Уже перебрів Прут і без упину біжить стежками навправець до Боднарівки, квапиться сповістити батьків — так, ніби щойно дізнався про те, що трапилося з Богданом, але яке це має тепер значення: Богдан каторгу витримає, то тільки на зрадницькій волі жити несила; біжить Мирон як із своїм врятованим сумлінням, як із найціннішим скарбом, він безмежно щасливий, хоч несе батькам найстрашнішу звістку…
Обережно відчиняє двері рідного дому, хатній дух ударяє йому в обличчя, й проймає на мить Мирона думка, що кращого духу на світі немає, — і сплюндрує диявол назавше дух рідних домівок, полишить на світі тільки сморід тюремних камер, ясирних вагонів і табірних клоак; батько з матір’ю, побачивши сина на порозі, з опущеними руками ждуть чорної звістки, бо добрих новин нині годі чекати; чого ти прибіг серед будня? Мирон розповідає батькам лише те, що може сказати, про Миронів гріх вони ніколи не дізнаються; "Це наша доля", — мовить спокійно батько, він більше не розпачає, у відчай впадає людина тільки в передчутті лиха, а воно вже прийшло і треба його витримати; Шинкарук збирається до школи на вечірнє заняття — у Повстанській республіці життя буде тривати до останньої своєї риски; а ти, сину, більше не приходь додому, я сам буду носити тобі харч; тату, я поїду до Львова як тільки здам екзамени; батько висуває із стола шухляду, вигрібає звідти всі гроші й віддає Миронові, — й син у цю хвилину відчуває, що це остання зустріч з батьками.
…На другий день біля ресторану "Офіцерського" Мирон таки зустрівся увіч із своїм переслідувачем. Шкрупила йшов Миронові назустріч, здалеку придивляючись зизуватими очима; Мирон відчув, як дерев’яніють йому ноги й сповільнюється крок, він одразу упізнав лейтенанта і йшов, не дивлячись на нього; Шкрупила вже минав Мирона, та враз зупинився, заступив йому дорогу й спитав: "Как фамілія?"; і не встиг іще Мирон зметикувати, яке прізвище собі придумати, як погляд Шкрупили просвітлів, ніби несподівано рідного сина зустрів, й зрозумів Мирон, що передчуття його були недаремні, енкаведист насправді довгий час шукав його; Шкрупила обома руками взяв хлопця за плечі, потермосив, мов давнього друга, й процідив єхидно:
"Ну как дєла, пісатель?.. Думаю, ти вже знаєш, що братець твій відпочиває в нас після бойових трудів… А ти, звичайно, вчишся й, напевно, на "відмінно". Та інакше й бути не може, літератор мусить багато знати… Ну добре, вчися, ніхто тебе не буде чіпати. Але до мене зайди, погомонимо. Скажеш на прохідній, що тобі треба в сорок сьомий кабінет… Прийдеш на другий тиждень будь–якого дня, сьогодні–завтра не маю часу, відправляюся на полювання… Тільки гляди, не підводь мене, дружище, не чекай, щоб я сам прийшов до тебе в гості, так буде краще… Та не блідни, я ж тобі не ворог. Але за те, що примусив колись мене читати твої романи, маєш віддячитися. Зрозумів?"
І пішов лейтенант Шкрупила до праці, а Мирон стояв на тротуарі, не маючи сил зрушитися з місця: заручника виводять на плаху, пастка закрилася — кінець.
XIV
Рядовий Степан Болідов укотре попросився на прийом до майора Моліна.
До сьогодні начальник коломийського НКВД відмовлявся приймати боягуза, якого не розжалувати, а під військовий трибунал слід було віддати: скільки бійців погубив на Троєцькому узліссі, а кулемети, а боєприпаси — все залишив бандерівцям, рятуючи свою шкуру; Болідов цілими днями просиджував у почекальні — принижений, безнадійно спустошений, і хіба тільки спогади про часи розвідницької слави могли його тепер втішати: колишнього безстрашного контррозвідника в один мент знищив страх, який навіки потоптав його кар’єру; і що то була за мана, гіпноз, навіювання, не може пояснити собі й досі: на нього йшла лише одна людина, яку солдати розстрілювали з автоматів і "дехтярів", сам Болідов цілився своєму двійникові в груди, а кулі його не брали; на капітана насувалася знайома до рисочки людина, яка вернулася з того світу; очі ворога блищали, мов скляні, й дивилися на Болідова з потойбіччя, то були очі не Захарчука, а самої смерті, й вона випльовувала крізь стиснуті зуби раз у раз слова: "Піднімайся, Болідов, піднімайся, негіднику, я прийшов по твоє життя"; смерть невтримно наближалася, і капітан…
"Я не знаю, товаришу майор, чому це сталося зі мною, — витискав Болідов зіжмакані слова, коли Молін нарешті прийняв його, — тямлю лише, що з мого горла вихопився несамовитий крик, якась сила підняла мене із землі, повернула до противника спиною, і я почав утікати, за мною бігли солдати й падали постріляні… Ви ж самі говорили, товаришу майор, що тими людьми керує не їхня власна воля, а фанатична ідея, якої нам збагнути не дано, а ще жадоба помсти й цілковита байдужість до смерті; град куль летить на нього, а він іде… це не люди, це демони…"
"Перестань скиглити! — різко обірвав Болідова майор, зачувши в лементі колишнього капітана відлуння своїх власних думок; Молін аж тепер упевнився, що Болідов ніколи вже не донесе у вищі інстанції про необачне майорове просторікування в ресторані, бо й сам застряг у сумнівах; зм’якло серце в начальника, й він гаркнув, напускаючи на себе суворість: — Чого прийшов до мене — виплакатись?"
