Й коли після Гаврилкового галайкання запала над Торговицею німота, Олесь настороженим поглядом обвів своє обійстя: кореневищні потвори сумирно стояли перед повіткою, а в пам’яті Олеся ще тліли недобрі слова й глузливий сміх, почуті не тут, на власному подвір’ї, а кілька років тому у Воркуті від абшитованого начальника конвою Лиховідька, якими той посеред вулиці обливав колишнього в’язня лютою ненавистю лише за те, що він, Олексій Шамрай, перестав бути його рабом, вільно ходить по землі й ставить кроки, як хоче — чи вліво, чи вправо — і не боїться конвойних з автоматами напереваги; не стало вже конвойних, і автомата у Лиховідька давно вже не було, натомість у руках тримав він мітлу, котрою ритмічно помахував, замітаючи тротуар перед душовим павільйоном, де служив банщиком; замість шинелі висіла на ньому засалена фуфайка, й ніби від того, що мав на собі таку невибагливу уніформу, його зазміючені від злоби губи враз розтягнула вимушена запобіглива посмішка — Лиховідько з колишнього грізного начальника став нікчемою й жебручим голоском пролебедів:
"Ти би, парень, поставіл мнє сто грам, і ми випілі б нє за такіє уж плохіє времена; да нєужелі ти забил, как я, когда ти нєчайно перешагнул черту зони, випаліл із автомата не в тебя, а у воздух?"
Олесь змахнув рукою, щоб прогнати від себе поганий спогад, та на його місце втиснувся інший, ще гіркіший, який, зрештою, ніколи не покидав його пам’яті... Уже було дозволено колишнім в’язням вертатися на батьківщину, Олесь прибув до Міста, сяк–так обладнав спорожнілий, запущений отчий дім й поїхав знову до Воркути, щоб забрати звідти свою Нусю, яка після тюрми запала в сухоти. Їй потрібно було негайно змінити місце проживання — Олесь квапився, та не встиг і поховав свою Зірку — так називав її, коли вони листувалися, перебуваючи в різних зонах, а після звільнення повінчався з нею — поховав дружину в чужій землі, скованій вічною мерзлотою...
Він ще раз поглянув на потвори, вилаштувані в ряд під стіною повітки, й подумав, що не викине їх, не спалить, як задумав було недавно, адже стільки труду вклав, вишукуючи у Вербізькому лісі за Воскресінецькою горою дубові й грабові покручі, полишені бурями, приносив їх додому, невпинно видобував з їхніх закоряжених тіл страхітливі подоби й називав їх іменами бузувірів, які калічили протягом десятиліття його долю. Чи були вони достоту схожі на тих злочинців, які майже ціле століття панували на його землі, — не мав певності, проте їхні бридкі парсуни уміцнювали в Олесеві лиху про них пам’ять: вони відображали сутність його знівеченого життя, й тому не важився тепер їх позбуватись, бо й воля не матиме властивого образу, якщо її перестане відтінювати примара неволі...
Й подумав цієї миті Олесь, що таки ніколи не знищить їх хоча б тому, що он п’яний Гаврилко шельмує президента Олесевої незалежної держави, й справедливо шельмує, бо не такого керівника заслужив звільнений люд, але ж не вмістилась би його фігура, якби вирізьбив її із мертвого кореневища, в ряді потвор під повіткою — не знайшлося б для неї там місця... Був би то образ нинішньої ущемленої свободи, яка ввижалася колись людям у постатях архангелів на білих конях, із золотими трубами, прикладеними до віщих вуст, а замість них вийшли владарювати недоношені в неволі байстрюки. Та інших нині не маємо, то замовкни, Гаврилку, не стинай завчасно голів провідцям, які не винні за свою нездалість, — інші ще не народилися, а без проводу військо гине.
Так міркував Олесь, стоячи посеред подвір’я, а кустратий Гаврилко вже вертався назад, заморивши у кнайпі черв’яка чаркою; від того він подобрішав і, зупинившись біля Олесевого подвір’я, сперся ліктями на паркан і дивився на сусіда здобрілими очима, ніби враз уздрів своє краще майбутнє крізь каламутну мережку похмілля.
Гаврилко вперто вдивлявся в Олеся й очей від нього не відводив, ніби мав задоволення від того, що сусід під його поглядом ніяковіє, не має що сказати, бо і "добридня" не почув; захмелілі Гаврилкові очі бралися то осугою зажури, то спалахували глузливими блискітками, ніби насміхалися над збентеженням Олеся, який ще не позбувся прикрих згадок, а тут цей влізливець хоче від нього щось почути — бо чого стоїть і липне до нього захмеленим поглядом; врешті він вивільнився від п’яної магії сусіда й запитав його знехотя:
"Що доброго чувати, Гаврилку?"
"Біда!" — коротко відказав п’яничка і чекав, що на те відповість Олесь — заперечить чи підтакне, а що той мовчав, то повторив виклично, під’юджуючи його до балачки:
"Біда!"
"Певне, Малгося вам недолила", — спробував зажартувати Олесь, проте Гаврилко на жартівливий тон не спокусився й мовив із безнадією в голосі:
"А чьо вона доливати буде, коли в хлопа грошей нема?.. Та що то за така влада настала, що жебраком ходиш?"
