Стежка круто виходила під гору, коло неї були глибокі провалля. А жах уже виростав у темну кучугуру. Здавалось, що з усіх проваль вискочать нечисті сили, насядуть на нього й задавлять тут на місці. Потап кілька разів спотикався і падав, але нечиста сила не кидала його.
Та коли вийшов на гору, міг лише стогнати:
— Господи, помилуй... Господи, помилуй... Порівнялися з церквою, і те, що сиділо на плечах, раптом
зіскочило, побігло до огради і, перескочивши через неї, заховалось на кладовищі.
Останні сили покинули Потапа, і він упав непритомний.
Другого дня вранці куріпчани знайшли Потапа ледве живого коло огради й однесли в сторожку.
А дід Опанасій, наче нічого й не сталось, прийшов до церкви і тоненьким фальцетом витягував церковні співи.
Ледве видужав Потап. Цілих два місяці лежав у ліжку, не встаючи. Баба Перчиха кілька разів виливала переполох, мочила свяченою водою, парила гарячими паляницями під пахвою. А на третій місяць устав Потап сам, тільки якийсь чудний став. Очі йому дивилися в одну точку, розмовляв мало, а коли звертались до нього, то голосно кричали, бо дід Потап став слабий на вухо. Кажуть, начебто й на голову захворів.
І тієї ж зими таки й помер. Снігом занесло, як обходив церкву. А як хоронили його, дід Опанасій правив за дяка, та так жалібно співав, а під кінець, як спускали труну в могилу, не видержав і заплакав — мабуть, совість заговорила, хтозна; а може, жалко стало, бо Потап був самітній. І з того часу дід Опанасій перестав так жартувати.
//
У дворі попа Серафима надвечір ставав густий приємний холодок. Посувалися тіні, то з круглими рівно одрізаними верхівцями-шапками від осель, то з тремтячими зазубринами від дерев. Золотий порох легкими пасмами повільно спадав на землю.
А піп Серафим щодня гуляв в цю* пору по дворі, легенько зітхав і гладив живота. Він тільки що випив чаю з смачними коржиками й медом, настрій у нього був лагідний, а проходку робив для "облегченія желудка".
Ходив піп повільно, перевалюючись з ноги на ногу, а йому голосно скрипіли широкі розтоптані чоботи: рип-рип, р-рип... Р-рип... Інколи з нудьги починав він пробирати стригунів, що виходили з конюшні й, піднявши підстрижені хвости, бігали кружка.
Коли з'являвся дід Опанасій, піп спокійно йшов йому назустріч, а на повному червоному обличчі стояла в нього добродушна м'яка усмішка.
— А-а, Афанасію Івановичу, Божіє благословеніє,— говорив він, але очі йому дивились кудись угору, і, помовчавши трохи, він говорив серйозно, немов якусь нову й глибоку думку: — Нада полагать, Афанасію Івановичу, будет дождь.
Вне всякого сомнєнія. От уже скільки день тучки збираються. Вне всякого сомнєнія, будет дождь.
— Ні, отець Серафим, дощу не буде,— сонце чисто сідає. Так от я уже звірився, отець Серафим, за скільки літ: як тільки сонце сяде за стіну, дощ неодмінно буде, хоч покрапає.
— Надо полагать, що й так,— задумливо говорив о. Серафим, твердо надавлюючи на "о".
Пройшли мовчки по дворі. Балачка чомусь не ладилась. З кухні вийшла красива дівка і стала годувати кури, що з криком густою юрбою обступили її.
— Катря! — гукнув її піп.— Став самовара. В хвильку будемо запікати.
Попадя в о. Серафима давно померла, й він жив з куховаркою.
Вибирав її довго. Шукав переважно сироту або з бідної родини, але чисту, красиву дівчину. Тоді їхав на ярмарок і купував теличку. Теличка підростала, ставала коровою, а піп Серафим віддавав її в придане за куховаркою, коли та виходила заміж. Всі це знали і, жартуюючи, говорили, що у "батюшки корови довго не держаться — все тікають за дівчатами".
— Щось довго немає сьогодні наших компаньйонів — пора б уже й запустить по одній,— сказав піп і при цьому голосно позіхнув.
— Усі трави вбирають,— пояснив дід Опанасій.— Хотять засуха звезти. Погода така вже ловка стоїть.
— Надо полагать, що так...— позіхнувши, відповів піп.
— Це тільки ми з вами,— говорив далі дід Опанасій,— гулящі люди. Ви — батюшка, вам не личить за чорну роботу братись, а я старий, слабий. Ех, якби це десятків хоч два одкинути, як колись було. Чого тільки не виробляв, о. Серафиме! Робота аж шумить, молодиці не пропущу було, щоб не зачепить.
— Хе-хе-хе.
— їй-богу,— розпалювався дід Опанасій.— Було, коли йде ловка молодиця, то і вщипнеш, і пожартуєш. А тепер не те.
— Хе-хе-хе,— сміявся піп.— Надо полагать, ви, Афанасію Івановичу, слабость питали до женщин. Да-а. Все ми грєшні... Ето дело такое...
