— Хто це може знати? — відповів Омар ухильно. — Он глянь на золотий піастр. Золото є змістом монети, сама ж монета є тільки формою для змісту. Хтось колись з'єднав зміст з формою з метою користі. Уяви собі, що мета раптом втрачена — піастр не йде на ринку. Хіба пропаде зміст, якщо він справді золотий? Ні, він потрібний для нової форми, для нової мети.
Тихо відчинилися двері до візирового селямлика, на порозі став озброєний капиджій. Сіпнулися вгору навислі брови Аззем-паші.
— Хто дозволив тобі заходити у мій палац? — запитав грізно.
— Султан султанів Ібрагім велить тобі зараз же з'явитися перед його очі, — відповів капиджій не кланяючись.
Аззем-паша перевів погляд на Омара, меддах знервовано теребив бороду. Обидва знали: годі сподіватися добра, коли візира викликає не капу-ага, а озброєний охоронець султанських дверей.
— Скажи султанові, що я прийду, — мовив Аззем-паша.
— Мені велено прийти з тобою, великий візирю.
— Почекай мене біля входу.
Омар підвівся.
— Прийми ще одну мою пораду, ефенді, бо потрібна нині державі твоя розумна голова: коли йдеш до сліпця, заплющ одне око.
— Ні, — відповів візир, — досить я заплющував свої очі на безумство султана. Далі не велить мені цього робити ні бог, ні совість. Ти ж бережи себе, Омаре. І більше не приходь сюди, хто б тебе не просив. Ті часи, коли цар жадав мудрого слова, минули. Коли володар доходить до самодурства і вважає усі свої діла і вчинки доцільними, тоді вчителі стають зайвими. Вони заважають, і їм стинають голови.
Аззем-паша приклав руку до грудей, прощаючись з Омаром, і вийшов із селямлика.
Небо тремтіло осінньою синявою над притихлим Біюк-сараєм. Три мури, один від одного вищий, що огороджували султанські палаци, здавалось, підпирали довкола горизонт, і відзначив для себе візир, що донині його світ був не більший від цієї криниці, з якої видно невелике кружальце неба. Меддах Омар ніби вивів його на височенний мінарет, і Аззем-паша побачив, що дуже мало світу вміщується в султанському вицяцькованому дворі, в Стамбулі, і що ціла імперія — ще не весь світ.
У білій киреї, у гостроверхій смушевій шапці, величний і неприступний Аззем-паша підійшов до дверей султанського селямлика, і розступились перед ним капиджії.
— Яку справу маєш до мене, султане? — мовив різко Аззем-паша і глянув на Hyp Алі, що стояв у позі рисі, готової до стрибка. — Чи не міг би я залишитися з тобою наодинці, як це личить великому візирові на аудієнції у султана?
Очі Ібрагіма налились червінню, він скочив до Аззем-паші, вчепився йому в бороду і завищав:
— Де Замбул? Де Замбул?
Аззем-паша рвучким рухом відвів кістляві руки султана.
— Замбул? Не можу знати, де він. Я відаю армією і стосунками з державами, а не гаремом.
— Де Замбул? — махав кулаками Ібрагім і в істериці тупав ногами. — Він утік цієї ночі на воєнній галері, а ти нічого не знаєш? Знайди зараз Замбула або віддай свою голову! — репетував султан, і піна котилася з його рота.
Візир злорадно посміхнувся.
— Кожний цар, — сказав він, — який сп'янів від сваволі, твердіє тоді, коли влада з його рук вислизає. Замбул був твоїм першим радником, я над ним не владний.
— Дозволь, султане, мені сказати слово, — повернувся до Ібрагіма Hyp Алі. — Замбул купив галеру в капудана-баші. Я арештував адмірала, і ти матимеш змогу покарати його якою хочеш карою. Але ж не може бути, щоб такі справи творилися без відома командуючого військами.
Ібрагім остовпів від такого повідомлення яничара-аги. Він був би знову заверещав, та від страху пропав голос і, замість крику, прошелестів шепіт:
— Зрада... Зрада! Тугру, тугру віддавай! — простягнув руку до великого візира.
Здригнувся Аззем-паша. Він кожен раз, приходячи на аудієнцію до султана, чекав цього наказу, який означає — смерть. І все-таки приймати вирок від безумця здалося тепер страшним блюзнірством.
Він вийняв із кишені печатку і, повільно ступаючи, ніс її султанові.
— Тебе, Ібрагіме, як це годиться, називають сонцем. Так, ти заходяче сонце османської династії, яке кидає на землю довгі тіні, що сповіщають ніч... Я з радістю умру і перед смертю оплакую тих, хто мусить жити під таким володарем. Вони ж бо будуть свідками божевільних вчинків юродивого султана і упадку імперії.
Ібрагім злякано відступав у глиб кімнати: на нього насувалася могутня постать велетня, який зараз його розтопче. Султан забув у цю мить, що при вході стоять озброєні капиджії, а поруч всесильний яничар-ага, який тримає у руках яничарське військо і його на султанському троні.
