А ось і йде Юлія гуцулівською стежкою з книжками під пахвою, вона здалеку помічає Мирона на балкончику й помахує йому рукою; Мирон нетерплячими жестами запрошує сестру до своєї кімнатки, й вона бачить, що він чимось знервований; вже чутно скрип східець, Мирон кидається назустріч Юлії й запитує з наївною відвертістю хлопчиська, який враз відчув себе зрілим:
"Скажи, чи можлива наша перемога?"
Юлія заскочена таким питанням, вона відчуває, що в душу її брата пробирається зневіра, до цього Юлія допустити не сміє, вони сідають за столик, довго мовчать, та врешті відбувається розмова.
"Ми весь час виграємо битви, Мироне, — каже Юлія, — як ти цього не помітив, тільки війна наша довготривала. А хіба не знаєш з історії, що бували й столітні війни, — наша ж тисячолітня, і якби ми не перемагали, то давно б уже зникли з лиця землі, без програшних перемог під Полтавою, Чортковом, Крутами, Хустом ми б давно перемінилися в населення без імені, історії, мистецтва, музики, літератури, без війська, яке після невдач вдається до мімікрії, набуває подоби переможця й акумулює свої сили для наступної боротьби — в чужих мундирах. Тому–то наша мама благословила Богдана у ворожий стан й зробила це підсвідомо, спонукувана лише національним інстинктом; я ж проводжала в Дивізію Михайла зовсім обдумано — мусять наші воїни в незручний для них час перетривати і в чужій формі… Й навіть тепер, коли ми в черговий раз програємо битву — матимемо можливість вишколитися і зберегти в собі готовність солдата. А ти подумай ще й над тим, що завойовницька армія у слушний момент може перемінитися в нашу потугу, якщо в ній будуть українські вояки; завойовницьке військо, яке сьогодні летить на захід, при несподіваному супротиві доконче змінить свій вектор і переміниться у нашу силу. А такий супротив зовсім можливий: в нинішній війні таїться багато загадок…"
Мирон погладив Юлію по кучерявому волоссі: він вдячний сестрі за ці слова — вони вселяють у нього віру, і водночас дивується хлопець з її чоловічої розважливості — такої Юлії він досі не знав.
"А чи ти готова, Юлечко, на ризик, на смерть?"
"Чому ж би то я мала готуватися до смерті, я готова до життя, а смерть прийде, не питаючи моєї згоди, вона із своїми жертвами не радиться. І не знати, кого швидше знайде — того, хто пішов заглядати їй у вічі, як Богдан і Михайло, чи того, хто готує себе до позірно мирної, а насправді — найризикованішої праці… — Юлія кивнула на Миронові папери, розкладені на столику. — Наші письменники завжди мусили виходити першими на передній край — їх першими й розстрілювали або запроторювали в тюрми; ти мав би це добре для себе з’ясувати, якщо вже зважився…"
"Так, я давно вирішив, Юлю, стати літератором, мені лише потрібно для цього однієї речі — знань. І що більше вчуся, читаю, то виразніше бачу, в які нетрі заходжу. І як мені в цьому огромі наук зорієнтуватись: що взяти, вдихнути, а що відкласти, бо ж усього ніхто осягнути не може… А як довго триватиме наука — може, все життя, де ж тоді віднайти час, щоб зробити своє?"
"А ти не розділяй знань на чужі й свої: їжа, яку спожив, повітря, яке вдихнув, було чуже, а стало твоїм; із набутих мусиш витворити власні знання, які комусь теж зможуть видатися чужими, але такими не стануть, якщо будуть справжніми. Чужим стає тільки фальш".
"Як же я можу впевнитися у правдивості своїх думок, переконань, світогляду?"
"Смішний ти: твій світогляд незалежний від тебе, він апробований історією, й тобі його батьки, вчителі, книжки, нація готового піднесли — поклали під подушку, мов подарунок на святого Миколая, й одна тепер у тебе турбота: зберегти його, не втратити".
"А хто чи що може відібрати подаровані мені свідомість, переконання, віру?"
"Зрада, Мироне, тільки зрада".
"Звідки ти все це знаєш?"
"Від батька й матері. А вони від своїх батьків, а ті… Ти дивишся тепер із своєї висоти на рідне село й напевне дивуєшся, що воно таке мале, а яке різноманітне! Так? І я дивуюся. А то ж клітинка нашої великої нації, а в тій клітинці, немов личинка у сотовій чарунці, виріс ти — готовий до праці на користь вулика. Ти хочеш стати маткою, лідером? Це добре, але не забувай, що матку вигодовують робучі бджоли: не соромся стати й робучою бджолою".
"Дякую тобі, Юлечко, мені потрібна була така розмова — саме нині".
"Чому — саме нині?"
"Я щойно відчув, що мислю — конкретно, цілеспрямовано".
"Такий момент повинен прийти до кожної людини в певний час".
"До тебе він уже приходив?"
"Так, коли Михайло Сорока в коломийському театрі, в присутності губернатора Вехтера, складав присягу на вірність німецькій армії".
