Того всього не знав Єпіфаній, він і не дізнається ніколи, хто з доброї волі, а хто з принуки або страху пішов служити цареві, — сам же йшов до царя з безвиході: не прийнятий і прогнаний людьми, яким його руки і слова чомусь чинили зло, він знайшов єдину дорогу — битий глухівський тракт, бо на інші дороги, якими колись ходив, через безпам’ятство немає вороття.
А тракт усе чорнішав від кінського посліду; замішаний з чорноземом сніговий покров курився чорториями і забивав очі та ніздрі; то ж бо тут пройшло полків — драгунських і козацьких!.. У Волокитному над Есманню, що білою смужкою льоду, спинивши свій біг до Сейму, ціпеніла між берегами, сходилися шляхи підданих, які на виляск царського гарапника тягнулися з усіх кінців заляканої України, а все до царя по милості і суд, і ніхто не гнав їх, крім страху, насланого повелителем, котрий своєю волею робив із підлеглого люду те, що йому потрібне: мучеників, зрадників, лакуз, рабів, владик — і всіх йому підвладних.
Єпіфаній приспішив крок, бо вже на олов’яному обрії крізь завію проступили бані собору, вони манили його, мов потопаючого у вирі плавуча корчага: там він знайде пристановище, там розпорядиться ним цар, бо сам собою Єпіфаній розпоряджуватися уже не може, волю забрав у нього страшний полковник, і з усіх тривог найтривожнішим було передчуття зустрічі з Іваном Носом, який, проклятий Мотрею, ввижався тепер в образі вовкулаки і був страшніший навіть від князя Меншикова; той відбирав життя, а цей — пам’ять.
Проте в душі Єпіфанія настала дивна переміна, коли він опинився на залюдненому вщерть майдані перед двоповерховим з мезоніном будинком, де містила нині царська похідна канцелярія, і здалеку побачив його. Єпіфаній зразу впізнав у постаті з вовчою головою полковника Носа і здивувався, що тривога перед зустріччю з ним пропала. Адже він надалі підлягатиме полковникові і ні за що на світі не буде нести одвіту.
На майдані стояли посполиті, козаки, драгуни, були тут жінки з дітьми й старі діди: всі товпилися, штовхалися, боязко гомоніли. Єпіфанія не пропускали, бо схожий був на жебрака; куди пхаєшся, там — цар, он бачиш, за столом перед будинком сидить у шубі й треуголці сам цар, а біля нього з одного боку комендант Глухова Скорняков, який особисто відає тортурами, а з другого — князь Меншиков; збоку сидять наші полковники — один із них стане нині гетьманом. Той підупалий і пригноблений — Скоропадський, а он стоїть гладкий, мов бочівка, — то Полуботок; ти що, до них чи до самого царя; ну диви на нього — вій до царя; а не хочеш бува он туди, ближче до річки, там уже й палі вбиті і колесо є, і кліщі, і сокири; а може, ти в кати хочеш зголоситися, ну, то йди, йди, серед нас охочих немає; ти дивися, він таки йде!
А Єпіфаній і справді пробирався до столу, де засідав царський суд, його притягала магнітом постать з вовчою головою; вовча голова стала враз людською, блимнули й примружилися очі; полковник Ніс упізнав Єпіфанія і кивнув йому; Єпіфанієві стало на душі спокійно, страх пропав до решти від остаточного усвідомлення: все, що далі станеться, буде волею і виною полковника Носа, а він —тільки свідком і виконавцем.
Полковник зупинив поглядом Єпіфанія, наказав мовчки стояти, дивитися і слухати.
Цар допитував коменданта Батурина сердюцького полковника Дмитра Чечеля.
— Одвічай, мерзотнику, — мовив цар, неблимно дивлячись на жертву, — одвічай, коли вперше подумав про зраду!
Полковник Чечель — босий, у порваній сорочці, з непокритою головою — стояв на снігу й морозному вітрі закачанілий і байдужий до того, що має зараз із ним статися. Очі в царя округлювалися і більшали від стримуваної люті, яка розпирала його з нутра; холодний їх полиск не обіцяв ні жалю, ні пощади, тож і страху в Чечеля вже не було; тонкі й закручені доверху царські вусики смішно підстрибували, коли невтримна царська злість сіпала судомою верхню губу; височезного зросту повелитель перехилявся через стіл, спираючись обома руками у протилежний йому край, і здавалося Чечелю, що Цей всевладний і фізично могутній ґевал вмить перекине стола і увіп’ється руками в його горло — так могло статися, полковник знав про царське замилування тортурами, а теж усвідомлював і те, що уособлює в цю мить не Чечеля, про якого цар донині не чував, а гетьмана Мазепу, котрий увійшов у безмежне царське довір’я і ошукав; Мазепу цар не впіймав і не впіймає, тож доведеться колишньому комендантові Батурина витримати муки за свої і Мазепині перед царем провини.
— Я ніколи не подумував про зраду, ваша величносте, — спокійно відказав Чечель.
