І коли Горошко скінчив і цю пісню і взяв ще одну й проспівав з тою самою розпачливою скаргою, всі ясно побачили, що ця туга — то властивість голосу, його тембр. Але дивно, з дальшими піснями туга ця й розпачливість мимоволі опановували всіх і солодко копирсали у глибині серця. Тепер хотілось забитись у затишок і в самоті смакувати той спів. Десь на високій ноті востаннє ніби застряв співак і по тому раптом обірвався і, стрепенувши густим чубом, тьмяно й напружено-злякано поглянув на Савлутинського, а далі, одій-шовши вбік, сів у крісло й запалив цигарку. Але всі сиділи ще заніміло, задумані й зосереджувані в тім гострім болю, що його викликала пісня. І тільки тепер якось усі зразу помітили, що надворі йде ніч, і теплі потайно-зажурені поклики її полинули в кімнату.
Першим схаменувся Савлутинський. Він крадькома поглянув на доглядача, востаннє спинився на тім глибокім проділі, що розрізував двоє важких чорних крил волосся доглядачеві го, і, на мить над чимось замислившись, підійшов до Горошка й тихо поспитав:
— А скажіть, товаришу, ви завжди так співаєте?
Той підвів на нього свій важкий тьмяно-напружений зір і похмуро спитав:
— Еге ж. А хіба що?
— Ну, так же не можна. Слухайте! Ні крихти сонця! Якісь важкі хмари, гостре каміння, щось без просвітку,— сама розпачливість! Звідки це в вас? Наша пісня ясна, лагідна, соковита. В ній багато сонця й радості. А тут же в вас сама скорбота бренить! Так не можна!
— А де ж ви знайдете тої радості?
Професор подивився на нього співчутливо й поспитав тихше:
— Ви, певне, десь зазнали великого розчарування, товаришу?
— Та діло таке — було всього.
— Допекло, значить?
Доглядач тільки махнув рукою й одійшов до іншого гурту, де вже точились свої тихі й цікаві розмови.
Гості розбились на гурти, і в кожнім захоплено-джміляним гудінням і густим смішком ішов гомін. Здавалось, на цей вечір було вже надто і суперечок, і співів, що примушувало всіх сидіти мовчки й напружено слухати. І тепер кожний, ніби зрадівши, поспішав переговорити у своїх дрібних буденних справах.
На жаль, однак, і цю приємну довільність було швидко порушено, бо з їдальні покликали до вечері. Обоє господарів зосереджено й заклопотано порядкували, розміщаючи гостей за столом. Але гості збились попри стінах і чекали, не зважуючись сідати першими. Господар оглянув усіх і жартома розвів руками. По обличчю йому пробігла лукава посмішка, і він, раптом спинившись на Горошкові, що стояв похмуро ліворуч від нього, глузливо скривився і, раптом схопивши мідного підноса з-під самовара, тричі подзвонив у нього і врочисто оповістив:
— Ласкаве товариство! Чергове засідання білої ложі бурякового пуп'янка й вівсяниці оголошується відчиненим! Просимо всіх зайняти місця.
І далі тепліш звернувся до Савлутинського:
— Ну, прошу вас. Починайте, голубе мій!
Професор ґречно вклонився й сів до столу. Слідом за ним посунули й інші. Професор уважно й трохи звисока дивився, як усі сідали, і десь у кутках пухлих губ ледве помітно крилась йому посмішка. Але його перебила Ганна Іванівна, що підійшла до нього з Тосею під руку й сказала:
— А вам дозволите даму?
— Прошу! Дуже радий! Сідайте, будь ласка.
І він велично встав і підсунув стільця. Тося, почервонівши, щось промурмотіла в подяку, але, сівши поруч, поглянула на нього великими блискуче-синіми очима, що, не криючись, зазирали йому, здавалось, у саме серце, сяючи великим щасливим захопленням.
— Ну, це чудесно,— сказав про4Ьесор, уважно оглядаючи свою сусідку і почуваючи, як вона під його зором раптом пройнялась нестримним нервовим тремтінням. Однак вона швидко пересилила себе до такої міри, що спромоглася сказати:
— Бачите! Нас ніби сама доля зводить бути поруч. Професор гостро й спостережливо спинився на ній.
— Особливо коли ми самі тої долі шукаємо.
Тося кинула на нього тривожно-зляканий погляд і збентежено відповіла:
— Ну, що ви. Отакої!
І затихла, бо вже на чільнім місці за столом господар вистукував виделкою й закликав гостей до страви. Тося відчула, як над її вухом сусіда похилився й спокусливо, по-мефістсфелівському, тепло й інтимно запитував:
— Ви що більш уважаєте: портвейн чи мадеру? На мою думку, вам, як дівчині ще молодій і нічим не зіпсутій, личить більше мадера. Солідні дами — ті можуть починати й з портвейну. Я гадаю, що вам можна налити?
