Враз до хати вбігла дівчинка з великими синіми очима на блідому, мов папір, обличчі і, склавши руки на впалому животі, заскиглила по–жебрацьки: "Вуйно, вуйночко, залишіть мені козеня, я вигодую… молочка пити!" Стефаник помітив, як сполошився хлопець, ступив крок назад і зник з хати. "Чого це він?.." — спитав. "Йой, та її боїться, — показала на дівчинку. — Йому здається, що то мрець воскреслий. Мушу–таки йти геть звідси: як не люди, то він сам щось собі зробить. По ночах кричить відтоді. Це того Михайла дівчинка. Вона на другий день нам показала, де тато втопив меншу, і ми з Іванком витягли утоплену з–під кореневища в заводі…"
Дівчинка вчула, що про неї говорять; вона, видно, звикла до розпитувань, бо підвела на Стефаника очі й проказала завчено: "А я в тата відпросилася, то він мені дав бучок, щоб мала чим псів відганяти, і я пішла додому, а тато — вбрід, до Коломиї…"
Стефаник вибіг з Косинюччиної хати. Цим разом розмірений побут на плебанії порушився надовго. Кілька ночей підряд попадя Євгенія бачила бліду плахту світла на квітничку, щоранку біля груби валялися жмутки паперу, і врешті ліг на стіл рукопис новели "Новина".
Поїзд рушив, зникла Трійця за колійною дугою; Стефаник думав: чи є на світі щось таке, що було б прихильне мужикові? Та ні, навіть сонце світить для того, щоб більше поту скапало з нього на землю, роса роситься, аби пекти йому порепані ноги, дощ іде, щоб сікти його по голому тілу… Що ж то за така доля мужича?
Ця думка була приглушено болісною, ніби він здер присохлий струп на давній рані: тіло пекуче засвербіло, проте того давнього болю, який діймав до кісток, від якого кожна клітина нила, який видушував стогін і плач, не було. Його вже давно не було, душа стала суцільним шрамом, який лише нагадував про давні муки; і подумав Стефаник, що цей тупий нинішній спокій — небезпечний симптом байдужості; якщо вона заволодіє не тільки ним, а й тими, біль яких вимучував на папері, тоді станеться найстрашніше — примирення з долею, і далекі нащадки, вивчаючи під лупою сліди давніх шрамів, їх мережку й глибину борозен, лише смутно здогадуватимуться, де і що боліло в того колись живого народу.
Стефаник не міг собі пояснити, чому від кількох уже літ кожен початий його твір опиняється у грубці; він терп від думки, що ніколи більше не візьметься за перо, що давні муки виснажили його до краю і він боїться їх повтору, що надто владно заспокоює його щебет синів і покірність хворовитої Ольги, що святом стала для нього партія шахів у Марка Черемшини, що любить він своїх ситих коней і заможне русівське господарство, що вдовольняється депутатськими промовами на селянських вічах і фестинах[45], а вдарити писаним словом у серце людське, як грім лупить у скалу, вже не зуміє. Стефаник ще не знав, що мине небагато часу — і закривавляться людські рани, і він знову почне їх ятрити й зализувати, мов пес… А тепер розвереджував згадками давній біль, щоб воскресити себе самого, й зумисне викликав — той найпекучіший, від якого колись божеволів, і називався той біль "Камінним хрестом".
— Я в цю мить пригадав собі, Адріано, моє перше знайомство з цією Стефаниковою новелою; воно було парадоксальним, бо почалося з ненависті до знаменитого твору. А взагалі, чи можна любити камінні хрести?
— Не треба риторики, — Адріана нервово повела плечем, і мені жаль стало, що її романтично–меланхолійний настрій, викликаний химерними роздумами про енергію мислення, враз зникне. — Це справа чисто індивідуальна — любити чи не любити знаки сумної пам’яті… То як прийшов до вас Стефаників "Камінний хрест?"
Адріана йшла попереду лісовою просікою, смерекові верховіття стелили їй під ноги примарні тіні, і вона ступала гордо, мов принцеса, вдоволена такою запопадливою службою надщербленого місяця, що піднявся на кочергу вище Каменя; місяць до того ж вирізьблював, ніби з мармуру, її звабливий стан, і в мене з’явилося бажання взяти її за плечі, повернути обличчям до себе, щоб переконатися: варто з цією красунею продовжувати серйозну розмову чи ні?
— Розповідайте, — сказала Адріана м’яко, відчувши, мабуть, моє хвилеве знеохочення.
…Коли я вчився в коломийській гімназії, моїм учителем математики був молодий і нервовий — назву його умовно ім’ям персонажа Франкової новели "Schon schreiben" — пан Валько, зрештою добрий фахівець. Мені й багатьом моїм однокласникам важко давалась математика, та він рідко ставив двійки — частіше карав літературою: коли відповідь котрогось із нас його не вдовольняла, він рвучко повертався до своєї жертви й, викидаючи вказівного пальця, вигукував найстрашніше: "Камінний хрест!" Це означало, що двійочник у спокуту мав переписати слово в слово новелу Стефаника в зошиті й на другий день показати вчителеві. Це був звичайний садизм, бо така покара не могла поглибити наші знання з математики, та він ще й зловтішався своєю вигадкою, завжди додаючи саркастично: "Ти будеш писати, аж тобі пальці повідпадають!" Не знаю, як на кому, а на мені те прокляття сповнилося: я пишу донині, хоч завжди боюся ручки й чистого паперу, іноді болить усе тіло, не тільки пальці, та все одно я пишу й мучуся від того, що не добуваю пером такого болю, який водив рукою Стефаника.
