспізнаних моментах викриваємо чинники нових законів, коли хочете.
— Ну, це так. Але ж, голубе мій сизий, тут справа далеко простіша. Сказати правду, то лабораторія наша нікуди не годиться. В ній надто темно, підлоги нерівні, поляриметри минулого року треба було ще вивірити, отже, тут могли бути просто інструментальні помилки.
— А так. Але ж, як ви говорили, на заводах зчинили лемент, що сорт А-379 дає низьку цукровість, і ця цукровість швидко падає. Значить, тут справа зовсім не в поляриметрі і не в лабораторії.
— А що ви хочете від наших заводів? Ви хотіли бачити там доброго агронома. Та там же нема путнього звичайного господарника. Я нічого кращого й не сподіваюсь від них. От вам і притичина.
— А проте, здається, це сталось по всіх заводах. Все-таки цю справу, очевидно, доведеться вивірити.
— Ну, розуміється, треба, але я хочу сказати, що навколо цієї справи роздули цілу історію зовсім штучно. Звичайно, з тих чи інших причин сорт може знесиліти, але це, по-перше, не так швидко. Ну що ж, дуже шкода, що це сталось з сортом А-379, на якім базується вся наша робота. Але що ж поробиш!
Савлутинський тільки знизав плечима, тим часом як директор говорив далі.
— Голубе мій сизий, та краще, як у нас, не можна поставити справи. Але ж одна річ — добре гоподарювати, і зовсім інша — поставити гаразд наукові досліди. Тут я нікому не давав певної обіцянки. Дайте мені лабораторію, дайте потрібні струменти, добрих спеців, взагалі відповідні умови — і тоді будь ласка. А так що ж ви хотіли? Іван Петрович Гамалій, наш головний селекціонер, він путній робітник, дуже дбайливий, ретельний, сумлінний, але й тільки. Дати бездоганну аналізу він не може. Бачите як!
(Продовження на наступній сторінці)