Тугра наближалася до очей, ставала великою, як мідь таці, як жорнове колесо, і заступила врешті цілий світ: ще мить — і вона накриє його, розчавить, і від Ібрагіма зостанеться тільки великий знак на мармуровій долівці — пам'ять для прийдешніх султанів.
— Беріть його! — скомандував Hyp Алі.
У селямлик вбігли капиджії. Вони накинули на голову великого візира чорне полотнище і виволокли його за двері...
В цю хвилину несподівано для Ібрагіма і Hyp Алі до султанського селямлика увійшла валіде Кьозем. її висока постать неначе виринула з провалля, в якому безслідно щез великий візир, валіде різким рухом відкинула чорну шаль з обличчя, і воно, непроникливе, суворе, вмить сповнилося материнської доброти.
Hyp Алі насторожився. Чому Кьозем тут? Сьогодні вранці, коли він, яничар-ага, і анатолійський бейлербей Муса-паша вирішували долю великого візира в її світлиці, валіде не сказала, що зайде на султанську половину. Що надумала ця камінна жінка з очима кобри?
Валіде підійшла до Ібрагіма, який ще не отямився від смертельного переляку, і поклала йому руку на плече.
— Твої, о сину, помисли в діло втілені, воістину дивують підданих і близьких по крові. Ти мужньо розправляєшся з ворогами і щедрою рукою пригортаєш до себе тобі відданих. — її губи стягнулися у вузьку смужку, вона глянула на поставного і владного яничара-агу, готового прийняти з рук Ібрагіма державну печатку, яка поки що валялась на долівці, і мовила: — Анатолійський бейлербей Муса-паша тут. Він падає до твоїх ніг і славить аллаха за високе довір'я султана, який велить йому взяти тугру.
Обличчя Hyp Алі осунулося, посіріло. Бейлербей Муса, а не він? Але ж уранці... Він повернувся до султана і заволав:
— Великий падишаху, вона...
Та не докінчив. До селямлика увійшов Муса-паша, а за ним озброєний почет. В Ібрагіма засіпалась нижня щелепа, він сам нагнувся за тугрою і тремтячою рукою подав її анатолійському бейлербеєві. І тут перевтомлені нерви здали, він затрусився від приступу божевільної люті, заверещав і, вихопивши з піхви кинджал, замахнувся ним на яничара-агу.
— Замбула, Замбула дожени! Живого Замбула дайте мені, і ви побачите те, чого ще не бачили стіни Біюк-сарая! Смерть, о, яку смерть побачите!
Валіде своєю постаттю заступила султана від очей присутніх, а він у приступі шалу корчився, скавучав і стискав пальці довкола уявної шиї євнуха...
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Нащо, мамо, так казала,
Татарчатком називала?..
Українська народна пісня
Тільки одне літо пролітувала Марія в Мангуші, а там знову подалася з Мальвою на Чатирдаг — голод виморював Крим. Стратон залишався сам, з кожним роком старів, та все думав одне й те ж: як далі житиме без Марії, коли вона заробить грошей на ту грамоту і помандрує з Мальвою в рідні краї. Звик до них, рідні йому стали, і страшно було подумати тепер, що на старість залишиться один як палець.
А може б, і самому?.. Ой, та чого?.. З України ні вітру, ні хвилі, лежить вона десь там під синім небом і щулиться під нагайками або спить уже мертвим сном, стратована, столочена, кров'ю стечена. Гай, гай... І навіщо їй нести туди рештки своїх надій, решту життя свого на сплюндрування, на погибель?
Але ніщо не може переконати Марію. Наче скупий лихвар, складає алтин до алтина, недосипляє, ночами гроші перераховує.
В Марії турбота ще й про Мальву. Того літа, коли не йшли на Чатирдаг, щось трапилося з дівчиною, ніби підмінили її. То гаморіла, пурхала, мов метелик, понад Узенчиком — годі було її на місці втримати, а раптом стала мовчазною, не по-дитячому задуманою. Не чує, коли її кличуть, водить голубими очицями по світу, а видно: не існує для неї нічого, крім якихось своїх думок, невідомих матері.
Підозрівала Марія: тут виною Ахмет. Бачила, захопився парубок дівчинкою, то, може, й вона задивилася, адже буває це в дітей. Не залишала більше Мальви в Юсуфа, жила разом із нею в курені біля корів і верблюдиць та все приглядалась, чи не зустрічаються вони часом вечорами. Ні, не бували разом. Гасав він на своєму коні по верхах, іноді з'їжджав на чаїри, та все здалеку бовванів, а Мальва була холодно спокійною.
Сказала якось Марія дочці:
— Там Ахмет приїхав. Ти не підеш з ним погратися?
— Ні, мамо. Я вже не маленька, щоб гратися.
Ще більше дивувалася мати: що могло трапитися з дитиною, звідки взялася жура в неї? Чи то, може, прийшла несвідомою в її душу туга за рідним краєм? Раділа від такої догадки, сказала дочці потаємно:
— Скоро ми в хана грамоту купимо і підемо назавжди на Україну.
— А хто тепер хан? — спитала Мальва, зовсім байдужа до материних надій.
— Мухаммед-Гірей... Він, кажуть, любить гроші і радо дає ярлики за бакшиші.
(Продовження на наступній сторінці)