— Ой, як злякав!
Марійка виходить з хліва трохи здивована, але зустрічає лагідно, усміхаючись.
— Ти! Ну чого ти прийшов? — з легким докором говорить Марійка.
Але Микола тільки ніяково сміється.
На світанку Микола одходить додому з в'ялим обличчям і посоловілими очима. Марійка встає, вмивається, бере сніданок і жене скот на пашу. А враження ночі стоять перед очима і в прикрій тузі вона думає про це.
"Ну чого він ходить? Ну чого я пускаю його до себе?"
Вона добре знала, що батько її, старий, гонорливий хуторянин, ніколи не згодиться її віддати за бідного парубка. Думала про це з тяжкою тривогою і кілька разів рішуче намірялась не вийти до Миколи. Але, коли надходив вечір, вона неспокійно ходила по двору, заглядала в суточки і ввесь час напружено чекала Миколи.
Одного разу Микола був сумний і дуже мало балакав. На червонім засмаленім обличчі м'які сині очі здавались ще більшими, й Марійка почувала в них якусь заклопотаність. А через кілька день вона почула, що Миколу забирають у москалі. Микола не встиг навіть розказати як слід, тільки забіг на хвилинку. Балакав коротко, заспокоюючи, але злякані очі бігали стурбовано.
Проводжали москалів у неділю після церкви. Марійка встала рано, на світанку, коли тонким, рожевим золотом жевріла смуга сходу, ув'язувала шовковою хусткою набрівника. Смугле, засмалене обличчя її ставало тонким і ніжним, і з-під довгих вій теплим сяйвом дивились очі. А потім ішла до саду на пасіку і зривала лелій, тремтячих паничів, барвисто-гарячих гвоздиків, вплітала в них барвінок і поважно несла до хати, струшуючи росу.
Сонце сходило по-святочному, не поспішаючи, обливало яскраво-червоним золотом вузенькі, рідкі хмари і потім, випручуючись звідти, слало проміння на верхів'я дерев і лисі шпилі.
В Тиківці дзвонили. Звідти повільно пливли протяжні звуки: бем!.. бем!.. Вони вбиралися у роси й барвисті квіти, пронизувались теплим промінням і в густім повітрі ранку розлітались тужливо-благаючим закликом: бем!.. бем!.. бем!.. Ніби сама земля, закохана в сонце й трави, несе срібний стогін у блакить неба.
З Марійкою йшла до церкви і Софія. Ішли вузенькою стежкою по луках. Трава була росяна, й вони обидві здіймали черевики і йшли босі. Високі голівки квіток били по ногах, обсипаючи теплу, буйну росу. Марійка йшла повагом, вдивляючись у землю і розмахуючи рукою. Темна одіж м'якими складками облягала струнку постать, і дві стрічки злегка лопотіли в повітрі.
"Бем!.. бем!.."—стогнав дзвін. Марійці було весело. їй хотілось думати про дитячі літа, такі ж чисті, як дзвони, як небо, і позбутись усього звичайного, буденного.
Софія йшла трохи тяжкою, але спокійною, урівноваженою ходою. її здорове, красиве, але просте й суворе обличчя уперто й повільно вирішало якісь свої прості, звичайні турботи.
Стежка йшла через глибокий ярок. У верхів'ї було провалля. Весняні води щороку обвалювали великі шматки землі, але далі вниз провалля заросло густим молодим гаєм, через який вузенькою стрічкою вився струмок. Дно у нього було з дрібними камінцями, і він увесь час охоче, лагідно поспі-шався розказати всім про свої дрібні щоденні турботи.
Софія й Марійка схилились, щоб помити ноги, і по їхніх ногах тоненькими смужками побігла холодна, золотаво-прозора на сонці вода. Струмок, наче зохочений,' почав ще голосніше гомоніти, і цей радісно-балакучий говір вабив до задуми.
Софія й Марійка сіли трохи спочити. Марійка схвильовано роздивлялась навколо, а Софія сиділа спокійно і задумливо вела розмову, наче міркуючи сама з собою.
— Ловко тут як. А на душі ніби хто батогом постьобає.
— А що тобі?
— Як що мені?
— Ну, що я маю робити? Куди дінусь?
— А тут у нас! Хіба ж тебе хто прожене, чи що? — заспокоювала Марійка.
— Тут, то тут! Та хіба ж я хазяйкою буду? Хіба в мене лад свій буде?.. Яке вже там хазяйнування... Наймичка, та й тільки...
Але Марійка, не в слухаючись далі в розмову, зіскакувала з місця, обережно клала на траву квітки й бігла в кущі.
— Софійко! Підожди трохи! Я зараз! — кричала вона, добігаючи до кущів. Кущі шамотіли, а серед них, нагинаючись, Марійка хутко зривала квітки.
— Які хороші! Дивись, Софіє, які! А роси, роси скільки... Злякано затремтів густий кущ диких троянд, а далі знов
почалось шамотіння.
За кілька хвилин Марійка вийшла з великим пучком лісових квіток.
"Бем!.. бем!.." — меланхолійно неслось по луках.
— Софіє! Дивись, які гарні!
— А ловкі! — задумливо відповідала Софія.
