Анциболот відчинив двері й перший зайшов досередини корчми, ввічливо пояснивши Іванові, що така його поведінка зовсім не свідчить про невихованість: чортові завжди належить в корчмі першенство, така вже в нього сатанинська служба — якнайшвидше зайняти зручне місце, навіть якщо б для цього довелося перемінитися на мишу або стати невидимкою, й заохочувати завсідників до горілки… Адже тверезі люди до гріха малопіддатливі: одного разу я намовляв побожного дворянина, щоб зґвалтував сестру, — він, звісно, обурився на таку пропозицію, потім нашіптував йому, щоб убив матір, — дворянин і зовсім розлютився, тоді я спокусив його горілкою: нещасний упився і вчинив і те і друге… Подібні витівки нелегко вдаються, тож за цю Сатана присвоїв мені високу службову градацію.
Господиня корчми мовчки стояла за шинквасом, була далі безбарвна, лише вряди–годи від золотого обруча падали зблиски світла на її обличчя, й тоді воно на мить оживало й когось Іванові нагадувало; він намагався затримати у своїй пам'яті ту мить найдовше, та це йому не вдавалося; Анциболот усівся за столиком у темному кутку зали й кивнув Іванові, щоб сів навпроти.
— Що ж ти сам ходиш, мов сирота? — заговорив. — Де твоє товариство, яке завжди гурмою сунуло за тобою, куди враз поділося?
Вагилевич не відповів, тільки міцніше затиснув під пахвою течку з рукописною працею про слов'янську демонологію, чорт нахабно висмикнув портфеля з–під Іванової пахви, розщепив і жужмом вишпурив з нього папери… А тоді корчма загуділа, задзявкала, заспівала, зареготала, — всі примари, так жорстоко ув'язнені автором у рукописі, порозліталися: деякі всілися за дубовими столами, інші поховалися під лавами і по кутках, а хто й повис під стелею, — і всі зажили своїм власним життям, ставши авторові непідвладними.
— А тепер скажи мені, — нахилився до Івана Анциболот; він зняв циліндра й кинув його на сусідній столик — циліндр засвітився і став ліхтарем, що було дуже до речі, бо вже темніло; над кучерями в чорта зблисли золоті ріжки — ознаки високої чортівської градації, — скажи, що правиш ти за свою душу, яку у Воскресінцях так охоче пообіцяв мені продати?
Іван з відповіддю не квапився, він повернув голову до зали й почав приглядатися до примар, які аж нині постали перед ним у всій своїй достовірності.
Він упізнавав домовиків, які тулилися по кутках й чекали, поки їх розберуть по хатах добрі люди, — вони звикли до людської неуваги, а тому сумирно поводилися; щезники сиділи з розчепіреними руками на долівці — вони й тут оберігали підземні скарби; біля порога стояла змора із запалими очима: вічно голодна, вона нипала поглядом по столах, щоб першою допасти до страви, коли подадуть, і висмоктати з неї живність, а пияки потім їстимуть і ніколи наїстися не зможуть; під столами шастали, забавляючись, мов діти, малі чортенята в червоних штанцях; до стелі поприліплювалися перевертні у вигляді лиликів і слимаків, які завжди могли, як тільки цього забажає Анциболот, перемінитися на іншу твар, для людей небезпечну; по корчемній залі тинялися прозорі, що їх важко було й догледіти, переплути й снували невидимі нитки довкола столів, щоб пияк не міг втекти з корчми, коли заговорить сумління перед рідними дітьми, й пропився до останнього гроша, — всі ці істоти, витворені Сатаною, не надто цікавили Вагилевича, бо знав їх достеменно; його увагу прикували людські постаті за центральним столом: з одного боку сиділи страчені у Вижниці й для помсти воскреслі опришки, а з другого — відвічні волхви, які бачили Месію і знають істину.
Риндзяк і Джурак мали чорні спечені руки, вони піднімали їх д'горі й погрозливо потрясали ними, розпалюючи в собі лють і жадобу розплати; Мирон Штола звів над головою мосянжовий келеп і з усієї сили вдарив ним по столу, аж тріски бризнули в стелю, засвідчуючи цим, що готовий до нещадної боротьби; в його уяві вже лилася ворожа кров й довкола виростали гори трупів, він знищував дотла несправедливий світ, й водночас лють у його скривдженій душі мінилася розгубленістю перед власною жорстокістю; Штола не мав чим заповнити порожнечу на вчиненому пустирищі, бо опришків у нього було небагато, та й ті, зрештою, нічого іншого робити не вміли, лише вбивати; спустошений світ заростав бур'яном, бо нікому було орати, головаті злидні розповзлися по землі й заскімліли з голоду, а дрібні діти, де ще залишилися люди, народжувалися сліпими, бо дими з пожеж заступали сонце; провина тінню лягла на обличчя Штоли, й він, прохаючи поради чи то прощення, глянув на найстаршого з довгою до колін бородою волхва; той осудливо зирив на опришка, який щойно знищив несправедливий світ, а заселити його наново не мав ким, хіба цим сатанинським потороччям, яке заповнило корчемну залу; ти, леґеню, з жадоби помсти безтямно винищуєш людський рід, забуваючи, що кожна людина, навіть твій ворог, має право на життя, а тобі варто б збагнути, що настав інший час, і вже не сокирою слід оновлювати землю, а світлом духу — така нині народжується зброя, яка примусить незрячих побачити, а німих заговорити; ось глянь — змагається зі злою силою непоказний чоловік, і не барткою він орудує і з мушкета не палить, а денно і нощно думає, як би то більше світла пустити в дім, і не носить його до хати міхами, мов той невіглас, а прорубує в глухій стіні вікно, щоб нове покоління прозрівало у сяйві науки і вчилося виготовляти зброю для нового часу.
