...Казав Вінценз: над опришками має ще відбутися суд міфу. Й тому він написав книгу, в якій про події того часу свідчать не судові акти, а легенди. Бо якщо залишиться на світі бодай один гуцул, то й він розповідатиме людям старовітську правду про сліди Довбуша — печери, кам’яні крісла, замки, скарби, а та казка в майбутньому переміниться в правду. Довбушева діяльність була реальністю, а шукання його скарбів — то дихання колишньою свободою, а це вже творчий процес... Й коли поліція зліквідувала в горах останній опришківський загін, тоді гуцульська амазонка Оленка Шкіндова прорвалася на коні крізь поліцейські застави і зникла в ізворах, яругах, проваллях — стала тією свободою в легенді. А легенда доконче народить колись нову реальність.
Так мовив Вінценз...
Тоді в кімнаті пролунав істеричний крик:
"Брехун і зрадник ваш Вінценз, татку! А опришки — то хами, злодії, бидло, а не герої!" — аж захлинався Казьо, а Нуся збіліла на личку, прискочила до брата й, схопивши його за вилоги блюзи, пропищала:
"Сам ти хам, пуцьвірок, недоляшок!"
Пані Емілія розвела заюшених ненавистю дітей і проказала, немов оправдовувалася перед Олесем:
"Завжди в них так... А ми з Антосем хотіли, щоб було інакше. Та не з’єднається вода з вогнем. Ніколи..."
Антошко мовчав, не знаючи, на чий бік стати: у сім’ї проклався водорозділ, і передчував бляхар, що миру між дітьми він не дочекається.
Олесь поступився назад і за порогом помахав Казьові кулаком:
"Ти ще поплатишся — і за хамів, і за бидло!"
Розділ шостий
Олесь Шамрай і Казьо Дзівак не довго залишалися в боргу: один не міг пробачити образ, другий — погроз; Казьо вечорами волочився з базарною галайстрою біля Студентського парку, й виспівували вони голосно, щоб чутно було аж на Каштановому провулку "Niech zginie Ukraina, niech zginie chamski lud" а Олесь з Юрком Сербином патрулювали квартал від Кляштора до кінця вулиці Скупневича й надривними голосами горланили "jeszcze Polska nie zginęła, ale zginąć musi, jeszcze Polak Rusinowi buty czyścić musi!"
Завбачливий бляхар Антошко, передчуваючи біду, завітав до педеля Штефана Січкарні порадитися, як би то не допустити до бійки між закукуріченими бенькартами.
Адже в їхньому кварталі відвічно жили в мирі українці й поляки, жиди й цигани, немовбито всіх єднав тут торговицький ярмарок, на якому в супротивенстві перебували тільки продавці й покупці. Та й тих завше примирювали торги — дотепні, вишукані, крикливі, при яких аж ніяк не могло дійти до прикрих сутичок. Мало того, ярмарковий галас не зоставався за дощаними парканами — відлунював аж до найвіддаленіших кутків кварталу: були то позабазарні розмови розохоченого торгами люду — втішні признання тих, кому вдалося ошукати роззяву, й жалісливі бідкання ошуканих. На ярмарок приходили містяни не лише скупитися, а й на балачки або щоб почути витворних дотепників, які своїм реготом заглушували іржання коней, а ще подивитися чи й випробувати щастя у шахраїв, які смикали волічкову нитку, кинуту між наперстки; а як ні, то купити за п’ять грошів записану свою долю на папірчику, що його витягувала з кишеньки цигана морська свинка. Торговиця по вівтірках і неділях ставала захоплюючим театром, тож не хотілося ні Антошкові, ані Штефанові, щоб це розмаїття усталеного життя затьмарювалося дітвацькими гамбарасами.
"Прийшов–єм до вас, достойний пане педелю, — промовив після вітання Антошко, — най про ваш дім добра доля не забуває, просити поради, щоб не дай Боже не спублічилися ми в нашому тихому передмісті бійками шибеників, котрі раптом догледіли різницю між поляками й українцями, чого ми з вами, добрий сусідо, ніколи не брали до уваги навіть на цаль... Чи ж не правду я мовлю?"
"Маю честь віддати пошанівок вам і вашій пані Емілії, пане машиністе, — відказав Штефан, — але бігме не можу второпати, про що ви говорите..."
"Та то така марниця, що й у дві тріски нема що взяти... Хіба ми у вісімнадцятому не воювали з вами, але ж ні ви, ні я гріха на себе не взяли, Бог нам свідком. Якісь там фаріони кров пустили біля Крупникового млина, то най те забудеться — чого наші діти через тото мають виставляти нас на глум?"
"Розтлумачте мені виразніше, пане машиністе, бо я з вашої мови таки нічого не вкумав..."
"А хіба ви не знаєте, пане педелю, що мій Казьо вже якийсь час вештається вечорами біля Студентського парку з такими голодрабами, як і він, та й ваш Олесь теж не ліпший: ходить разом із своїм колегою від Кляштора до Скупневича — обидва, мов індики, надуті, й сам я бачив в одного з них надітий на всі штири пальці блискучий кастет..." "Та це хлоп’ячі витрішки, коли ж бо то міські хлопці не чубилися? То й справді дурниця, не варта того, що можна у дві тріски взяти".
