З Києва надійшов донос, буцімто у когось із "братчиків" витатуювана булава на тілі — ознака гетьманства. Це була справжня дурниця. Я й сьогодні дивуюся, як могли ми повірити в такий донос. Дивуюся теж, що такі розумні люди, як Гулак та Костомаров, залучали до конспірації то слизького Петрова, то отого миршавого, з хворими очима, напівбожевільного студента Андрузького. Чого він тільки не нагородив! Костомаров, наприклад, за його свідченням, смакував на лекціях сцени убивства царів… Що ж, проводимо опит студентів. Нічого подібного — Костомаров викладав древню історію Росії, а в ті старі часи, крім Андрія Боголюбського, нікого з царів не вбивали… Або: Костомаров задумав відновити Запорозьку Січ. "Ви божевільний, — каже йому сам Дубельт. — У який спосіб він міг би це зробити?" — "Так, я божевільний", — признається Андрузький. Та й справді, наляканий погрозою Дубельта про смертні вироки членам Братства, Андрузький став неосудний, плакав, рвав на собі волосся, і, коли його питали про булаву, він мимрив щось, ніби підтверджував.
А інші… Одні каються, обіцяють своїм життям довести вірність престолу, а отой пашквілянт–поет просто вам в очі сміється, що й не знаєш, де слідчий, а де звинувачений. Гулак мовчить, мов кремінь. І чого б то панькатися, думав я, на ешафот обох! А іншим — по п’ятдесят київ і додому!
Та не моє мололося — мені доручили оглянути підсудних.
Гулак сидів тоді вже в Олексіївському равеліні в камері суворого режиму. Я оглядав його разом з комендантом Петропавловської фортеці Скобелєвим. І що думаєте, нема злого, щоб не вийшло на добре: замість витатуюваної булави, якої, зрозуміло, ні в кого на тілі не було і не могло бути, ми під сорочкою в Гулака знайшли прив’язаний шнурком до тіла рукопис програми Братства! Другий за рахунком примірник…
Тут ми його й почали допитувати: назвіть усі імена змовників, чиєю рукою написано знайдений на тілі примірник програми. Та даремні були наші зусилля. Гулак говорив одне: "Не знаю".
Леонтій Васильович спробував зламати впертість в’язня листом до його батька. Мовляв, завинив син перед імператором, йому загрожує найтяжче покарання, вплиньте на нього, хай зізнається. Дав прочитати цього листа Гулакові, а той зухвало написав на ньому: "Все, що сказано в листі, — правда". То Дубельт листа й не відправляв.
Несподівано для мене Леонтій Васильович змінив тактику. Я довго не міг зрозуміти, що задумав шеф, обернувши враз жорстокість напускною добротою до в’язнів. Гулака не викликав, та й який сенс розмовляти з німим, який не відповідає на жодне запитання й словом. Я іноді справді подумував: застосує Дубєльт тортури! Але ж ні… Зате зачастив до Куліша, Костомарова і Білозерського.
Геніальність замислу Дубельта я зрозумів на очній ставці. Хто б міг додуматися до такого: він вирішив висміяти, знецінити ідеї "братчиків", а не вивищувати їх вартість суворою покарою. Диявол! Проте й ці добрі наміри Леонтія Васильовича, через твердість Гулака, пішли врешті–решт псові під хвіст.
Гулак
П’ятнадцятого травня повезли мене з Петропавловської фортеці в чотиримісній кареті під суворим караулом в Третій відділ на очну ставку. В кабінет Орлова мене ввели останнім.
Чи було саме так? Мабуть… Може, в часі щось змістилося, але в пам’яті закарбувалось так… Через товщу літ мені бачиться п’ять постатей, п’ять особистостей, п’ять совістей перед обличчям тиранії. Нас п’ятьох поставили в ту шеренгу наша доля, наша воля, наша свідомість. Ми вийшли в цей ряд добровільно, та в критичну хвилину вишикувались у такій послідовності: навпроти графа Орлова, Дубельта, Писарєва, які сиділи за столом, стояли рядочком Тарас Шевченко, Олександр Навроцький, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Василь Білозерський. Збоку біля Писарєва стояв Олексій Петров.
