"Президентом УГВР обраний сьогодні полтавець Кирило Осьмак, то здольний воїн, і він міг би… Я знаю, що вас ніхто не замінить, але Україні потрібен живий Шухевич, а не ікона загиблого героя. Наш Провід уже за кордоном, а вам большевики тут жити не дадуть. Виїжджайте, пане генерале, а ми в Краю мінятимемо один одного, нас багато, а ви – єдиний".
"І там, на чужині, я мав би старіти?"
"Кожен мусить постаріти у свій час…"
"В Україні старим я не стану".
"Як це так?"
"Загину від ворожої кулі. Так буде, Остапе… А тепер послухай мене. Ніколи не буду скитатися чужими краями. Ми з тобою виконаємо свій обов'язок в Україні незалежно від того, дасть нам наш народ лавровий чи терновий вінок".
"То хоч сім'ю переправте за кордон".
"Це може статися тільки після того, як таке зробиш ти".
…З першого дня своєї жертовної місії знав генерал Шухевич, якою буде його остання мить, і готовий був до неї, як для польоту камінь у налаштованій пращі.
Знав, що не минути йому смерті від ворожої кулі, що ухилитися від неї не зможе, мучив його тільки біль за побратимів, яким судилася така сама доля у лісах, яругах і схронах.
Перестав виходити на вулицю після того, як у назначений час не з'явилася до нього зв'язкова Галя. Догадувався, що вона потрапила в лапи енкаведистів. А одного дня спіймав на собі пильний погляд чоловіка у фабричній робі, котрий вряди-годи з'являвся біля школи, що навпроти будинку пані Конюшик. Він смоктав скручену з газети "козячу ніжку", недбало спльовував, однак пильно тримав у полі зору балкон, на який деколи виходив чужий у цьому кварталі добродій з газетою в руці; діждавшись його появи, чоловік зникав, і зрозумів Шухевич, що то нишпорка. Забачивши його втретє, генерал послав своїх охоронців Остапа Безрідного й Любка Сокола на пошуки нової підпільної штаб-квартири – у район Мшани за Верещицею.
Сталося те в неділю 5 березня 1950 року. У Львові відбувалися вибори до місцевих рад. До розміщеної в школі виборчої дільниці в Білогорщі прибув уранці загін міліції – нібито для підтримки порядку, хоч жодних протестних акцій не передбачалося й не могло їх бути в нашпигованому червонопогонним військом місті. Генерал стояв при вікні мансарди, заслонившись шторою, і враз побачив, як із-за рогу двоповерхової школи вихопився загін солдатів з автоматами напереваги, вони перебігли дорогу і вмить обступили будинок Ганни Конюшик.
Першим увірвався в дім майор з револьвером у руці. Він на мить зупинився, роззирнувся і, забачивши гвинтові сходи, що вели на мансарду, рвонув нагору.
Шухевич вийшов із-за перегородки, яка відділяла горішню кімнату від сходової клітки, й стояв непорушно, мов монумент, а коли голова майора виринула зі сходової спіралі, генерал вистрелив. Тіло енкаведиста скотилося долі, й подумав, певне, в ту мить Тарас Чупринка, що не гоже гинути йому від ворожої кулі, приклав револьвер дулом до скроні – й пролунав другий постріл…
Наступного дня з чорнобильського табору для інтернованих дітей привезли сина генерала Шухевича Юрка й підвели його до тіла вбитого, – закінчував свою розповідь Михайло. – Юрко впізнав батька… І пішов з образом вітця на довгі роки в тюрми – перший нерозкаяний дисидент… А я, брате, думаючи про них – батька й сина, – шепочу слова вірша Олега Ольжича:
І мертві встають і шукають хреста.
Їх очі розчахнуто тьмяні.
Встає, наче поросль струнка і густа,
Нове покоління титанів.
А встають, таки встають, ми вже бачимо їх, брате!"
