…Музика стихла раптово, пари стояли мов укопані. Сухоровського, по якому тут, на Льоншанівці, давно вже проспівали заупокійну, впізнали всі, але ніхто не кинувся вітати, як це було колись: адже Міхал убив офіцера, зґвалтував графиню Собінську (льоншанівці крутили амура тільки за згодою, гвалтівство в них вважалося найтяжчим злочином), пограбував сім родин на Замарстинові, спалив живцем сім'ю корчмаря Мордка в Голоско (а ніхто цього не знав, пили колись з ним пиво як з чесним!), — і за це все Міхала заслали до Куфштейну, а може, й повісили.
А він ішов до них, живий і неушкоджений, без циліндра й кольорової свити, у лляній вишиваній сорочці, поважний і сумний, і вела його під руку та, до якої колись ходили льоншанівські парубки в тому крайньому випадку, коли вже не було куди піти; народ поступився назад до корчми, а музики давно заховалися досередини і замовляли в Малгосі по пугареві вина.
Міхал привітався, але не відповів йому ніхто, тільки Ясьо Сакрамент, віддавши Аронові скрипку, підбіг до Сухоровського і — маленький, в третину Міхалового зросту — припав до колін, обняв їх, мов блудний син вітцеві ноги, закинув назад голову і, дивлячись на свого божка великими заплаканими очима, думав: як добре, що тлуста шинкарка вигнала його з кнайпи "Унтер цвайундфірціг", що пішов він з побратимами по дворах, що не стало заробітків на Ринку і вони мусили податися на Личаківську, що покинув їх Агасфер, що на Личаківській були добрі заробітки і вони могли грати по кілька днів у одному дворі, бо інакше — не прийшли б до "Пекелка" на святого Петра і Ясьо не зустрівся б з Місьом Сухоровським.
— Чим відрізняється цей день від інших днів? — мовив поважно Арон, і тепер Ясьо міг би словами відповісти на це питання: "А тим, що не було в тих днях у мене пана Міхала…"
Сухоровський гладив Яся по голові, немов дитину, потім легко відсторонив його, сказав:
— Заграй, Ясю, людям, бо музики сполошилися — думають про мене погано, і я їх не виню… Заграй їм, най веселяться, бо для цього і є м'ясниці… А ви танцюйте, товариство, я вам не буду заважати.
Міхал з Ганнусею подалися вулицею вверх і звернули на Круп'ярську. Ганнуся все оглядалася назад, її темні очі наливалися люттю, але була вона безсила: як переконати стільки людей, що Міхал не винен, і вони так і зникли б з їх очей назавше, та викрикнув якийсь парубійко їм услід:
— Ґвалтівник! Убивця!
Вихопила руку з–під Міхалової пахви і, залишивши його на розі Круп'ярської, помчала до гурту. Роз'ярена, мов пантера, зупинилася перед мовчазною і зніченою юрбою танцювальників, відкинула з грудей на плечі довге чорне волосся і, простягнувши вперед руки, закричала хрипло, — всі стрепенулися від того крику:
— Гімнярі, паскуди, блювотники, менди, бухачі, шаврони, як ви сміли повірити в ті брехні, що їх розпустили павуки[70] про мого Міхала? Святоші мерзенні, та знаю я вас, як стара лярва свої майтки! Не варті ви після цього поганого слова у свято, скислого пива у корчмі, смердячої кості на смітнику, найбруднішої курви в борделю! Тьфу на вас, тьфу, тьфу, тьфу!
Ясьо завмер, Арон і Курковський зовсім розгубилися, — видно вже було, що без бійки тут не обійдеться. Ясьо квапливо вкладав скрипку у футляр, яку вийняв було, щоб грати, Арон боязко задкував, пан Курковський помахував їм обом рукою, щоб забиралися чимшвидше звідси геть, та було вже запізно. Натовп двигнув на Ганнусю, щоб відімстити за таку тяжку образу, а вона стояла з простягнутими вперед руками і спопеляла колишніх друзів темним ненависним поглядом.
І зупинився натовп перед тим поглядом, поник: а й справді, якщо все це брехні, хто ж тоді ті, які в них повірили? Адже Міхал довгі роки був їх другом, скільки разів запівдарма до театру водив, скільки бочок пива льоншанівцям поставив, а наспівався, насміявся, натішив їх!
Розлючені парубки і дівиці, які мить тому готові були розтерзати фурію з Погулянки, обминули її і пішли — спочатку нерішуче, а потім таки побігли в бік Круп'ярської, щоб наздогнати Міхала, але він сам вертався їм назустріч, зупинився і мовив, сумно посміхаючись:
— Ідіть танцюйте, я зараз прийду. Мені Йосипа треба побачити.
А Йосип уже гатив тяжкими кроками згори, тупотів чоботиськами, аж вікна в хатах дзеленькотіли, — до нього долинув крик Ганнусі, чув, як вона назвала ім'я Міхала, і тьохнуло в грудях радісне: невже вернувся?
Коваль біг, сопів, котився, стугонів і, коли вже допав до Сухоровського, так завив, як вовк напровесні, і відійшли назад до корчми парубки й дівчата, залишивши їх на розі Круп'ярської.
…Сиділи в кузні, тихо розмовляли.