Я пробіг очима по всіх обличчях: Тарас підморгнув до мене, широко посміхнувся Сашко; Панько, Микола і Василь не підводили очей — стояли пригноблені й сумні; погляд мій впав на Петрова, і аж тоді я утямив, де бачив подібні до очей протоієрея Малова — собачі, масні й покірні очі! Прости мені, отче Завадський, — розкаявся я в душі, — що подумав на вас погане. Ось хто нас продав! І який з мене в чорта конспіратор, коли настільки не знаюся на людях, що довірився слизнякові; та лише за цю мою довірливу близькозорість належиться найсуворіша кара!
— Станьте поруч із своїми колегами, Миколо Івановичу, — сказав м’яким голосом Дубельт, і я, вловивши ту ласкаву тональність, ще раз зібрав свої сили; Шевченко відступив крок убік, і я став між ним і Навроцьким — видно, там було моє місце. — Ви знаєте студента Олексія Петрова?
— Знаю, це колишній мій сусід по київській квартирі.
— Петров, як виклав вам програму Кирило–Мефодіївського братства Гулак, коли залучав вас до конспіративного товариства?
— Гулак, ваше сіятельство, переконував мене, — Петров дивився повз моє обличчя, — що відродження слов’ян може відбутися тільки за допомогою повстання черні. Коли ж станеться переворот, твердив він, а цар не захоче зректися верховної влади, тоді треба буде пожертвувати царською родиною.
— Ви потверджуєте зізнання Петрова? — спитав мене Дубельт.
— Я не говорив нічого про фізичну розправу над царською родиною, — відказав я.
— Олексію Федоровичу, — звернувся Дубельт до Орлова, — мені здається, що Петров перебільшує у своїх зізнаннях.
— Можливо, — відказав граф.
Такий поворот справи мене здивував: що таїться за ним?
Дубельт звернувся до Навроцького:
— Що вас зв’язувало, крім родинних стосунків, з Гулаком?
— Єдність у поглядах.
— І тільки? Значить, ви не складали присяги товариству…
— Складав. — Навроцький примружив свої великі чорні очі. — Ваше сіятельство, я написав чорним по білому своє зізнання і більше не додам до нього жодного слова. Але й не відніму. Для чого ви мене вигороджуєте? Щоб звалити все на одного?
Дубельт, ледь стримуючи лють, повернув голову до Куліша.
— Пане Куліш, повторіть уголос своє каяття.
Куліш сплів пальці на грудях і, обдаючи Орлова винуватим поглядом, заговорив:
— Оглядаючись на минуле, я з жахом бачу, що намагався робити зло і, можливо, вів до нього інших. Клянуся всім для мене священним, що я робив це сліпо, і тільки тепер бачу, які жахливі наслідки могли мати мої розумування. Я всі сили віддам, щоб майбутніми своїми творами загладити зло…
— Ось приклад щирого каяття! — вдоволено промовив граф Орлов. — Тепер я до вас звертаюся, Тарасе Григоровичу… Що ж довело вас до такого нахабства, що ви писали обурливі вірші проти імператора, проти августійшої сім’ї, яка так чуйно поставилася до вас, коли йшлося про вашу волю?
Шевченко відповів не зразу. Він дивився на Костомарова, руки якого дрібно тремтіли, проказав тихо: "Не журися, Миколо, ще будемо колись разом гарно жити…"
І аж тоді, коли Костомаров вдячно глянув на нього, повернув голову до Орлова.
— Ваше сіятельство, — сказав, — проживаючи в Петербурзі, я чув усюди нарікання на царя й уряд. Повернувшись в Малоросію, мою безталанну Україну, я побачив нужду і гноблення селян з боку поміщиків, посесорів, економів, і все те робилося й робиться іменем царя і уряду…
— Супостат!! — верескнув Дубельт і схопився з крісла. — Найлютіший злочинець! На дибу його, на муки!
— Моїй батьківщині, може, й потрібен мученик. Я готов ним стати… — спокійно промовив Тарас.
— Багато берете на себе, — процідив Орлов. — Багато, як на мужика, оціненого двома тисячами карбованців!
— Талант його неоцінимий, — промовив тихо Костомаров, і тоді Дубельт зігнав на ньому всю свою злість.