— Ні, о. Серафим. Я більш так, легенько, тільки пожартувать. А тепер і на це не здатний...— помовчавши, додав він.— Да-а. Колись добре жилось, о. Серафиме. Усього вдосталь було. І хліб легкий... Синів вивів у люди. А тепер сам остався... І так гірко, що кусок хліба застряє в горлі.
— На все воля Божія, Афанасію Івановичу! Я так полагаю — надо все без ропота нести... Було добре — хвали Бога. Стало гірше — й за те не гудь,— говорив о. Серафим і при цьому повільно гладив свого живота.
— А як не можна всього зносити? Хочеться, щоб і молочко до чаю було, щоб і булочка тепленька, як колись... а тут тебе гірким словом поносять. Ні, о. Серафиме, треба тікати. Хочу в монастир, проживу останній вік свій тихо, лагідно. Буду дрова монахам рубати, співати на клирос і... Мені аби тільки булочка та гарячий чайок,— жалівся дід Опанасій.
О. Серафим здивовано глянув на нього.
— Трудне сіє діло, Афанасію Івановичу, больше од іскуше-нія такі слова кажете. В монастирі режим тяжкий, строгості большія. Не здержите всього та ще більш нагрішите. Од скуки це ви, Афанасію Івановичу, вірне слово, од скуки.
— Повірите, о. Серафим, тягне туди, ой як тягне. Прокинусь оце вночі — а чую, наче хто кличе з левади —"Офана-сію! Офанасію!" А то, гляди, десь здалеку дзвонять по-мона-стирськи... То я от собі й думаю, чого мені тут сидіти? Од сина Миколи життя немає— тяжко й подумати, що це рідна дитина — а там, батюшко, ніхто не стане клопотать голову. Тихо, чинно, усюди до тебе з словом Божим. Треба йти... От тільки чи сил вистачить. Один клопіт,— тихо говорив дід Опанасій, вдивляючись в попа Серафима. Чоловічки в очах йому ставали вузенькими, мутними та мокрими від тонкої плінки сліз.
— Хтозна, як краще,— говорив о. Серафим,— не можу дати вам совету. Голос совісти людської — найкращий совет. А я що ж — сам грішний. Надо полагать, і мені слід би туди. Тільки немощі, немощі, Афанасію Івановичу... І нічого не поробиш...
І вони знову почали ходити мовчки, кожен думаючи про своє. Останніми часами дідом Опанасієм усе більш і більш опановувала думка — йти в монастир. Він уже кілька разів намірявся зібратись та йти туди, а якась сила все ж держала його тут.
Сонце вже сіло за куріпчанськими оселями. Поволі згущались сутінки, а з вулиці плили клубки пороху від отари овець.
Було чути, як ляскає пастух пугою і кричать збентежені овечки.
Прийшли ще два компаньйони — Варфоломій Затичка, колишній старшина та волосний суддя, та крамар, червоний і огрядний добродій в білій вишитій сорочці — Федір 06-лупай.
— Ну й благодать,— втішно говорив о. Серафим,— можна спустить по одній. Чудесно, чудесно! Катря,— кричав він до куховарки,— самовара наставила?
І потім всі йшли в низенькі покої попа Серафима.
Гра тяглася довго. Випивали одного самовара, увесь час витираючи піт, тоді піп Серафим наказував ставити другого й знову пили.
Карти були старенькі, заялозені; ще покійна попадя гадала на них: чи буде в неї син, чи дочка. Та померла попадя, не діждавшись дитини, а карти пішли в хід і грали ними з насолодою.
— Так...— говорив о. Серафим.— Ви, значить, балабончи-ком. Надо полагать, ваша бере... Ну, а я смазону хвилькою, і мій хід.
Додому повертались пізно, коли всі куріпчани, стомлені денною працею, спали в тісних і душних хатах. Спали неспокійно, і уві сні когось лаяли за викошене сіно. А в хлівах безтурботно хрюкали свині, обтираючи спини об присішки, і стиха зітхала скотина, пережовуючи їжу.
А вночі, коли навколо панує глибока тиша, й думки в людини стають ясні й чіткі, дідові Опанасію здавалось, що вони, його думки, одділились від нього, вискочили з голови й щось шепочуть йому коло самісінького уха. Він вчував їх, як якусь живу істоту, що разом з ним іде й веде тиху розмову. Він ішов тією ж самою стежкою, через Кравцеву леваду, курив люльку з "венгерського тютюну", який він сам розводив у себе на леваді. Ще колись Гаврюша привіз йому насіння, розказав, як дбати за ним. І дід щорічно сіяв його, і все літо ходив коло нього. А збирав його, коли він поспівав, та уважно різав його на вузенькі стьожки, і хватало тютюну того на цілий рік.
А під димок тепліш на душі стає і охотніш думати. З думками разом встають і спомини далекі й радісні, і на душі стає тепло й затишно.
Добре жилось колись. І землі було вдосталь, і ниви одрізали добрі — пшениця родилась, як золото. А то й урядником наставили. їздить собі дід по селах, наставляє всюди порядки. З ким і пожартує, а кого й шмагне добре канчуком. А проте нічого — не сердились, бо таки й слід було "мурла" одшмага-ти. А раз закликав його становий — думав дід Опанасій, що виговор зробить. Коли він так лагідненько пристав до нього, усадовив коло себе, ще й чаєм пошанував, а тоді й каже:
(Продовження на наступній сторінці)