Та ні, мусять тремтіти й вони — угри, ляхи, франки: йде ж могутній нойон, найкращий в орді лучник, наслідник самого Субудая, котрий брав усі руські городи іменем нездарного Батия… Невже доведеться самому давати останній бій? Самому… Може, й справді, як мовлять у народі, Господь урятував Данила з пастки над Калкою і не дав топтатися диким ординцям на його тілі поруч із дванадцятьма князями на банкеті Субудая тільки для того, щоб він міг своїм мечем порятувати Європу?
Може… А як віддячиться Європа моєму народові за те, що, знесилений Козельськом, Києвом, Володимиром, Галичем і всіма двомастами п’ятдесятьма городами Русі, Батий повернувся на Волгу? Допоможе загоїти рани чи ще й нових завдасть — потопче, покорить вогнем і мечем?
Ба ні, не зупинить уже Данило Бурундая, не зупинить сам: оголені простори, зруйновані заборола. Де мої скальди, які змогли б кинути клич народам?
І в цю мить відчув князь, як боляче защеміло серце від прикрої згадки, яку вперто відганяв від себе, а тепер вона прийшла до нього піснею убитого співця:
Конику сивий, будь ми щасливий,
Де орду вгоню, там її вроню,
Своє подвір’я назад заверну,
Побудую ‘го краще, як було:
А в три сторони, та в три переї…
Ця пісня, що рознеслась по краю, як тільки відхлинула 1241 року орда і рештки уцілілого люду виповзли із сховків, землянок та лісових нетрів, аби знову орати й сіяти, мала свого творця, — князь Данило добре знав його. Був це княжий співець Митуса, який після ординського погрому пішов служити півчим у соборі перемишльського єпископа Антонія, і дивувався князь, що вірний гусляр служить коромольному владиці. А пісні Митуси співали ратники й ратаї, та все про Івана, що обмурував двір білим каменем і стрілочки струже, і в пучок кладе, а з пучка бере та й заправляє… Тож забажав князь, щоб вернувся співець до двору й замінив у пісні подле ім’я благородним, княжим, та Митуса зухвало відповів урядникові Андрієві, якого прислав Данило до Перемишля: мовляв, володар мав силу над людською плоттю, що й довів болохівським погромом, а над духом не владний — і не пішов у Галич на зов княжий.
Яра лють добиралася до серця князя на невдячний люд: чей же не про себе він дбає, а про землю руську; скільки труду взяв на свої плечі, щоб уміцнити її, а скільки принижень зазнав і від бояр, і від сусідів, і ворохобних князів болохівських, що запродались орді й данину справно їй платять. Тож позбувся прежньої жалості Данило і повелів під страхом найтяжчих покар, як це і личить володареві, щоб стали перед ним вої, будівничі і співці.
Першими прийшли вої — присмирили бундючних бояр, а болохівські городи вогневі віддали й вали розкопали, щоб не росли там більше пшениці і проса для орди, і стали стерегти землю свою од литви, ляхів, угрів та ординців. Прийшли будівничі, і вибрав з них Данило золоторуких: велемудрий Олексій численні городи братові Василькові зрубав на Волині, а витворник Авдій церкву Іоанна Златоустого великому князеві в Холмі звів, красну та гожу, і Тустанський замок укріпив. І співців прийшло чимало, та не побачив князь серед них Митуси; а що рівного йому в краї не було, то звелів привести силоміць — пошарпаного й сирицею спутаного, яко в’язня.
Не хотів про це згадувати князь Данило, втікаючи від Бурундая з Холма до Синєводська, та пісня сама собою співалася, була ж бо вона нині вельми потрібна господину: "своє подвір’я назад заверну, побудую його краще, як було", — треба, щоб ці слова, князеві посвячені, співав нині зневірений люд, та повторювати їх він може тільки за співцем, який єсть продовженням сили володаря поза довжину його руки разом із затиснутим у ній мечем. Нема співця…
Три дні і три ночі з короткими перепочинками, щоб тільки коні попаслися, скакав князь із своїми охоронцями, квапився, бо серце муляла тривога за долю Тустанської фортеці, яка стоїть зовсім недалеко від поруйнованого Львова: це останній захист і опора, князь збере сюди всі сили й таки скаже орді: "Тут стань!", — сам же перебуде в потаємних гридницях Синєводського монастиря, звідки вирядить послів до угорського короля.
Князь безжально пришпорював змиленого коня. Третього дня надвечір він нарешті уздрів Золоту гору над устєріччям Опору й Стрия, та замість білого частоколу й золотого хреста на зеленій бані церкви Святої Богородиці побачив лише чорне згарище і втямив, що запізнився. З тривогою вдивлявся в західну далину — там бовваніли під важким осіннім небом вежі Тустанського замку: фортеця ще стояла, й Данило погнав коня бездоріжжям попереду ратників, щоб допасти до в’їзних воріт, встигнути підняти міст, а потім разом із залогою загинути в останній сутичці з ордою.
