"Настає епоха битв, — обдав Іван учителя холодним поглядом, — і кожен мусить знайти для себе найоптимальнішу позицію в битвах. У Кракові буде сформовано український батальйон…"
"Німці мають його сформувати?"
"Так, німці, — відказав Іван теж роздратовано. — Наступний період нашої боротьби за незалежність так чи інакше буде пов’язаний з німецьким фактором: у примиренстві або ж у конфлікті".
"Але чи той наступний період матиме вищість супроти попереднього?" — засумнівався Шинкарук.
"Залежно, який попередній період брати до уваги. Але ж найближчий до нас у часі — совєцький. І цим все сказано".
На подвір’ї біля криниці затарабанили відра — то Юзьо прийшов по воду. Невдовзі відро вдарилось об дно, і той глухий дзвін наче дав знати, що розмову пора закінчувати. Іван підводився, прислухаючись: Юзьо заводив "Іже Херувими".
"То сільський юродивий, не звертайте уваги, — промовив Шинкарук. — То що, дорогий колего, у вас свої обов’язки, у нас свої, і дай то, добра доле, щоб вони були співмірними… Та ще хочу перед вашою дорогою відкрити вам свою тактичну засаду, може, вона колись знадобиться: перш ніж прославляти, — перевірте, перш ніж осуджувати, — перепитайте, а перед виявом своєї віри заслухайте свідків…"
"У мене така сама засада, пане вчителю", — сказав Іван, чемно попрощався і вийшов з хати. Пішов не оглядаючись стежкою на Зруб й звернув попри ліс на сакатурську дорогу.
Шинкаруки стояли на подвір’ї й дивилися йому вслід. Хлопці — захоплено, адже вперше в житті побачили лицаря, який уже пролив і готовий ще пролити кров за Україну; пані Марія склала на грудях руки й пошепки вимовляла слова молитви; учитель стояв непорушно й картав себе за ту полегшу, що підступно заповзла в душу.
Юля заклинала Івана, щоб хоч оглянувся. Й він таки зупинився: довго помахував рукою, наче лелека крилом перед відлетом — ще не відривається, ще не летить, та вже не тримається землі.
"Він буде вічно в мені, та не зі мною", — німо промовляла Юля. Дівчина ще не знала, що Михайло Сорока теж не розділить з нею долі, що вона буде ждати й ждати, поки прийде до неї її єдиний суджений — на життя і смерть.
Юзьо сперся рукою на щабель криничного колеса й, немов прочуваючи якусь непроглядну і безнадійну вість, заголосив: "Вічная пам’ять, вічная пам’ять!.."
Юля підбігла до нього, простягнула руки й заблагала: "Замовкни, Юзю! Христом–Богом прошу тебе — замовкни!"
IX
"Ваша честь! Панове присяжні!"
Голос адвоката Франца Коковського пролунав аж надто дзвінко: захисник підсудних оунівців Городиського й Лепеха переміг трему, що дійняла його ще до того, як суддя надав йому слово для захисту, — привела адвоката до рівноваги глузлива репліка Всеволода Лемеха про Березу Картузьку — у чиїх, мовляв, вона нині руках, й усвідомив цієї миті Коковський, що не пан Бартошевський виконує зараз функцію повітового судді, а він сам судить своїх ворогів — не в масштабі повіту чи навіть воєводства: йому випала нагода звинуватити окупанта Галичини — Річ Посполиту Польську.
У залі судових засідань державна система ще зберігала свої владні ознаки: мантія, берет судді, портрети польських вождів на стінах, прокурорське звинувачення підсудних, — однак голос захисника щомиті набував металічної твердості, й підсудні й судді наче враз помінялися місцями.
"Ваша честь! — повторив Коковський, й чутно було в цих словах нотку іронії: певне, тому вона проникла в мову адвоката, що на міських вулицях лунали безладні офіцерські команди й галас війська, що відступало, а в небі зловісно гуркотіли німецькі літаки, — все те говорило про неприродність, штучність й непотрібність юридичної церемонії, яка, проте, відбувалась–таки зі скрупульозним дотриманням протоколу, й це дало змогу адвокатові переакцентувати захист у звинувачення. — Дозвольте мені перед викладом аргументів на користь підсудних посадити вас на лаву, адже ніде не записано, що право на свободу мають лише поляки. Уявіть себе на місці ваших батьків до 11 листопада 1918 року, коли–то Польща скинула із себе віковічні кайдани… Адже ви, поляки, так само, як і ці юнаки, звинувачені нині в державній зраді, боролися колись за свої національні ідеали, всмоктані з материнським молоком у снігах Сибіру і під твердим прусським кулаком. Ви снили про безмежну вільну отчизну аж до Вільна, Львова і навіть Києва, й ніколи — й сьогодні теж — не допускали навіть думки, що за подібні ідеали боролися і боремося ми, українці…
Нині ви, можливо, вже й переконалися, що з окупованої вами Галичини скоріше чи пізніше треба вступитися, й це усвідомлення породжує у вас ще більшу лють і ненависть до нас… Але згадайте, на яких умовах прилучались ми до Польщі; загрожені більшовиками галичани спокусилися на заманливі гасла Пілсудського: "За нашу і вашу свободу!",
"Немає вільної Польщі без вільної України!" — тож хто виявився зрадником: ми, які замість обіцяної автономії отримали пацифікацію, Березу й ті самі права, які мали наші предки до Хмельницького, чи ви, котрі угоду між Петлюрою й Пілсудським так віроломно порушили?"