"Може, й так, пане педелю, та я про всяке прийшов, щоб вас і себе застерегти... Майтеся в гаразді".
Сусіди розійшлися; зажурений Штефан зжовував губами ясна старанніше, ніж будь–коли, та й Антошко з журою на обличчі подався вниз вулицею Скупневича.
Тривога бляхаря не була марною: коли смеркло, обидва сусіди почули крики, що долунювали від парку, й вирізнили у тих вигуках войовничий заклик "Bij kabnow!"
...Того дня Олесь виходив з будинку гімназії останнім: після лекцій складав колоквіум з латини професорові Томащукові. У брамі стояв Казьо Дзівак виставивши вперед ногу, він загородив дорогу Олесеві й проказав, цвіркнувши слиною крізь зуби:
"Ти обіцяв порахуватися зі мною, то якщо такий моцний, приходь, як стемніє, до фігури Скупневича, що біля парку. Й там побалакаємо".
В Олеся поза спиною пробігли мурашки, він утямив, що означає Казьове запрошення, й відказав:
"Дай спокій, Казю, відчепись..."
Однак Казьо не забирав ноги й чекав відповіді. Олесь збоявся, він ніколи ні з ким ще не бився, не випробовував своїх сил, і майнула у його голові думка проігнорувати задираку. Та тут же передумав, знаючи, що в такий спосіб признається до свого страху й відтепер завше ходитиме з принизливим відчуттям меншовартості й буде терпіти глум вуличної шантрапи — цькування, тютюкання й образи. Подумав, що варто б йому покликати для безпеки Юрка, проте так вчинити не дозволяла власна гордість, адже він повинен уміти сам себе захистити й не наражати товариша на небезпеку. Олесь зміряв Казя з голови до ніг і, впевнившись, що зможе подужати напасника, спитав:
"Сам на сам?"
Казьо мовчав, й Олесь, прийнявши його мовчанку за згоду, сказав:
"Гаразд, я прийду".
Мамі повів, що йде до Юрка Сербина готувати уроки, й, коли засутеніло, подався до фігури Скупневича.
Довкруж було тихо, Олесь завмирав у тривозі, проте ніхто нізвідки не надходив, й він постановив собі почекати не більше п’яти хвилин — нехай і Казьо дотримується точності.
Й цієї миті його думки розкремсав галас, з берега ріки йшла ватага хлопчаків, й перед вів Казьо. Млосний страх спонукував Олеся до втечі, чей він один не подужає кількох, навіть двох не здолає: підступний Казьо зрадив, то й сорому перед зрадником не матиме, він уже був готовий утекти, однак встид за своє боягузтво не дозволив йому зрушитися з місця...
Враз напасники пришвидшили крок і закричали "Bij rusina!", вони повторювали цей заклик безліч разів, ніби хотіли сполохати жертву, а може, й самі бійки збоялися й додавали собі криком відваги. Та вихопився вперед Казьо й кинувся на Олеся. Олесь відбивався кулаками, розквасив Казьові губу, з його носа свиснула цівкою кров, — Олесь уперше відчув свою силу, й покинув його страх. Він звалив Казя на землю, наступив ногою на його груди й одну мить так стояв — у позі переможного гладіатора. Та в цю хвилину ззаду схопило його — за руки, за шию — п’ять, десять, безліч рук, Олесь упав навзнак долі, по ньому почали топтатися, й він у розпачі подумав, що даремно не покликав на допомогу Юрка: нічого ж не може вдіяти людина сама...
Антошко Дзівак, як тільки почув крики, що долунювали від парку, зрозумів, що вони означають, тож відкинув набік начиння, яке цинував, схопився з крісла й скрикнув:
"А де Казьо?!"
Пані Емілія стояла, безпорадно опустивши руки, а Нуся залементувала:
"Таж він там, ще завидна вийшов з дому, щойно я впізнала його голос!"
"У поліцію, в поліцію біжіть!" — заметушився Антошко, та перекричала його Нуся:
"Поліція їм ще й допоможе, це ж Казьо з батярами на Олеся напав!"
І з цими словами вибігла надвір.
Не пам’ятаючи себе й не усвідомлюючи, що діє, Нуся побігла вниз вулицею й, допавши до фігури, протиснулася у тлум напасників, які гамселили зваленого Олеся, кидалася на них, немов розлючена кішка на оскаженілих собак, виривала жмутками волосся з голів, дряпала обличчя, істерично верещала, й налякані батяри розступилися. На допомогу Нусі бігла пані Емілія з кухонним гачком у руці й пан Антошко, спотикаючись, помахував погрозливо молотком, що його прихопив з собою, а тоді нападники розбіглися, залишивши самого Казя біля фігури. Й він стояв перед батьками розгублений, закривавлений на лиці. Антошко потермосив його за оборки й прошипів: "Марш додому, негіднику!"
А Нуся в той час припадала до Олеся, який лежав долілиць на землі, повернула його на спину й прислухалась, чи дихає...
(Продовження на наступній сторінці)