Тихо пробиралися хащами, залишаючи ліворуч головатий Жолоб, прямуючи навправці до Соляного гостинця; князь знав, що тустанський воєвода Чермний обставляє найвужчі путівці оружними дозорцями, тож наготовився відповісти на оклик, але осіння густа пітьма була німотною, і князь усе більше насторожувався: а може, у замку вже хазяйнують ординці?
Чотиризрубна фортеця впилася шпилями в навислі хмари й теж німувала; князь зупинив коня на тому місці, де мав закінчуватися підйомний колодний міст до в’їзних воріт, — моста не було, на його місці чорнів глибокий рів, і зрозумів Данило, що замок ще не взятий, а залога готова до оборони.
З дитинця, заступленого дубовими воротами і високою рубленою стіною з частоколом, у нависле небо пробивалося жовтуватим кружалом світло вогнища; гомону, розмов, брязкоту зброї не було чутно; князь ще раз упевнився, що залога жива і разом з оружними дозорцями готова в кожну мить оборонятися. Гукнув півголосом, щоб одчинили ворота й опустили міст. На сторожовій вежі на тлі освітлених вогнищем хмар виступила голова ратника в шоломі: вартовий мовчки придивлявся до вершників, що тінями стояли за ровом; потім Данило помітив ще з десяток таких шоломів над зубцями частоколу. Почувся тихий ляск долонь, і забриніла в нічній тиші натягнута тятива. Князь поквапився назвати своє ім’я.
Зникли голови в шоломах на зубчатій стіні, за хвилину проскрипіли підойми, на рів опустився міст, який щойно був другим заборолом при в’їзних воротах По ньому сторожко ступав ратник з оголеним мечем.
— Я воєвода Чермний, — мовив воїн. — Підійди ближче, щоб я побачив твоє обличчя.
Данило беззаперечно виконав наказ, тоді воєвода поклонився і пропустив уперед князя та його охоронців.
— Що привело тебе сюди, князю? — спитав, коли міст знову став другим заборолом.
Князь підступив до варти, протягнув до вогню закоцюблі пальці.
— Лихо, воєводо. Орда вже тут?
— Тут, князю. До замку не підступає, бо й підступити годі: я наказав опустити шлюзи й гаті, Вороновий потік став озером. На Соляному гостинці дозорці пропустили вас; та вернутися по ньому можна тільки з мого дозволу, бо на сигнал із замку відкриваються вовчі ями. Та й шість пороків[43] стоять на зрубах.. Ординці розклали намети над Стриєм: як дізналися мої розвідники, ждуть, коли княжич Лев, який минулої седмиці мури Львова розметав, приїде сюди й Тустанську фортецю спалить.
— Не буде цього, — спокійно мовив Данило, і розпогодилось чоло у воєводи.
— Спасибі, князю. Ми так само між собою порішили.
Князь зігрівся біля вогню, розглянувся. Довкола стояли
озброєні вої з суворими обличчями. Заспокоєний Данило розстебнув ярицю на грудях, присів на колоду й аж тоді побачив за ватрою жінку в кольчузі: сумними очима, наче не помічаючи князя, дивилась вона незворушно, як облизують пломінці вогкі поліна.
Схопився князь.
— Що тут робить жінка? — суворо спитав воєводу.
— Нині у всіх лихо… — знітився Чермний.
— Полюбовницю завів у лиху годину і хтивість сієш серед ратників? — розсердився Данило.
— Ні, господине, — вже спокійно відказав воєвода. — Нікому ця жінка не належить. Прийшла живот свій оддати за отчину — замість мужа свого, убитого за твоїм повелінням.
— І — за отчину?! — звів брови князь.
— Право княже — милувати й карати. А отчина є отчиною поза твоїм правом, справедливим чи несправедливим.
— Хто ж ця білоголова? — поник голос у Данила.
— Жона Митуси, Зореслава, — мовив воєвода, і аж тоді підвела на князя очі жінка.
Майнув тільки мент моєї уяви, в який уклалась візія далекої історії, пов’язаної з Уричем, — моя, а не Франкова, я це добре усвідомлював. А втім, я переконаний: трагедія Данила Галицького, проблема занепаду Галицько–Волинської держави не могла не входити у сферу Франкових зацікавлень. Передчуваючи наближення революційної боротьби за волю народу, письменник не міг не задумуватися над подіями, що стали початком неволі, над проблемою збереження закладених у часи стародавнього народовладдя сил, які допомогли народові залікувати рани й залишитися живим — хай у летаргічному сні, але здатним до пробудження.
У цьому мій ключ до роману з часів Івана Франка? Чи в тому написі на вершині скали, який хочу відчитати? Мені треба з кимось розмовляти, викладати уголос свої думки — кому?
Я несміливо підходжу до археологів; вони порозсідалися хто де, а біля самої ватри на колоді сидить молода жінка; її вродливе залите червінню обличчя виглядає сумним, і я ловлю себе в цю мить на думці, що не радість, не втіха, а глибока туга властива душевному станові жінок усіх часів, бо їм суджено народжувати життя, призначене для смерті.
(Продовження на наступній сторінці)