Тося не сперечалась, але й не давала згоди; проте професор і не питав тої згоди, а мовчки й упевнено налив у келих. Тим часом господар з чільного місця викрикував:
— Ласкаве товариство! Щоб добрі боги почули нас і були уважні до наших благань, випиймо життєдайного цього нектару! Нехай щасливі будуть наші воли й корови, нехай родитиме в нас на ланах, і в садах, і на городах! Нехай же наш рід множиться й панує на землі!
Його тоста підхопили численними вигуками, чарки задзвеніли, пішов тихий, урочисто-стриманий гомін за столом. Всі взялися до страви. Але незабаром господар знову задзвонив у тарілку й проголосив:
— Товариство! Я бачу, що на наших ланах дуже сухо. Це нікуди не годиться — треба їх зросити. Ваше слово, товаришу професоре! — звернувся він до Савлутинського. Той захитав головою, але гості дружно й шумливо пристали. Професор велично звівся.
— Ну, скажіть, будь ласка, що це господар чинить над нами таке насильство? Я просив би вас протестувати проти такого насильства й зазіхання на нашу волю й незалежність.
Гості шумливо закричали:
— Просимо! Просимо говорити!
Професор зачекав, доки всі вгамувались, і почав знову:
— Але коли говорити тоста, я б запропонував, товариство, випити за культурне відродження, за виявлення тої, кажучи мовою селекціонера, виявлення тої стандартної етнічної лінії, що ще безперечно збереглась у нашого народу, це значить, відважності, благородства, ясності світогляду.
Директор тільки лукаво покрутив головою й посміхнувся собі в бороду, але гості підхопили тоста гучним ревом. Професор сів і, повернувшись до своєї сусідки, турботливо поспитав:
— Ну, а ви чому ж не п'єте? Я думаю, що вам конче потрібно випити!
І він рішуче цокнувся і, взявши келишка, подав його в руки Тосі. Та взяла келишка і, слухняно дивлячись великими здивованими очима, тихо поспитала:
— А чому ж мені саме?
— Бо ви жінка. І ви мусите родити отаких відважних прекрасних синів і дочок.
— Отакої. А як я не можу?
— Мусите!
Тося захлиснулась вином і закашлялась. Але, заспокоївшись, вона глумливо поглянула на професора й грубо поспитала:
— Ви часом не з духовних?
— А що вас так цікавить?
— Ви так багато любите говорити. Мовби ви який місіонер,— сказала вона грубувато й чмихнула від сміху. Але професор тільки насупився й уїдливо зауважив:
— Але ви, мені здається, нічого не мали б проти, щоб записатись у дияконіси до такого місіонера.
Тося тепер зважилась однак підхопити той удар і одверто розсміялась:
— Ой, який же ви самовпевнений. Так, мабуть, у всьому?
— Це зовсім не погано. Це теж наша властивість, коли хочете.
Однак Тося насмішкувато зміряла його очима і додала:
— Не думаю, щоб увесь люд наш був ото такий.
— А розуміється. Уперті, здібні й відважні. Тільки це в нас занехаяно довголіттям нашого рабства.
Тося тільки знизала плечима. А тим часом з другого бокgt; стола трохи скісно тепер сюди перехилявся Горошко й крізі гомін гостей викрикнув:
— А все-таки, як це ви можете відродити якусь вдачgt; в людини?
— Ну, що ж, товаришу, коли біологи засобом селекції удовжують та поліпшують властивості тварин чи рослин, тс чому народ не може в собі розвинути властивості в моральних та розумових?
— Діло таке, а як, як конкретно це зробити? Га? — кричав Горошко.
— Що значить конкретно? По-моєму, в народу повинна бути насамперед воля до культурного життя.
На який час розмова за столом стихла, і гості мимоволі заслухались, а коли професор стих, знову роздратовано вихопився культурник і, протерши свої окуляри, закричав:
— Товаришу! Це ж схема! Це страшна схема! Розумієте? Як це так можна, отак штучно розписавши на підставі абсолютно ненауковій,— говорити про запровадження цього в життя?! Це страшно абстрактно! І зовсім не життєва справа!
Професор поглянув на нього зневажливо і сказав поволі:
— Товаришу! Ви просто не знаєте історії культури!
— Що значить не знаю?
— Ну, розуміється, може, ви там якогось Ліперта й читали, але це нічого не дає. Я розумію, що ви не зазирали, якими глибокими повноводними й таємниче-прекрасними шляхами йшов культурний процес серед люду і як ми мало знаємо про нього. Але нам відомо, що певне мужнє зусилля народів, захоплення якоюсь сильною ідеєю, певне вольове зусилля родило великі події.
— Це надто загальні місця.
— Можу вам навести й конкретні. Хочете?
— Товариство, без суперечок! — прокричав господар, проте його не слухались.
— А мені страшенно подобається,— сказала, лагідно сміючись, Орися, що сиділа напроти професора поруч з Гамалі-єм.— Це, виходить, виводити нових людей, як, скажемо, породистих поросят,— так же виходить?
Орися голосно засміялась, але професор цілком серйозно прийняв її слова.
(Продовження на наступній сторінці)