Розділ дев'ятнадцятий
Інавгурація
Цього довгожданого дня ми з Михайлом стояли посеред Майдану – святкові, мов у Храмі, грілися в тисняві, ніби в космацькій церкві на престольний празник; свіжий мороз студив нам непокриті голови, небом блукали і ткалися в білу пелену кружала хмар, які віщували снігопад.
Кількасоттисячна громада, яка досі протягом довгих холодних тижнів випрошувала в Бога добру погоду, в крайній втомі наготувалася прийняти від небес останнє випробування й достояти на утоптаній площі, хоч би випало по коліна снігу; людська терпеливість, зрештою, вичерпувалася, й за те терпіння отримав зморений народ щедру винагороду: на великому екрані біля подіуму висвітлилася постать першого українського Президента: він стояв урочистий і натхненний за трибуною в залі Верховної Ради і, поклавши праву руку на Пересопницьке Євангеліє, виголошував присягу на вірність Українській Державі.
Я дивився на його вродливе обличчя, побите ряботиною, вичавленою з організму смертельною отрутою, і гнів та біль, змішаний зі злою радістю, переповнював мою душу: закінчився нарешті наш фатальний мартиролог – вийшов цілим з поля зрад, потаємних убивств, заздрощів і ненависті державний муж – і в цьому моя радість, а мої біль і гнів – то його мука, його скороблене обличчя. А може, думав я, вся Україна відбилася нині в образі Президента – вродливого і нездоланого!
І перемогла гнів і біль у моїй душі велична ейфорія, породжена інавгурацією Президента, якому український народ у муках, стужі й невигодах віддарував найвищий посаг. На моєму обличчі не згасала світла радість; певне, вона не гармоніювала із ще непомітною в людях тривогою про завтрашній день, яка вже проростала в цю святкову мить десь там, глибоко, у закамарках душ, бо нинішній день – то свято, а завтра почнуться будні; ту тривогу, видно, відчув Михайло, й вона теж проросла в його серці, – він узяв мене за лікоть, міцно стиснув і проказав:
"Прийди до себе, брате: надмірне захоплення шкодить перемозі не менше, ніж панічний страх. Не втрачай настороженості у щасливу хвилину: якби ми п'ятнадцять років тому менше розчулювалися від вигляду національних прапорів, а більше думали про ще не здоланих ворогів, то, може, не стояли б вони нині під нашими знаменами в Маріїнському парку: ми ще тоді зуміли б побачити їхній хижий оскал".
"Ти узгіднюєшся зараз із занепадницькими постулатами свого сина", – роздратовано відказав я, бо недоречними й шкідливими здалися мені в цю мить Михайлові роздуми.
Я категорично відкидав будь-які сумніви щодо нашої перемоги, та саме в цю хвилину побачив, як із Маріїнського парку прошкувала на Майдан колона Хама під синьо-жовтими прапорами й розчинялася серед багатотисячної святкової людності. І сумніви Невірного Томи прокралися тоді й до мого серця: а може, мав рацію Михайлів блудний син, може, нинішня майданна єдність – то ілюзія, а завтра знову спалахне ворожнеча серед Великого Майдану, що прослалася на безмежних обширах від Сяну аж до Дону…
"Але що, як не знамена, об'єднає нас? Невже футбол, як сказав твій син?" – спитав я жорстко, проте жоден м'яз не здригнувся на Михайловому обличчі.
"Не відкидаймо ні футболу, ані пива, – відказав він. – Кожна дрібниця має працювати на нас. Ти краще поглянь: урочиста хвилина минула, Президент склав присягу, прибув на Майдан і виходить на сцену. Чуєш, як він палко промовляє, його душа, як і твоя, сповнена ейфорією, він навіть не помічає, як вчорашні вороги і страстотерпці влади тусуються біля нього. Он уже став біля Президента обмотаний довкола шиї помаранчевим шаликом, відбираючи і цей колір у нас, найтяжчий його ворог – вчорашній прем'єр, а може, то він підсипав йому отруту в їжу? І, можливо, завтра він уб'є Президента… А он з другого боку протискається, щоб стати біля самого, лакуза-поет, який пересидів у норі під час негоди й, побачивши у щасливу для себе мить, де перевага, виповз із новим подарунком для Президента. Дивись, уже став поруч з ним, підтримує його за лікоть і, осмілівши, чекає вже на дар від Президента – о, такий приятель уві сні не міг би приснитися Гарантові!"
