Стежка заводила все глибше в гори. Густішала бучина, малинові кущики юдиного дерева чіплялися шапками за схили, з ущелин повіяло мрячною прохолодою. Господи, там десь хмари бовдуряться і, либонь, дощі йдуть! Внизу без угаву тріщали цикади, немов намагалися сухим свистячим цикотінням підгнітити спеку, щоб задихнулись від неї і верховини. Та не було їй доступу в гори. Жарінь тут м'якла, під ноги слухняно лягав вологий мох, крухтіла соковита трава. Вдалині курився туманами Бабуган, чорні хмари сповзали з Чатирдагу вниз.
Ставало відрадніше. Втоптана людьми і худобою стежка вела до якогось житла — люди знайдуться.
Сини мої... Де ж ви, сини мої?..
Та й блиснула блискавка, і загорілося небо... Засвистіли стріли, загавкали мушкети — йде невільниця Марія, йде українська доля чужими дорогами.
Ллє живодайний дощ, і купається під ним Мальва, біжить попереду, хлюпається в теплих потоках, набирається сили.
— Мальво!
— Мальво!
Тільки луна материнська, тільки луна...
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
...і коли чуєте спів півнів,
просіть милості в аллаха,
бо півні співають тоді,
коли бачать бога.
З хадісів
...До весілля залишився один місяць. І звідки воно взялося, оте весілля, Мальва не може второпати. Таж вона ще мала, та й Ахмет нічого не говорив їй про шлюб. А може, оте незрозуміле "укум-букум-джарим-барим", що він завжди бомборосив, коли вони грали "в ашики" [105], то і є ті слова... Видно, що так, бо весілля за місяць. Біля неї, на самому шпилі Екзілі-буруну [106], сидять ще дві незнайомі дівчинки, такі, як вона. І в них та сама доля, всі троє квапляться шити придане.
Примарне світло, як при затемненні сонця, розливалось між верхами Демерджі, Бабуганом і Чатирда-гом, дівчата разом вгледілися в далечінь і побачили, як кам'яний ідол, що завжди непорушне бовванить на Демерджі, почав повільно зсуватися вниз. Ось він уже перейшов Ангарську ущелину, на мить зупинився внизу серед поляни і поплив у сивому серпанку до них.
Відклали дівчата шитво: ні, це не дивовижна кам'яна фігура, до якої щодня придивлялися здалеку, це якийсь дід-жебрак. Що ж йому дати? Проте жебрак не простягав руки. Він був високий, білобородий, і добрі були в нього очі, дід дуже нагадував того святого старця, до якого вони з мамою підходили в Кафі, коли втікали від Мураха-баби. А може, це той самий?
Мальва хотіла спитати, та її випередила сусідка:
— Ти Хизр [107], який знайшов джерело живої води і став безсмертним?
— Ні, дівчино, — усміхнувся дід, — я звичайний чарівник. Скажи, джаним, яке в тебе найпотаємніше
бажання?
— Хотілось би швидше дошити своє придане, — відповіла та, — бо ж тільки місяць залишився до весілля.
— Встигнеш, дитино, — сказав чарівник і звернувся до другої: — А ти чого бажаєш?
— У мене лиха харт-ана [108]. Я хочу, щоб вона на мене! не кричала, коли вийду заміж, і сорому перед коханим не робила.
— Стане доброю твоя харт-ана. Ну, а ти про що мрієш? — звернувся до Мальви.
Мальва не могла відповісти. Вона ще нічого не бажала в житті, і цього весілля теж не хотіла, їй добре було біля мами і Стратона, весело служилось підпасичем у Ахмета, того самого, який колись напоїв її цілющим кумисом у палючому степу. Чого ж забажати? Мама хоче вернутися туди, звідки вони прийшли, у якийсь далекий степ, якого Мальва не пам'ятає. Знає тільки, що всі степи колючі, спраглі й жорстокі, і трапляються там погані люди. Вона не хоче в степ. Де є ще такі гори, таке близьке небо, що руками зір можна дістати? У горах живе Стратон, і білозубий, вічно усміхнений Ахмет, і суворий, проте добродушний даї Юсуф, є вівці, є дозвілля і безліч казок, що гомонять під шум лісів у колибі підпасичів перед сном. Де так добре вміють лікувати від злих очей, як тут: ось притулить хтось тобі до чола лезо ножика з чорною колодочкою, а тоді й відьма не владна над тобою. Де, в якому краю розкажуть про ангелів, що стоять на сторожі неба і кидають в Ібліса [109] вогненними кулями — зорепадом, або про півня, який співає хвалу творцеві світу? Ні, не хоче вона йти звідси нікуди.
Але чого попросити в чарівника? Він не йде, чекає.
Чи то від нерішучості, сама не знає чому — відчула Мальва, як їй стає дивно гаряче в усьому тілі, наче воно пучнявіє і наливається теплими соками, їй нестерпно захотілося скинути з себе одяг і кинутися в річку — мабуть, тому згадався Узенчик, висохлий від спеки.
— Ну, скажи своє бажання, дитино, — знову почула голос чарівника.
— Я хочу, — відповіла Мальва, — щоб у цій горі забурхало джерело, і в села побігла холодна вода, і щоб це джерело не висихало в найлютішу спеку.
