— То ходімо. Я покажу тобі те, що мусиш побачити.
Вона сама вийняла із сховку кожушок і стала птахою, Єпіфаній обняв за білу шию Лебедицю, і вони разом злетіли в незмірність висоти. Маліли внизу дерева, і байраки ставали схожі на буйний зелений мох, і Чугайка стала в’юнкою змійкою, а лебедине озерце — зеленою цяточкою, — і опинилися вони на вершині високої гори, що виросла над Чугайкою й перемістилася в саме серце України, стали посеред дитинця, обгородженого зубчастим муром замку, звідки стримів у небо гострий шпиль.
— Це фортеця нашого духа, яку ніхто не здолає, — сказала Лебедиця. — А той шпиль — висота Духа. Хто його досягне, той стане вільний. А тепер поглянь довкола: ось увесь твій простір у часі — із заходу на схід, із півдня на північ — і доки око твоє гляне — все це Україна. Ти бачиш її велич і красу? Хто може її здолати? І хто ми такі у Бога, коли дозволили карликам зневолити цей сот? Он синя бинда Дніпра розтинає твою землю. Он золоті бані незнищених храмів Печерських. А на західному обрії біліє пруг Дністра, за яким стали на захист нашої землі Карпатські гори, а з їх ізворів стримлять хрести Манявського скиту. На півночі сіяє банями соборів старий Чернігів, а на південь — гладь Чорного моря. Внизу ж під нами метушиться київський Поділ, звідки йде наука на весь світ. Усе це наше, наше! А ти впокорився мізерним карликам, возиш їх на своїй спині і стогнеш: пропало все! Як усе це може пропасти, куди дінеться, які землетруси знищать цей простір і красу? Маловіре, твій час не закінчився в Батурині, він щойно там розпочався. Ти готовий іти далі й сходити свій край у всьому його часі й просторі?
— Готовий.
— Тоді вертайся, звідки прийшов, зроби там те, що продиктує тобі твоя совість, а потім бери хрест, клич народ і йди з ним у хресному поході до фортеці його духа.
Вдарив дзвін, Єпіфаній прокинувся. Лунав–божеволів мідний лямент над Петербургом.
Чернець вибіг із сторожки: карлики з якоїсь причини раділи, пищали, скакали, далі лаштувалися в предовгу колону по чотири головою в бік Неви. До Єпіфанія підійшов магістр Єрмолай, видряпався на нього, пришпорив у боки й погнав уздовж карлицької колони.
— Що трапилося у столиці? — запитав Єпіфаній, коли колона зупинилася над Невою.
— Царя нашого імператором проголошуємо. Повертай на місток.
— А може, вбрід підемо?
— Для нас немає жодних перепон! — вигукнув Єрмолай і протягнув уперед руку — достоту, як це на кам’яних бовдурах магістра Тома зображено. — Коли вирушимо на Хохландію, долатимемо вбрід і ріки, і озера!
Розділ одинадцятий
Із свого маленького й чепурного будиночка на Набережній, згинаючи у дверях голову, вийшов до народу фудульний і сердитий цар. Верхня губа сіпалася, оголюючи рідкі кливаки, кінчики гострих вусиків лоскотали масивні ніздрі, роздуті, мов у хижого звіра, що чує здобич. Цар був надміру збуджений, ніби щойно повернувся з поля битви, здобувши перемогу. Перемогу він таки здобув, і немалу: два роки тому закінчилася двадцятирічна Північна війна, й Петро з королевою Швеції Ульрікою–Елеонорою, сестрою покійного Карла XII, підписав у Ніштадті вигідний мир.
А спокою не мав. Після тяжких битв з ворогом тепер воював з невдячним народом, який за довгий час кровопролитної війни не забув заподіяних царем кривд і назвав його антихристом — за скасування патріархату після смерті всесвятішого Адріана, за прирівняння монастирів до кріпацьких поселень, за перелиті на гармат церковні дзвони, після чого Московія назавжди оніміла, за вбивство царевича Олексія.
Не вітець, не благодійник, не вождь, стратег або генералісимус — Антихрист!
У моторошному застінку Преображенського приказу генеральний царський кат Ромодановський працював із своїми підручними вдень і вночі. Припікаючи на вогні, викручуючи запідозреним суглоби на дибах, дізнавався, хто розповсюджує серед народу листки з текстом сімнадцятої глави Апокаліпсиса, в якій сказано, що восьмий цар великої держави буде Антихристом — Петро в Московії був восьмим; хто карбує на срібних монетах зображення його величності з рогами. Даремно. Злітали голови, мордовані позбувалися рук, ніг, носів та язиків, а гідність царська все падала й падала, тож думав Петро аж два роки, як урятувати свій престиж і додумався врешті: він витіснить ганебне прізвисько найвищим римським титулом!