Я все те бачив, зрештою, сам розумів, що Україна дуже велика: з різних неволь увійшла вона в смугу свободи, несучи на собі й різну невольничу печать, сліди якої ще довго будуть відбиватися на її тілі й просвічуватимуться назовні, мов стара фреска крізь новітній тиньк…
Та я не хотів нині про це думати; народне море гойдалося, немов під час прибою; Президент закінчив промову, а тоді в небо злетіли помаранчеві кульки, тисячі кульок, їх було стільки, скільки людей на Майдані, вони заслонили посіріле від зимової ваготи небо, й небесна баня стала помаранчевою, такою, як наші душі, й був то колір радості, знак перемоги. Однак ті кульки маліли, маліли, і врешті крізь помаранчеву інкрустацію пробилася сіризна неба, й на землю почав спадати білий пил, який припорошував і охолоджував наші душі…
Коли ми повернулися до нашого намету, мій приятель якусь хвилину мовчав і водив поглядом по Майдану, з якого почали розпливатися людські потоки, вони проникали в русла міських вулиць, а Михайло все ще вишукував когось очима, і я знав, кого.
Та Ігоря на Майдані не було. Михайло мовчки почав розбирати намет, я допомагав йому. І коли Майдан уже чисто опустів, я побачив, як просвітліло Михайлове обличчя: по засніженій площі ходило двоє молодих людей з поліетиленовими торбинками в руках. Я впізнав їх: то були Оля Безрідна і її наречений Юрко Непийвода. Вони визбирували з Майдану сміття.
Розділ двадцятий
Замість епілогу
За рік Михайлові, та і мої, побоювання й сумніви, які прокрадалися до нас на Майдані під час інавгурації, справдилися: засобами візантійських зрад і підступів партія Хама захопила владу в державі, й розпочалася нова смуга боротьби за українську Україну.
Київський Майдан, де ще так недавно завершилася блискучою перемогою Помаранчева революція, зайняли платні демонстранти – вуркагани, покидьки й пияки, назбирані з усіх кінців країни, замість стрілецьких пісень залунали над Хрещатиком "Катюша", "Москва моя, страна моя", "Вставай, подымайся, рабочий народ", залопотіли над юрбою синьо-білі й триколірні прапори, площу заставлено синіми наметами, за естрадою розпивали горілку, з Майдану потягло смородом – одне слово, як мовив Пушкін: "Тут русский дух, тут Русью пахнет".
Реваншисти тріумфували, нахабніли, й дивно було: вчорашні – такі благородні, єдині й чисті – революціонери добровільно поступилися місцем прийшлій голоті, ніби й не помічали її, мовляв, це тимчасово, державі ніщо не загрожує, зайди самі згодом розсмокчуться. Проте чужа зараза проникала в життя краю все глибше, на очах відбувалася внутрішня окупація, й усі знали, що треба чинити спротив, поки не пізно, однак ніхто, та й Президент теж, поки що не наважувався стати на чолі нового походу на Майдан.
А у Львові було спокійно, сюди долунювали тільки тривожні чутки з Києва; український П'ємонт, у якому ні разу за всю історію не вдалося запаношитися ні погодінським москвофілам, ні генералові Брусилову, ані червоним "визволителям", міцно тримався на ногах, і я був певний, що емісари Хама не насміляться навіть наблизитися до Львова.
Та я тяжко помилився: Хам спробував підкорити і столицю Галичини.