— Повторіть, повторіть усе, що ви говорили про Гулака! — крикнув.
— Не можу… — ледь чутно прошепотів Костомаров.
Дубельт вийшов з–за столу, зупинився навпроти Миколи, підніс кулак до його обличчя.
— Пожалкуєте… О, як пожалкуєте! Повторіть же…
І Костомаров вистогнав:
— Гулак… він виніс з Дерпта дурну пристрасть до корпорацій і таємних товариств… Він одурманив цим духом усіх нас…
— Досить, — прохрипів Дубельт. — Усім вийти, крім Гулака і Білозерського.
Я радий був, що Костомаров вийшов, що не муситиме він дивитися мені у вічі. Може, так і треба, — заспокоював я пекучий біль до товариша. — Може, й так… Та ніколи не повинні ми зустрічатися після цього. Ніколи… А в пам’яті спливло: три неофіти йдуть дніпровськими кручами від Андріївського собору до Лаври і зникають за Печерським спуском… І ще таке, зовсім прозаїчне: Костомаров хворий, а я прикладаю йому до шиї пластир…
Я отямився від кривди, коли до мене підійшов Білозерський. Він благально дивився мені в очі, потім боязко подав списаний аркуш.
— Нема іншого виходу, Миколо, — сказав, винувато розводячи руками. — Нас хочуть помилувати… Тобі треба підписати цей документ, який я склав.
Я взяв з його рук папір, прочитав:
"Кирило–Мефодіївське братство, організаторами якого є нижчепідписані, закликало усіх слов’ян об’єднатися під скіпетром російського царя…"
Далі я не читав. Все стало зрозуміле: і зауваження Дубельта Петрову, і його доброта до Навроцького, і ця очна — сам на сам — ставка з Білозерським. Очна ставка для зради… Мені в цю мить згадалася історія двох декабристів: Олександра Бестужева, який на допиті трактував діяльність Північного товариства як дитячу забаву, за що його вислали на поселення, і Петра Каховського, котрий своїм зізнанням, а потім і життям довів значимість декабристського повстання.
Я вибрав друге. Віддав Білозерському папір, сказав:
— Цього документа я ніколи не підпишу. Нам не простить історія. А тебе повинні помилувати: статут, програму і відозви товариства писав я. Я — один.
Малий єфрейтор
Про лють Дубельта і Орлова говорити не буду — після заяви Гулака вони скаженіли. Дубельт матюкався і скакав в’язневі до очей… Одне слово, ми програли справу. Видати діяльність Кирило–Мефодіївського братства за маячню трьох учених мужів — Гулака, Костомарова й Білозерського — не вдалося, Гулак підніс її на рівень політичного процесу. Каяття від нього не діждалися і наступники Орлова й Дубельта.
Зате всі отримали по заслузі.
Тридцятого травня 1847 року кириломефодіївцям, без суду, була оголошена конфірмація:
Георгія Андрузького вислано в Казанський університет.
Василя Білозерського звільнено з–під стражі.
Миколу Костомарова ув’язнено на один рік у Петропавловській фортеці, потім вислано в Саратов.
Пантелеймона Куліша вислано в Тулу.
Олександра Навроцького вислано у Вятку під суворий нагляд поліції, потім — на Кавказ.
Тараса Шевченка заслано в солдати без права писати й малювати.
Колезького секретаря Миколу Гулака як головного керівника Кирило–Мефодіївського братства, людину, здібну на всіляке шкідливе для уряду діло, замкнути в Шліссельбурзьку фортецю на три роки, суворо тримати його в цілковитій самотності, не допускати нікого до нього, не давати йому ні книг, ні інших предметів розваг, а потім вислати у віддалену губернію без права повернення на місця, де проживав раніше.
Микола І зробив на конфірмаційному документі приписку: "Нехай виправляється у способі мислення".
Ось про це все я напишу колись книжку, але аж тоді, коли забудеться, що мене було бито…
ОСТАННІЙ ВИМІР
Сонце сідало на відроги Сагурамського хребта, кидаючи на стрічки Арагви і Кури червоні плахти, і промайнула в Гулака чисто професійна думка: сонця вже немає на небі, але воно буде яріти ще вісім хвилин, а протягом цього часу промінь втікатиме зі світу, долаючи мільйони кілометрів, аж поки не згасне вогненна куля над хребтом.