"Якби ви менше пили, Гаврилку, то якийсь грейцар таки задзеленькотів би в кишені..."
Гаврилкові очі скаламутилися від злості, він її вгамував і запитав чемно, аж улесливо:
"А тобі добре, Олесю?"
"А таки добре! — аж скрикнув Олесь, сподіваючись різким тоном відпудити влізливця — хай собі йде своєю дорогою, та що Гаврилко й далі не вступався й пронизував сусіда глузливим поглядом, то мусив доводити Гаврилкові, чого йому добре. — А добре тому, що вже ніколи й ніхто не скомандує мені ні "парггоё!", ні "впєрьод!", ані "уотаїїз!" — став я господарем у своїй хаті!"
"Та який ти господар — бідак із залатаною гузицею!" — зареготав Гаврилко, аж луна покотилася Торговицею.
На вуличках, подвір’ях і в садках було тихо, бо ж неділя й люди ще відлежувалися по хатах, тільки рибалці й пиякові дома не сиділося. Однак на голосний Гаврилків сміх рипнула хвіртка на сусідньому обійсті й тротуаром покрокував, підпираючись гнутою бамбуковою паличкою, статечний добродій у фетровому ширококрисому капелюсі, в маринарці з трикутним ріжком білої хустинки в нагрудній кишеньці, в штиблетах з довгими шпіцами, — був то колишній судовий радник Корнель Геродот, якого на Торговицькому передмісті називали професійним політиком. Він зупинився біля Олесевої брами й, змахнувши паличкою в бік Гаврилка, мовив тоном, який не терпить заперечень:
"Добре лише добрим людям".
"А ви добрий?" — вишкірився на нього Гаврилко. "Добрий той, хто прожив у милосерді й любові, хто живота свого не жалів за друга своя. А я грішний", — спокійно відказав Геродот, не дивлячись ні на Гаврилка, ні на Олеся, лише в бік Студентського парку, ніби саме там, у липовій тіняві, таїлася та незрима доброта й любов.
На дзвіниці Михайлівської церкви заталанів дзвін, пан Корнель перехрестився й подався на поклик благовіста. Пройшовши кілька кроків, він зупинився, оглянувся й мовив напутньо:
"Не ждіть добра ні від Бога, ні від людей, знайдіть його в собі, чей тільки воно допомогло нам витримати і "naprzod", і "впєрьод", і "уота^э". А тепер не забудьте оглядатися, щоб побачити, в яких душах те добро народжувалося, жило і сяяло над нашим Містом, а в яких не народилося, вмерло в зародку. Видющі будьте й пам’ятливі!"
"Ти зрозумів, що цей дивак наплів?" — спитав Гаврилко в Олеся, коли Геродот зник у бічній вуличці.
"Пора всім це втямити", — відказав Олесь і знову глянув на покручі, що стояли рядком під повіткою й були знаком зла. Й проказав сам до себе, коли Гаврилко вже пішов:
"А чому ж то у всіх нас націлений зір на зло, а добра не вміємо і не хочемо бачити, а тож то вони, ті свідки нашої долі, завше ходять у парі..."
Й, ніби відповідаючи на ці слова, галайкав Гаврилко, йдучи вулицею:
"Добро, добро!.. А де його взяти?"
Розділ другий
Гаврилкове галайкання давно затихло, певне, він уже солодко простягнувся на бамбетлі у своїй халабуді, що прикуцнула, немов жебрачка на паперті Михайлівської церкви, до кам’яної загорожі Геродотового двора й сховалася за нею, — тож літнього недільного ранку все довкруж успокоїлося. Торговиця остаточно прокинеться аж тоді, коли Гаврилко, похміллям приспаний, добре відпочине і голосно, аж відчайдушно позіхне, попліскуючи долонею по губах, й звуки того позіху, ритмічно переривані, розкотяться по Торговиці, мов у старі часи лопотіння лоток крупниківського млина; тоді по всіх обійстях забрешуть собаки, котрі замість півнів виконують службу будителів; півні на Торговиці не водяться, вони аж за хвилину обізвуться з Воскресінець, й те собаче й пташине суголосся врешті роздрухає зі сну весь квартал.
Та поки що на міському подолі пануватиме святкова тиша, й цей спокій допоможе Олесеві Шамраєві розмишляти над напутніми словами Корнеля Геродота, що закликали кожного пожильця оглядатися назад і пізнавати, де й коли народжувалося у душах містян всеможне добро. А що кожен мешканець Торговиці знав історію свого Міста так доладно, як старий хасид Тору, й це усвідомлення власної історії живило гідність містян, то й Олесь цієї миті сягнув думкою в глибину часу й зіткнувся там із згадкою про подію, що спричинилася до високої слави Міста, яка здивувала весь довколишній світ...
За незапам’ятних часів у селі Слободі Рунгурській, що за Печеніжином протягнулося з приміських долів до гір, помітили пожильці на деяких потічках, калабанях і ставках брунатну масляну плівку, що мінилася на сонці то в рожевий, то в сизий колір, й коли зачерпнеш води рукою, то долоня, ставши масною, нудко запахне, й не відмиєш її сирою водою...
(Продовження на наступній сторінці)