Далі стежка йшла болотяними луками. Серед густих трав яскраво пишались високі, роз рослі голівки жовтих квіток. Пахло лепехою й бугилою, в застиглих калюжах розстилались білі лілеї, кілька кущів лозняка буйно лягало молодим поростом. За кущами стежка йшла під гору. Звідти було видно церкву й сірі дахи тиківських осель.
Церква стояла на старому кладовищі. Крізь темну зелень дерев пробивались її білі плями. В кущах стояли густі, холодні тіні. На старому гіллястому кленові, весело стрибаючи, цвірінькали горобці, перебиваючи нудні, одноманітно-довгі співи, що вилітали з церкви.
Марійка й Софія обмивали на мокрій траві ноги, надівали черевики, спускали спідниці і йшли в церкву.
В бабинці було вже повно людей. Марійка пробиралась крізь них. Перед нею неохоче розступались, з серйозним, ворожим виглядом повертали голови й потім поважно починали хреститись. В середині церкви стояли зігнуті сірі постаті чоловіків, що стомлено переступали з ноги на ногу і сонними очима роздивлялись навколо.
м[аріика стояла в темному просторому куточку. Перед її ' ^ма була намальована на весь чоловічий зріст постать ^вятого в темно-червоній одежі, й очі його дивились на неї даскаво, заспокоюючи. Звідти було видно майже усю церкву.
0 темні, запорошені вікна пробивались широкі промені сонця, . р них купались густі, кучеряві хмари кадильного диму. (Тромені лягали вузенькими клинцями на темну божницю, сірі спини чоловіків, а одна широка смуга падала на престол,
1 освічені нею лісові квіти, оповиті легким серпанком диму, здавались незвичайно ніжними.
Високий, чистий голос панотця розповідав спокійно, співуче невідомі, але чулі слова Євангелія, і ті слова підіймались разом з димом вгору, пробиваючись у вітрогони запорошених вікон. А в чітку тишу вливались веселі цвірінькання горобців. Єктенію читав широкоплечий, з темними косами диякон, і його густий хриплий бас купався в ясно-сивому повітрі, з молитовною тугою звертаючись до темної, грізної божиці. А йому відповідала з хорів півча тихим, урочисто-радісним співом, з якого яскраво виділявся високий жіночий голос. Кінчала півча, і тоді з криласа вилітав розполоханий рій безладних грубих голосів.
Вони наче зірвались з припону, бігли, переганяючи один одного, а потім, стомившись, гули сонно, меланхолійно. їх перекрикували густий, хриплий голос дяка і цапиний тенор Петра Хтося, підстаркуватого парубка.
В селі його знали як шкідливу, злодійкувату людину. Він любив украсти в баби в погребі глечик кисляка, стягти необережно розвішане полотно або вал. І коли його питали: "Петре, чи ти не бачив, хто це вкрав глечик сметани?", він, знизуючи плечима, хитро відповідав: "Ні, не бачив, коли хочете! Хтось, мабуть, украв!" Так і прозвали його Хтосем. . Але в неділю він вичісувався, одягав нову чумарку, несміливо пробирався на крилас і співав з насолодою, закриваючи очі й викидаючи якісь свої заплутані колінця.
Після лісової тиші і щоденних одноманітних вражень м'які, урочисті співи, що в них так яскраво відчувалася ніжно-журлива теплінь жіночих голосів, глибоко хвилювали Марійку й будили смутні поривання. Тоді Марійка почувала, як щось брдючою радістю заливає усю її істоту. Вона починала молитись щиро, гаряче і в холодні, невідомі слова вливала всю заховану ніжно-таємну жіночу щирість.
Поверталась Марійка з церкви схвильована, з тихим, задумливим настроєм, і здавалось, що в її душі тихо дзвонять лісові квіти, струшуючи росу. А Марійка збирала ту росу й несла її обережно, щоб не розлити. Тонке, смугляве лице вкривалось легким смутком, і м'які, спокійні очі дивили с в себе, ховаючи якусь глибоку думку. Йшла повільно, злегк махаючи лівою рукою, і тверді каблуки чітко од бивали ходч За церквою и догнала Софія, й вони обидві, мовчки, н сказавши ні слова, пішли на село. В кінці села повільн сунулась чимала юрба. Позаду їхало кілька возів, було чут заклопотані розмови, вибігали з хат заплакані москалі. Воні кидали кілька коротких слів, глухих і щирих, в останній ра прощаючись з хатою, потім утирали сльози і йшли до гурт; уже спокійними. їх обступали тісним колом хлопці, дівчата По боках бігла зацікавлена дітвора, вибігала наперед і загля дала в обличчя великими, зляканими очима. За селом юрб; злилась з новим гуртом. Хлопці співали. їхні грубі голосі росли і росли, намагаючись залити ту тяжку нервову напру женість, яка усе більше й більше підіймалась. І коли вош стихали, окремі пронизливі голоси жінок, що припали дlt; москалів, тужили диким криком, наганяючи тяжкий, гнітючий біль.
Микола йшов окремо зі своєю матір'ю. І поруч з ним струнким і високим, низенька товста постать його матері ніби розполохана, була слабкою, жалісною. Вона мов бігла, котилась, перевертаючись з ноги на ногу. Марійка дивилась на неї, і їй здавалось, що старенька розгубила десь по низьких вівсах курчат і зараз заклопотано зганяє їх до гурту.
(Продовження на наступній сторінці)