Суддя Бартошевський, який весь час сидів з опущеною головою, на ці слова стрепенувся й підвів руку, однак Франц Коковський не припиняв промови й ще сміливіше входив у роль судді.
"Ви відібрали в нас політичні й фізичні інструменти боротьби, проте в нас залишилися національний міт, поезія й мораль, які привели українців знову до оружної боротьби: ми нині міняємо зброю мислі на багнети й набої й відвойовуємо українську незалежну державу… Ось перед вами два представники новітнього нашого лицарства, яких ви вважаєте злочинцями. Й за цей політичний гріх буквально цими днями будете покарані такою самою долею, як наша. А чей не мусили ми ставати ворогами, могли об’єднати ваш і наш національний потенціал в боротьбі проти спільного ворога, яким є Німеччина і Москва.
Та дарма: ви й далі облудно вважаєте, що незгода між нами сталася через супротив ОУН. А то зовсім не так… Вогонь спричинює не тертя сірника об коробку — це наслідок, а причина в тому, що ми спільно витворили вогненебезпечний матеріал, який спалахує від необачного дотику. Й нині не література й не міти формують стосунки наших народів, а вогнепальна зброя… Нині в українців остаточно утвердилася віра в можливість здобути незалежну державу: наш Іван Предтеча в тиші пустелі вже готується до великодної проповіді!
Я закінчую слово на захист підсудних і сподіваюся, що вони виголосять своє без юридичної софістики — на полі битви. А битва вже розпочалася, погляньте!"
Коковський змахнув рукою в бік вікна, за яким з осіннього туману проступав обрис ратуші. Звідти долинали галас і крики, десь там затріскотіли револьверні постріли, цивільний люд наступав на військових, виривав з їхніх рук карабіни, топтав, відтісняв від ратуші, обеззброєні вояки стрімголов утікали на Адамівку.
На вершку ратуші завиднілася чоловіча постать, до неї прикипіла увага суддів, підсудних, прокурора: чоловік зіп’явся на самий шпиль, вийняв із–за пазухи згорток й розпустив його на вітрі — на бережанській ратуші залопотів синьо–жовтий прапор.
Суддя, присяжні й конвойні вмить покинули залу засідань, присутні в залі люди стояли в нерішучості, й заволав до них Коковський:
"До ратуші! Слава Україні!"
Він підійшов до дружини й сина і повів їх до виходу. Пані Софія була збентежена й зажурена.
"Проллється кров…" — промовила вона тихо.
"За Україну!" — відказав Коковський і згадав, що вимовив уголос заголовок своєї книжки. І втямив, що його заклик до малих читачів реалізується на очах у дорослого сина. Тож стало йому страшно за нього.
До Коковського підійшов Володимир Бемко й потягнув його за руку.
"Біжімо до тюрми випускати в’язнів!"
* * *
Коротка ніч посіріла і врешті зчахла — рожевий пруг протяв східний край неба. Андрій Андрійович замовк й дивився у вікно, на шибки якого упав блиск червоного зарева — сходило сонце. Мовчав і Мирон Шинкарук, він уже здогадався, чим закінчиться розповідь господаря, і не прикваплював, щоб не почути найстрашнішого, а сам, як колись у дитинстві, любувався розпеченим диском і дякував долі, що бачить його, однак ту радість затьмарювала думка про бережанського письменника й адвоката, котрому якоїсь фатальної миті зчорніло враз вічне світило.
"Яків Гніздовський сорок четвертого виїхав на Захід, — затягував Андрій Андрійович час, наче хотів ще на коротку мить продовжити життя Франца Коковського. — Він нині в Америці — відомий графік… Мені пощастило погортати в знайомих альбом його робіт — митець полюбляв малювати зимові дерева, і знаєте, я ніде не бачив живіших рослин, ніж на його картинах: ті мережки чітко виписаних гілок, кажу вам, рухаються, дихають, наче будяться із зимової сплячки й набухають соками перед весняним рівноден–ням… А Франца Коковського разом зі сином забрали енкаведисти в найкоротший день 1939 року, наче збоялися чинити злочин при Божому світлі — пошкодували йому часу, щоб дочекався весняного тепла… І пропав навіки: кажуть, їх обох розстріляли в тернопільській тюрмі. А дружину Софію вивезли в Сибір…"
(Продовження на наступній сторінці)