Цар розіслав гінців скликати народ над Невою, та оскільки боявся, що з тисячним натовпом — якщо комусь там захочеться викрикувати блюзнірські слова — не дадуть ради всі поліцейські і ярижки Петербурга, з гармат по народу палити не будеш, то звелів обгородити царський будиночок парканом в радіусі однієї версти, хай стоять там і галасують, до царських вух скверна звідти не долетить, а для проголошення царя імператором наказав привести карликів з Василівського острова.
Цар у душі лютував, він уперше був невдоволений такою великою різницею в зрості: чи не осмішить зібраний із світових задвірків людський люмп найвищий титул? Та було пізно: магістр карликів Єрмолай, не злізаючи з шиї Єпіфанія, пропищав:
— Да вдравствуєт великий император всея Руси Петр Первий!
Задзявкотіли карлики, повторюючи Єрмолаїв клич, а народові мовби заціпило: мертва тиша панувала у верстовій зоні.
І хто зна, чи не дійшло б навіть до гармат, та у викрику верховного карлика прозвучали слова, про які цар досі й не подумував — бистрий царський розум умить збагнув їх суть: "Всея Русі!" Досі він панував над Московією, а Русь була десь там, на півдні, підкорена і невпокорена, і ось цей нікчемний напівлюдок, так просто відбираючи в корінних русичів родове ймення, передав його Петрові: імператор всієї Русі!
Цар просвітлів, випростався: нова назва держави і новий царський титул давали йому владу над усіма, хто носив ім'я росів. Громовий царський голос долинув до найдальших кресів верстової зони:
— Вірнопіддані! Віднині я імператор країв, які ви можете вважати своїми і за власним розсудом розпоряджатися багатствами Великої, Білої, Малої, Галицької, Карпатської і Червоної Русі! Все це ваше: ідіть заполоняти землі, забирайте в нових підданих хліб, залізо, золото і мову. Мову перш за все — "даби нікакой розні і особих наречій нігде не било!"
І досить було цієї обіцянки, щоб московити в одну мить забули, що перед ними стоїть Антихрист.
— Да здравствует император всея Руси!—дружно загукали.
"Чому вони такі? —думав Єпіфаній. — Що спричинилося до того — може, шалені простори великого краю або ж багатолітнє монгольське іго, що в них витворилася особлива і слов’янському світові невластива кочова вдача? Живе московит спокійно й ліниво, та як тільки побачить незахищений простір, — готовий умить все лоском кинути, чепурні хати дошками навхрест позабивати і йти і гнати поперед себе, мов худобу, людей з місця на місце, і ні собі, ні тій двоногій худобі перепочинку не давати, переміщувати народи, зубожувати, забирати, що загледить, реквізувати, з’їдати і йти далі й далі, не здобуваючи при тому для себе ні щастя, ні добра, ні любові".
— Хай живе імператор! —ревіла юрба. — Веди нас до останнього моря!
— До морів, діти мої, до морів! —реготав цар. — Я ж бо відвоював для вас від Швеції Лівонію, Естонію, Інгрію, Карелію!
— Ура імператорові!
Цар кивнув рукою — і понесли слуги до парканів кошики, набиті суліями з горілкою і наїдками; замерехтіли в небі фейерверки, почалася штовханина, бійка і п’яне радіння.
До імператора Третього Риму підійшов найменший у колонії карлик, якого за виняткову жорстокість назвали Опричником, — озлоблювала його власна непомітність, він підступив до царя і постукав кулачком по коліні.
— Ваша величність… Ваша величність! Коли вже і Галіція, і Карпати наші, то звели послати туди карні загони: у Львові, це я знаю достеменно, розмовляють по-своєму і свої хоругви мають, а в православному монастирі Скиті Манявському і досі не проголошують анафеми Мазепі.
— Быть по сему, — відказав цар.
Імператор подався у свій будиночок на спочинок. Меншиков прикликав до себе Єпіфанія.
— Поїдеш зі мною в Преображенський приказ: імператорові потрібне золото.
Князь махнув рукою, і Єрмолай умить перемінився із магістра Карлицької колонії в меншиковського машталіра. Спритно зіскочив з плечей Єпіфанія, підбіг до чорних кибиток, що, запряжені цугами, зловісним рядом стояли скраю майдана, вискочив на облучку крайньої кибитки, браво прицмокнув і зупинив коней біля Меншикова. Князь примостився поруч з Єрмолаєм, а карлики, схопивши Єпіфанія за поли ряси, заштовхували його до темного, без віконець, короба кибитки.
Холоднопітна дрож пройняла ченця: він начувся вже чимало про Преображенський приказ, де хазяйнував генеральний кат Ромодановський. Навіть карлики, в яких серця не здригалися на вид крові й мук, пошепки перемовлялися про таємну царську установу, до якої міг потрапити кожний в імперії сущий і звідки ніхто не повертався: могли то бути князь, граф, той же карлик, посполитий, царевич, архімандрит — всяк крім його величності, та й то Поважний Карлик вельми сумнівався у цілковитій безпеці самого царя.
(Продовження на наступній сторінці)