— Гарне бажання, джаним, але я питаю, чого ти хочеш для себе?
— А мені нічого не треба, — розвела Мальва руками, — в мене все є.
Тоді дід повернувся до скелі і вдарив по ній києм. Почувся тріск, голосніший від грому, темною хмарою окутався Еклізі-бурун, а коли хмара розійшлася, дівчата побачили, як із ущелини падав униз гірський потік. Мальва стояла по коліна в холодній воді, вода підступала все вище й вище, приємно обмивала незвично гаряче тіло, і дівчина вперше відчула, що в неї є стегна, груди...
Холодна передранкова роса змочила ноги Ахметовим підпасичам, запіяли півні в уруш-коші [110]. Мальва схопилася — хлопці витягувались, не квапилися вставати — і чимдуж побігла до коша, щоб першою стати при вигоні овець. Не ласки запобігала — хотілося чимось добрим віддячити Ахметові: коли Мальва першою прибігала, він щасливо усміхався, пришпорював коня і весь день потім носився вітром навколо стада. То чому ж би їй не зробити Ахметові приємність? Хіба Мальва не бачить, як він пісні є перед п'ятницею, коли вона йде до матері в жіночий курінь на долину Шумаї, де жінки доять верблюдиць?
— Укум-букум-джарим-барим! — проскандувала Мальва, підскакуючи на одній нозі, і приємні їй були ці ворожбливі слова, і хотілося тепер більше, ніж будь-коли, побачити Ахмета. Яке то щастя, що вони з мамою натрапили в горах саме на Ахмета і його батька, Юсу-фа, — отамана чабанів!
Чудно було в Мальви на душі. З пам'яті ще не зіслиз дивний сон — і як то їй могло таке приснитися, що до весілля залишився тільки місяць, чей же ніколи про таке й думати не могла, бо ж мала ще... А воно взяло та й приснилося! Ха-ха... Укум-букум... А прозора чиста вода полоще їй литки, стегна, вона вперше в житті відчула, що в неї є тіло, таке туге, що об нього розприскуються хвилі і холодять-холодять...
Мальва сповільнила крок, наче обважніла, знову розбіглися по тілу незнайомі струмені тепла, забивало віддих. Зупинилася, притулила руки до грудей, осміхнулася і сама не могла зрозуміти, чому враз стало радісно.
Займався світанок. Рання зірка Чалпан упала на голову кам'яного ідола, що уві сні сходив із гори Демер-джі, впала і розбилася на друзки: розсипалися міріади іскорок по чаїрах і яйлах, і до ніг Мальві упали — на оксамитовий дрок, у переповнені келихи крокусів.
— Танг атар! Танг атар! [111] — заспівала Мальва і почула, що співає на мотив Ахметових пісень, вона побігла пласким вигнутим кряжем, збиваючи росу з м'якого повзучого ялівцю, ковзаючись на слизькому дроку.
Чистим був нині вічно забандюрений Бабуган, трави переливались перламутрове, гори на мить замліли, чекаючи першого променя сонця, і отаман Юсуф не був сьогодні понурий, як завжди.
Він переганяв кобилиць із місячними жеребцями до окремої загорожі, прив'язував на мордочки лошаткам дерев'яні рогатки.
— Прискакала, кізко? Якши. Нині залишишся зі мною, доїтимемо кобил на кумис. — Юсуф випростався і пильно приглянувся до розпаленої дівчини. — Гм... А втім, не тільки нині... Ось що: чорбу варитимеш для пастухів, на мої руки легше буде. Ахмет якось обійдеться без тебе.
Звісила голову Мальва, жаль стало Ахмета і пастушої волі. І ще соромно було: їй здалося, що Юсуф знає її сон і тому не пускає більше з Ахметом на яйли.
Парубок саме виганяв овець із кошари, раз у раз поглядав на Мальву: що трапилося, чому баба затримує підпасичку?
— Чого стоїш? — зиркнув на Мальву спідлоба отаман, зникла доброта з його лиця. — Виганяй жеребців на пашу, хай вчаться самі добувати їжу. Кожному на все своя пора. А потім я навчу тебе, як доїти кобил.
Мабуть, так має бути, що радість дозрівання йде в парі з тугою за волею. Тому потускнів день, що почався для Мальви так чарівно. До обіду стерпли пучки від втомливого циркання, і сліз накапало чимало у дійниці.
Перед вечором, після другого удою, Юсуф заправляв молоко дріжджами, ячменем, чаклував з корінцями якихось рослин над повним казаном. Коли стемніло, зайшов до шатра Ахмет. Він мовчки поклав футляр із кораном на килимок біля входу, скинув із шиї вервицю з шкаралуп лісових горіхів — амулет від уроків для худоби, але не присів, як завжди, біля батька. Стояв понурий, стриманий. Глянув на Мальву, що вже дрімала на тапчані, буркнув батькові:
— Вина чому не доливаєш у молоко? Он там глечик.
— Не треба вина, — відповів Юсуф, не підводячи голови.— — Наплакала в молоко, хмільний будеш мати кумис.
Ахмет промовчав. У сутінках він не розгледів Мальвиного обличчя, може, вона вже спала.
— Кого даєш у підпасичі замість неї? — спитав по хвилині.
(Продовження на наступній сторінці)