Підстрибнула в царя верхня губа і так застигла, загнавши закручені кінці у широкі ніздрі, оскалилися білі кливаки, й Єпіфанієві уздрілася вовча голова над коміром бобрової шуби; він перевів погляд на полковника Носа — той теж був з вовчою головою, глянув на Меншикова — і Меншиков теж ововкулачувався… Єпіфаній приклав долоню до губів і з полегшено усвідомив, що сам вовком іще не став; нудка тривога вповзла в його душу: як же він з людською подобою вживеться серед вовкулак, його ж розтерзає, зжере хижа зграя, коли не уподібниться тим, кому віддає задля спокою і безвідповідальності самого себе.
Однак це видиво тривало лише мить: опустилася
верхня губа в царя, закривши рідкозуб’я, тільки безвії великі очі тратували люттю полковника Чечеля. Проказав Петро:
— А як ти назвеш свою зухвалу відмову впустити його світлість князя Меншикова в Батурин?
— Я виконував наказ гетьмана, і якби вчинив інакше, тоді допіру можна було б назвати мене зрадником. Та коли говорити про недостойність політичних вчинків, то здрайцею передовсім треба назвати тебе, царю, ти ж бо перший потоптав угоду між нашим батьком Хмелем і твоїм вітцем Олексієм, навівши свої війська на постій в Україні, на грабунок українського люду і посягнув на наші одвічні вольності, задумавши перемінити в драгунів козацькі полки.
— На палю його! — коротко присудив цар.
— Іншого вироку я й не чекав від тебе, кровопивце, — так само спокійно, як і перше, мовив Чечель. — Я загину з усвідомленням потрібності українському народові моїх мук. Замордований мученик небезпечніший для завойовника, ніж живий лицар, — він бо народжує ідею помсти.
— Ту ідею, нещасливцю, я втоплю у крові! За неї можуть постояти живі, а не мертвії—Петро кивнув рукою на гурт полонених козаків, оточених драгунами, звелівши вести на суд наступного.
— Мертві оживуть месниками в нащадках! — вигукнув Чечель, якого царські посіпаки вже вели до річки на місце страти. — А ви у своїй жорстокості самі себе зжиратимете, мов павуки!
Цар біснувався: вдаряв кулаками, мов гирями об стіл, випльовував сповнені ненависті слова, і складалися вони для Єпіфанія в суцільне прокляття Україні:
"Залишу живих мерців, покірне стадо залишу на цій свавільній землі — худобу над порожніми яслами, і кидатиму їм за покору жмутки бадилля, на банях церковних замість хрестів водружу канчуки, і те стадо лякатиметься шелесту листя! Корита підсуну під ваші худоб’ячі морди, і ніщо не буде для вас дорожче, ніж тепле пійло. І забудете все, чим досі жили: звичаї свої, предків, матірню мову, зречетеся хоругов і молитов — усе віддасте за смачне пійло в коритах!".
Єпіфаній зажмурив очі, вслухаючись у страшне пророцтво, що цвяхувало безнадією його розпластану душу, він не мав відваги глянути на розлютованого царя, та коли у вухах стихли царські прокльони, Єпіфаній розплющив очі й у подиві своєму уздрів на Петровому обличчі владний спокій, набагато страшніший від почутих слів: цар не лякав словами, він здійснював проклін.
Чечеля вже вбивали сідницею на загострену палю, та навіть не застогнав мученик, і тільки за хвилю, коли смерч жаху пригнув людські голови, Чечель заволав, корчачись у муках:
— Люди, схаменіться, вас багато, не стійте стадом, убийте прокураторів, які з чужої землі прийшли управляти вами!
Та ніхто не зрушився з місця, люд на очах ставав німою худобою; комендант Скорняков відправляв козаків одного за одним на муки і смерть, нелюдські зойки долинали з–над Есмані; цар змахував рукою, посіпаки тягли засуджених на страдне поле, кати працювали в поті чола: колесували, саджали на палі, відрубували ноги й голови на помості, виривали ніздрі, і Єпіфаній, дивлячись на те, згадував, що десь подібне бачив і що тоді карався він страхом, а тепер страху вже не було — панували в душі тупий спокій і покора.
Цар при цій роботі не спускав ока з полковників, яких покликав на гетьманські вибори, і три з них, а найдужче Іван Скоропадський, геть зовсім поникли, ледь до землі не припали, тільки Павло Полуботок стояв рівно, випнувши живота, і витримував царський погляд. Цар вибирав із них кандидатів на гетьмана і вже знав, що Полуботок ним не стане, а кого призначити — теж іще не вирішив: хто з них перший прибіжить до корита?
Не йдуть? Тоді продовжуйте, кати, своє діло, поки не зрушиться з місця хоч один! Цар підвів руку, та зупинився: ось ступив якийсь наперед, — хто він, не званий, що стояв поруч з Іваном Носом?
(Продовження на наступній сторінці)