"Який парадокс: національне самоусвідомлення приходить у момент національної зради".
"Прочитай Міцкевичевого "Конрада Валенрода" й збагнеш, що під личиною зради може маскуватися найгероїчніший патріотизм".
"Я читав".
"Коли так, то знаєш, як поводитися в умовах, схожих на сьогоднішні. Аби тільки не занепав духом — аби тільки не став унтерменшем".
"Когось маєш на увазі?"
"Так".
Мирон глянув у вікно, за яким розкошувала забілена яблуневим цвітом Боднарівка, й подумав: а чи там, у зневоленому краю за Прутом, цвітуть сади, чи не зморозив їх отруйний подих чужинця, й постановив собі цієї миті податися хоча б завтра до Коломиї, щоб увіч побачити живого ворога, з яким вирішив стати на прю.
XII
Шинкарук не перечив, і це здивувало Мирона, адже був батько надмірно обережний і боязкий, а фронтова канонада вельми поволі віддалялася від Коломиї й гриміла зовсім недалеко — на лінії Косова, Яблунова й Делятина; Шинкарук зовсім не мав наміру забороняти синові провідати паню Бурмістрову, проте наказав, щоб до центру міста не пхався: сільські жінки, які по вівторках і п’ятницях не переставали носити на базар масло та бринзу і вже хвалилися першими вторгованими рублями, розповідали, що попри ратушу печеніжинською дорогою гуркотять важкі гармати, катюші й танки; не треба до того всього приглядатися, ще, чого доброго, запідозрять хлопця в шпигунстві: ну а перейти через Прут колись–таки доведеться — не чужа там земля, а настане осінь, то куди дінеться: продовжуватиме навчання уже в совєтській школі.
На розлогому зарінку, що простягнувся широким коридором обабіч ріки — від грушівських горбів аж до корнецького тракту, — тягло із заходу вологим протягом і тучніло грозовими хмарами небо; крізь переддощове розріджене повітря лунко прокочувався гуркіт канонади — здавалося, фронт повертається назад; Мирон розумів, що це звукова омана, й не зупинявся, збіг звивистою стежкою з грушівського горба й зупинився над каламутною повноводою рікою — певне, в Чорногорі топляться вже снігові шапки; хлопець зрадів, коли побачив при березі чайку, а на ній перевізника: був то висохлий, немов коцюрубок, старий Горда — батько найдужчого в околиці парубка Семена, який мав два метри зросту, а в плечах півтора, він у найбільші повені штовхав чайку супроти хвилі, тримаючи жердину однією рукою, й посмішкувалися люди, що Горда всю свою чоловічу силу, яка могла подарувати життя десятьом дітям, віддав одинакові, й тому парубійко такий дужий; Мирон зійшов із берега в чайку, привітався, але перевізник чомусь не відповів — взявся за жердину і, моцуючись, аж вузловатилися на чолі жили, штовхав чайку до другого берега; Миронові стало жаль старого й запитав, де ж це Семен подівся, що залишив батька на переправі; Горда й цим разом промовчав, й аж тоді, коли чайка зашурхотіла днищем по ріні, підвів голову й прошамкав беззубим ротом: "Ади, оногди покликали його з лівого боку якісь пани, щоб подавав пором, а то були перевдягнені гештапівці — знали, що Семен так легко в руки не дасться, то накинули йому аркан на шию, потім зв’язали назад руки й повели до міста… Вже маю його дома: позавчора привіз із жидівського цвинтаря й поховав…"; старий говорив начебто сам до себе, а очі його були сухі — видно, всім, хто перевозився, розповідав одне і те ж, а скільки тих сліз в людини…
Зморозило Мирона від тієї розповіді, а перед очима постали Томенкові красені — мертві на дубовому столі, й такий жаль здавив хлоп’яче серце, що воно аж завмерло; Мирон віддалявся від ріки зарінком й безнастанно шепотів: "Звірі, звірі!"; десь там, у витоках Прута, гримотіли бої, і хлопець проказував крізь зуби: "Так вам і треба, ви бестії, а не люди, вас треба нищити, мов тарганів!"; і враз несподівано для себе відчув, як до його грудей добирається полегша, змішана з крихтами надії на краще, бо гірше вже не може бути, і здохне звір на перевалі, а в завмерлому серці проколювалась вдячність до тих, хто жене за карпатський хребет потвор у людській подобі, і вже колотилася в грудях радість, що земля навіки очиститься від фашистської скверни, а про червону смерть чомусь тепер не думалося…
Вулиця Мокра була міською межею, за якою починалося село Воскресінці, і на ній за дощаним парканом ниділа халупа пані Бурмістрової; маленька квадратова жінка з двома бочівками грудей і широкою трапецією заду, що, тлустий і обважнілий, мало не бив по п’ятах, на скрип хвіртки виглянула з відчинених дверей халупи й, заламавши з утіхи руки, тонесеньким, зовсім невідповідним до її комплекції голоском залебеділа:
(Продовження на наступній сторінці)