…День був світлий, весняний. Відчитавши лекції в університеті, я вертався додому, сповнений віри в тимчасовість нашої поразки – певний був: ніхто ніколи не зневажить більше мого краю, й не матиме він уже ніколи ганебної назви "Країна ірредента", змосковщені вуркагани самі схлинуть з Києва, чей не вистачить грошей у Хама вічно оплачувати їхню присутність на столичному Майдані; телячий оптимізм непереборно панував у моїй душі, – та раптом я став, мов укопаний: у самому серці Львова біля пам'ятника Міцкевичу й величної фігури Матері Божої так безпечно, ніби в себе дома, хлопці в кепках з ґудзиками на тімені спокійно монтували голубі намети і вмисне голосно, певне, для того, щоб лякати місцевий люд, перекидалися московськими матюками.
Я стояв занімілий, а центральна вулиця спокійно жила своїм буденним життям, всі кудись поспішали, не звертали уваги на зайд, і врешті я зовсім отетерів, коли побачив серед вуркаганів – то був таки він, це не мана! – Михайлового сина Ігоря. Я стояв заціпенілий, ніби вражений паралічем.
А намети вилаштовувалися один біля одного, наповзали на проїжджу частину дороги, зупиняли автомобільний рух; нахабство зайд почало бентежити й перехожих, вони зупинялися біля Пасажу й обурено перемовлялися; на шпилі центрального намету залопотів біло-голубий прапор – символ партії Хама; Ігор Безрідний зустрівся зі мною поглядом і, впізнавши, відвернувся; з наметів долинав п'яний регіт, майстри почали монтувати сцену.
І в ту мить я побачив, як з вулиці Академічної насувається гамірний, аж пискливий натовп, приглянувся: в юрбі були тільки жінки з лютим виразом на обличчях, як це буває під час церковних бунтів; наблизившись до табору, вони вихопилися одна поперед одної, увірвалися між намети – й тут розпочалася справжня битва. Жінки виривали кілля, розвалювали халабуди й топтали їх, вишпурювали клунки на проїжджу частину дороги; вуркагани кидалися на них з палицями, жінки ті палиці відбирали й гамселили нахаб по головах; одна, з обличчя старша жінка, розлючена, мов фурія, схопила за оборки Ігоря й залементувала: "Проклін мій на твою голову!" – й мені здалося, що то бабуся Марія проклинає, як прорік Михайло, свого внука; хлопець вирвався з рук ошалілої жінки й кинувся навтьоки, а вона волала вслід: "Як дам тобі, то за дев'ятим плотом гавкнеш!"
Таким був початок програшу завойовників Львова, вони розбіглися хто куди, жінки поскидали на купу намети й підпалили; я ще побачив у спину блудного Михайлового сина й подумав: а чи вернеться він колись до вітця, чей же всі блудні сини верталися у свою пору до отчих порогів – тоді, коли вибухав сором у їхніх душах… Тож нехай буде благословенна та мить, в якій це станеться з ним і такими, як він.
Вогнище догорало, смердючий дим розсмоктувався по міських закамарках, не стало враз у місті завойовників, і жінки розійшлися.
Тільки та, про яку я подумав, що то Ігорева бабуся, стояла непорушно зі стиснутими кулаками, вона ще готова була битися до смерті, та вороги вже здиміли, і зм'якла старенька, аж зів'яла, втерла тороками хустки сльозу з ока й промовила до мене, бо нікого більше на площі вже не було:
"Такий файний парубійко… І за що Господь так тяжко його скарав?"
Я перечекав хвилину, поки жінка заспокоїться, і спитав її про те, що найбільше мене цікавило:
"Скажіть мені, добродійко, що змінилося у вашому житті після Помаранчевої революції?"
Жінка довго дивилася на мене, ніби хотіла переконатися, чи я вартий того, щоб знати її найсокровеннішу думку, й нарешті сказала коротко:
"Ми змінилися…"
Львів. 2007р.