Анциболот геть знудьгувався, поки Вагилевич неблимно спостерігав за чимось таким, чого навіть чорт догледіти не зумів би, він з нетерплячки простягнув руку, яка замість пальців мала парне копитце, й поковтав нею Івана по плечу.
— Вип'ємо, колего? — спитав і, не чекаючи відповіді, підморгнув своїй подрузі, та вмент поставила перед ним бутлю сивухи й два пугарі; при цьому вона заглянула Іванові у вічі, обігрівши його зблиском зелених очей; погляд шинкарки тут же згас, її обличчя знову стало безбарвним; чорт налив трунку у келишки й один підсунув Іванові:
— Нумо нап'ємося, любомудре!
У цю мить на стіні проступив образ старого дідугана в солом'яному брилі, мав він печальний вигляд, ніби смуткував, прочуваючи, що Іван піддасться спокусі, й промовив Вагилевич:
— Не можна, Бог дивиться…
— Ну й розсмішив ти мене! — реготнув Анциболот. — Бог дивиться… А що таке Бог без нас — тільки одна половина космічної сили, а друга — то ми. Хоч він і всесильний, та нічого без нас зробити не може: хто виносив пісок з моря, щоб Бог із нього світ створив? Сатана! І Адама виліплював з глини той же Люцифер, а Господь лише дух вдихав у нього; тіло людське — то витвір наш, і тому в людині весь час точиться боротьба між сатанинською матерією і Божим Духом — через це ми такі ласі на людські душі, бо сидять вони у грішній оболонці, нами створеній.
— Але для того, щоб людина з надією на перемогу могла розпочати в собі боротьбу добра із злом, дано їй сумління, — боронився Вагилевич.
— А нам дана сила спокуси, пане Іване, і рідко хто перед нею встоює: навіть твій праведний товаришочок — і той колись разом зі мною добре напився в кнайпі на Личакові!
— Цей гріх вигартував Маркіяна: він переміг зло ціною власного життя, давши людям зразок доброї поведінки, несхитної віри в Бога та самовідданої праці для Руси…
— Ха, а що спонукує до праці, як не наші грішні засоби: страх перед голодом, заздрість до ближнього, непевність свого становища і жадоба багатства!
— Помиляєшся, Анциболоте: є сильніша за гріховність спонука до праці, і це Божа сила, яка має незрозуміле для тебе наймення — любов!
— А хіба любов — то не гріх, ха–ха! — постукав копитами, наче в долоні заплескав, Анциболот. — За що ж тоді Господь вигнав твоїх прародичів з раю?
— Якщо любов не є лише хіттю, то ніколи гріхом не стає, хоч у своїй суті грішна єсть.
— Який ти нерозумний… На одну лише хвильку викинь з серця Бога, якого ототожнюєш з любов'ю, й зразу відчуєш, як тобі легко стане: чорне вмить переміниться на біле, гріх — на доброчинність, зрада — на лицарство, убивство — на героїзм… Викинь з душі ту тяжку веригу, яку називаєш сумлінням, випиймо, паночку!
— Пріч від мене, Сатано!
Анциболот знітився, він хвилину помовчав, потім заговорив невпевнено:
— Не хочеш — не мусиш… Але ти мене ще не один раз покличеш. Той твій Бог у брилі, на пасічника схожий, все робить на землі нашими руками. Це його сердить, він навіть одного разу спробував послати на землю свого Сина живого, щоб нас усунути від діла, і, як знаєш, це йому не зовсім вдалося… Але скажи мені по правді, чого ти хочеш?
— Я добре знаю, Анциболоте, де моя батьківщина, та цього мені мало: прагну переконатися, чому вона моя.
— Твоя філософія надто складна для мене, — почухав потилицю Анциболот, а коли підвів голову, Вагилевича біля нього вже не було.
Іван підходив до стола, де сиділи опришки й волхви, боязко підступав, аж поки не спинився перед найстаршим волхвом, випростався, немов школяр перед учителем, потім приклякнув, нахилився до колін старця й поцілував його в руку.
(Продовження на наступній сторінці)