— То так не буде вічно, — говорив Йосип. — Ти мені тлумачив колись про декабристів, а я їх пізнав. Ти думаєш — вони тільки в Росії? Ні, брацє, нині вони вже по всьому світу. І тут, і тут! — бив себе кулаками у груди.
— Мені це байдуже, Йосипе, — зітхнув Сухоровський, — я вже не жду другого пришестя. Я тільки зовні залишився Міхалом, а всередині — м'якуш. Міхал дозволив себе бити, чуєш, Міхал Сухоровський дозволив себе бити — тільки для того, щоб побачити волю, Ганнусю, тебе, а тепер не сплю, гризу кулаки, сором спалює душу і воля мені не мила.
— Коли сором пече люпину, то вона ще не пропаща… Ходи до мене в кузню, і той м'якуш знову крицею стане.
— Ні, Йосипе. Поки не змию свою ганьбу, не вернуся до людей.
— Що ж будеш робити?
— Вбивати буду. Одного за другим, потиху — вночі, вдень, вдосвіта, смерком!
— Усіх катів не переб'єш, їх багато.
— А нас мало? Того війська, Йосипе, того панства в нашій Галичині — тисячі, а люду — мільйони. На одного — двісті чоловік!
— Та це правда, а я що кажу, — вічно коритися народ не буде. Але треба спочатку об'єднатися, що може вдіяти один?
— Комусь треба розпочати, потім стане більше.
— І ти гукнеш людей до себе, як месія?
— Не буду кликати. Сам повоюю, сам і загину… Але доведу людям, що не бидло ми без'язике, що хтось посмів стати за правду… Ти кажеш — месія. А якщо він і прийде, то думаєш — з палаців? Ні, з яскині, як Ісус, і йому поклоняться царі…
— Як знаєш, Міхале… Може, якраз ти розпочнеш те, що мусить невзабарі статися…
— Ходи зі мною. — Сухоровський з надією глянув на приятеля.
— Ні, брацє, мені ще не пора, — опустив очі Йосип. — Чую, що не пора іще. Ти підеш опришкувата, а не так треба починати. Буде революція, Міхале, вона вже йде… Десь думають мудрі голови, працюють! І вибухне вона. Не опришківство, а народне повстання! — Коваль підвів очі і сказав повагом: — А коли спалахне той вогонь, — може, й ти якусь іскринку роздмухаєш, — як займеться пожежа, чи може тоді стояти моя кузня холодною? Голими руками їх не візьмеш, Міхале, десь треба й зброю кувати.
Розділ тринадцятий
Шашкевич вклав листа в конверт, взяв другий, обережно розгорнув його, — літопис життя покійного Любимського продовжувався. Маркіян розмотував пущений клубок до кінця, щоб почати домотувати його своїм прядивом, і в останньому мотку сподівався ще знайти слід дружини Любимського Уляни, — він тепер уже сам розумів, що важить для життя кохання і як нестерпно болісно втратити його.
Маркіян переглянув усі листи.
Директор Полтавського театру Іван Котляревський повідомляв Любимського, що вислав йому "Енеїду".
Лист від Цертелєва: "З радістю посилаю вам свій "Опыт собрания старинных малороссийских песней". Якщо ви знайомі з Доленгою–Ходаковським, попросіть, щоб вислав мені дещо із своїх записів".
Від Доленги–Ходаковського: "Цертелєву дещо надіслав. А вам дарую список поеми "Наливайко" К. Рилєєва, у мене їх аж два…"
"Поема "Наливайко"? Рилєєва? І список тут — у Закладі Оссолінських… Який збіг… Я ж розпочав вірша "О Наливайку". Треба конче знайти рукопис…"
Двері до кімнати відчинилися. Маркіян оглянувся: на порозі стояв Захар Авдиковський. Його вічно похмуре обличчя сяяло загадковою усмішкою. Вуйко ніколи не сміється, — що за новину приніс? Невже… Маркіян схопився з крісла, подався йому назустріч.
— Є дозвіл? — зупинився, насторожений, напружений.
— Нарешті, Маркіяне… — Захар Авдиковський поривисто обняв племінника. — Дякуй Василевському: губернія дозволила консисторії видати сертифікат на твоє поновлення в семінарії.
Маркіян довго не відривав обличчя від вуйкового плеча, боявся, щоб той не побачив його сліз. Напруга спала, розслабилася, і враз він зайшовся довгим кашлем. Сухий, наче коклюшний, кашель виривався хрипотом з грудей, Маркіян захлинався ним, притискав до губ хустинку.
— Нічого, нічого, — гладив його по голові Авдиковський. — Підлікуємося, нічого…
Приступ кашлю минув, Маркіян відняв хустинку від уст, глянув на неї і швидко сховав до кишені.
— Що то є? — кинувся вуйко до Маркіяна. — Чому хустинка з червоними плямами? Тобі кров з носа пішла?
— Дурниці, вуйку… Якась там жилка тріснула в горлі від кашлю… — Маркіян кволо посміхнувся, був блідий, змучений. — Я довго чекав, надто довго… То тяжко, вуйку, йти, тримаючись весь час за кайданний ланцюг. Але тепер усе буде добре…
(Продовження на наступній сторінці)