То була мука: геніальний твір став каторгою, я зубрив, як міг, математику й панічно боявся присуду, та все ж, коли виконував покару, відчував насолоду, немов самобичувальник. Камінний хрест. Символ пам’яті мого дитинства: я
багато бачив хрестів, сам ніс мені присуджений, а це ще додавався хрест моїх батьків, і я мусив його нести… Мабуть, у тому й сила Стефаникова, що написав він твір не для своєї радості і не для втіхи нащадкам. Тільки мені завжди хотілося, щоб пан Валько сам переписав новелу сто по сто разів, щоб сам поніс той хрест, а не звалював його із своїх панських плечей на наші, мужичі, й без того обтяжені хресною ношею. Я бажав, щоб і він відчув той тягар.
І сталося… Камінний хрест залишився для мене важкою пам’яттю, а пан Валько несе його й досі… Мені недавно довелось зустрітися з ним у Філадельфії. Під час мого перебування в Сполучених Штатах мене було запрошено до Філадельфійського університету прочитати лекцію про сучасну українську літературу. Після мого виступу, коли посипались запитання, підвівся згорблений добродій і запитав тремтливим голосом, який твір був мені зразком у письменницькому ремеслі. Я впізнав Валька! Хоч і не мав уже злоби до нього й розумів, що різні вітри порозкидали під час війни людей по світу, все ж помстився. Достоту так, як колись він, я викинув у його бік вказівний палець, тоді й Валько впізнав мене; і я вимовив два слова, яких ніхто в залі, крім мене й мого колишнього мучителя, по–справжньому не зрозумів: "Камінний хрест!"
Після двотижневого арешту в Коломиї за передвиборну агітацію Стефаник до Русова не приїжджав: при згадці про сина батько гримав кулаком об стіл і докоряв дружині, що випестувала кримінальника, він же хотів бачити сина дохтором. Ну й що з того, що пише і славу має? То така слава, що завтра неславою обернеться, бо мужик нині перед письменником розжалобиться, а завтра в корчмі його ошельмує; і якби Василь був мудрий, то сам побачив би, що лінивий хлоп того писання не вартує.
Стефаник провів канікули у троєцького пароха Калитовського, одруженого із старшою Гамораківною зі Стецеви, а на початку осені поїхав до Кракова, знаючи, що більше сюди не приїде: він теж потаємно закохався. Відіслав "Новину" редакторові чернівецького щотижневика "Праця" і залишив плебанію, не попрощавшись з красунею попадею.
По дорозі весь час не сходила йому з гадки Косинючка та її дивний син: скільки тих талантів марнується серед мужицького безпросвіття — Сезаннів, Моцартів, Мопассанів, — і тільки випадком дехто вирветься з темного провалля, та й то лише для того, щоб, викресавши із себе вогник, при його світлі уздріти, що в сусідів давно вже вибудувані жертовники. Дорогоцінною мармуровою плитою лежить мій народ, і живе в тому мармурі незбагненна міць та захована в ньому дивовижна краса, а ту плиту ламають, кавальцюють, трощать, кришать і беруть собі куснями зайшлі господарі, я ж хочу видобути з нього для моїх нащадків хоч крихту тієї живої краси. І не можу, вислизає мені різець з рук. На моїх очах вантажать той білий мармур у вагони й везуть його не в іпостасях Мойсея чи Пієти до храмів, а в куснях бруківки — мостити вулиці в чужих краях.
Стефаник зійшов з поїзда на краківському двірці. Минаючи чекальні зали, подався до виходу, щоб добратися на вулицю Любича, де мешкав.
У почекальнях було гамірно, тягло з них смородом брудних людських тіл і непраних онуч, — не дивився в той бік, не міг. Знав: це чекають емігранти на паквагони до Гамбурга. Не раз уже бачив той содом: бліді виснажені жінки, плач дітей, пониклі чоловіки в чужій для них цайговій одежі, і з–поміж натужного гамору — безнадійне примовляння старого мужика: "Поле минемо, гори переліземо, море перебредемо, та не знайдемо більше вас, людоньки, бо ми вже не русини, а цигани…" А у вагони першого класу сідають панове посли — їдуть до Відня, і промовляє посол з Болехова до емігрантів, щоб берегли на чужині свою мову, культури набирались та поверталися з грошима й культурою домів, бо їх жде не діждеться рідна земля… А потім поїзд рушає, і зникають з перону народні проводарі, вони виголошуватимуть на засіданнях парламенту довгі промови на захист менших братів, тільки ті менші брати вже ніколи не почують їх патріотичних фраз.
(Продовження на наступній сторінці)