У голосі майора Болідов не відчув ні насмішки, ні злості, радше — крихту співчуття, і він покаянно заговорив, простягаючи до Моліна руки:
"Я кров’ю викуплю свою провину, шліть мене в найгарячіше пекло, і я доведу… Страх, товаришу майор, згорів у мені ще тоді, під Троєцьким лісом, та вже було пізно: солдатів охопила паніка…"
"Ти насправді, Болідов, хочеш потрапити у пекло? — засміявся майор. — Так у чому справа — хіба мало тартарарів у цьому проклятому краю? Але послухай… Я знав, що ти прийдеш до мене з покаянням, і придумав для тебе вельми цікаве діло, чей досвідом таких фахівців нехтувати не варто. Ти шпигун битий, тож одягай ще раз на себе космацьку сорочку, тепер вона тобі краще знадобиться, ніж у Боднарівці, й завтра зголошуйся до косівського райвно: там уже знають, що до них прийде проситися на вчительську роботу Петро Гошоватюк з Пістиня, який має за собою гімназійну освіту, й тебе направлять в розпорядження директора космацької неповно–середньої школи. Ось твої документи, я підготував… А в Космачі скоро настане справжнє пекло… Незабаром розпочнеться космацька операція, й оскільки ти вже добре навчений виступати в ролі ярого націоналіста й умієш забамбулювати мозки патріотичними фразами, — увійдеш в довір’я до самого Степового, командира військового округу "Говерла", штаб якого розташовано в Завоєлах… До тебе періодично приходитиме від мене зв’язковий, і ти будеш повідомляти нас про все: про дислокацію частин УПА, озброєння, розташування боївок в околицях села, настрої населення і таке інше… Коли ж засвітишся — повісять, так і знай, а залишишся живий — зірку майора почепимо".
Врешті майор отримав з центра шифровку: наприкінці травня — на початку червня розпочнеться операція під кодовою назвою "Рубаха" на тотальне знищення Української Повстанської Армії в Карпатах; до операції залучаються дві стрілецькі дивізії, танки, бригада військ НКВД, два прикордонні полки, авіація. Наступ на Космач піде двома напрямками: праве крило — через Печеніжин — Слободу — Березів; ліве, під командою майора Моліна, — через Іспас — Пістинь — Шешори — Прокураву.
Завдання майора було не з легких: на лінії його наступу стояв курінь "Гайдамаки", три сотні якого зайняли постої в Трійці, Боднарівці, Іспасі; сотня "Сурма" після лютневого бою відійшла з Іспаса на підбоднарівські городища, й повернення до Камерального лісу унеможливлював їй гарнізон у Кропивищах; сотню імені Богуна, в якій знаходиться Буркут, виб’є з Троєцьких лісів лейтенант Шкрупила — він беручкий, мріє стати генералом, то, може, йому й пощастить, якщо не напореться на сліпу кулю, — і таким чином курінь "Гайдамаки" зосередиться в Боднарівці, заступить хімчинський шлях на Космач, й село буде зліквідоване: на товарній станції в Коломиї стоять сформовані ешелони для депортації людей у Казахстан… Таку стратегію виробив для себе майор Молін.
Лейтенант Шкрупила повів свої підрозділи на Троєччину, й коли військо дійшло до узлісся, з темені діброви назустріч облаві виступила сотня імені Богуна, й супроти двох рот, що насувалися півколом, виглядає вона малою жменькою, яку без особливих труднощів затиснуть у кільце енкаведисти, тож партизани були готові до відступу через Цуцулин на Пиконів, де отаборилася сотня імені Гонти, що перемістилася з гір у язвинівську западину; Буркут наказав кулеметникам лягти за "максими", щоб прикрити відхід сотні; набоїв у партизанів було вдосталь, і свинцева злива поклала долі облавників, не даючи їм підвестися до наступу; бій тривав безконечно довго, й Шкрупила наказав вивести на передній край батальйон стребків.
(Продовження на наступній сторінці)