Вісім хвилин. Відрізок Часу і Простору. Скільки це: багато, мало?
Для метелика, що народився для шлюбного польоту і який живе лише до заходу сонця, — цілий вік.
А для людини — мить.
Що можна зробити за цей відтинок часу, дарований простором?
Можна й не помітити його.
А можна востаннє побачити гладінь Солоного озера на Мцхетській горі й уявити, що на цьому місці так само сидів поет і, можливо, при світлі неіснуючого вже сонця записав на клаптикові паперу рядки: "Люблю тебя, булатный мой кинжал, товарищ светлый и холодный, задумчивый грузин на месть тебя ковал, на грозный бой точил черкес свободный…" Може, це диво поезії зродилося саме в такий ось мент, коли простір подарував людині, засудженій на смерть у двадцять сім років, вісім хвилин життя. Благословенна мить!
Може, у такий ось мент волелюбний послушник забутого нині монастиря Джварі боровся в горах з барсом, пізнаючи смак свободи й перемоги?
Може, у такі хвилини в київському шинку бив себе в груди пропитий убивця Лермонтова майор Мартинов і проливав сльози каяття за те, що не знав, на кого піднімав руку?
Може, у подібну мить написав Шевченко пророчі слова: "І день іде, і ніч іде, і, голову схопивши в руки, дивуєшся: чому не йде апостол правди і науки?"
Може, у такі хвилини прощалися із світом царевбивці Кибальчич і Перовська?
Може — народжувався апостол?
Може — народилося нове покоління, якому суджено перемінити світ?
Може…
Я прощаюся з добою, яка вивела мене із сховку в сутінному храмі Сіоні у піднебесний храм великого світу і примусила передумати все своє життя. І я кажу, поки не згасло сонце: ніщо в житті не пропадає даром. Я назавжди втратив Україну, але поніс на всю свою дорогу її науку мужності і цієї науки не споганив, пізнавши солодке почуття перемоги над ницим страхом, залишивши своїм нащадкам приклад чоловічої терпеливості. Більше нічим віддячитися їй не зміг, а мало це чи багато — скажуть ті, які прийдуть.
Я змушений був знайти другу батьківщину, якій віддав своє життя й любов. І якщо тієї мужності і тієї любові стане серед людей, котрим я служив, на одну грань більше, то жив я немарно. І в цьому мій останній вимір.
Микола Іванович спустився з гори, коли вже смеркло. До Тифліса добирався нічним поїздом.
Тбілісі — Кіровабад — Львів
1980—1984 pp.
ВІД АВТОРА
Милосердний і справедливий суддя, якому я дав химерне ім’я Майстра Часу і Простору, несподівано увів мене крізь столітню товщу років у передреволюційний період історії нашої культури, коли звучали герценівський дзвін на сполох і заклик "до сокири" Т. Шевченка.
Для історичного роману ця товща років не така вже й глибока, в ній ретельно фіксувалось кожне добре й злочинне діло, доскіпливо паспортизувалась кожна крихта культурної продукції, проте, як не дивно, її повністю вистачило для того, щоб одне з найяскравіших імен діячів науки і літератури настільки затерлось у пам’яті всього–на–всього двох поколінь, що навіть спеціалісти до останнього часу не знали, де ж похований Микола Іванович Гулак — найактивніший організатор Кирило–Мефодіївського братства, видатний математик свого часу, юрист, літературознавець, орієнталіст, перекладач, філософ, людина енциклопедичних знань, поліглот, який досконало знав близько двадцяти мов.
Деколи довго доводиться чекати в Майстра Часу і Простору справедливості і милосердя…
Та й справді: в жодному довіднику (УРЕ, УРЕС, Шевченківський словник) не вказане місце смерті М. Гулака, крім Радянської енциклопедії історії України, в першому томі якої автор статті про М. Гулака авторитетно твердить, що він помер в Єлисаветграді, тобто в нинішньому Кіровограді. Подвійна прикрість діймає серце. Якщо це так, то чому жоден дослідник української культури досі не поцікавився, в якому ж будинку славного міста корифеїв українського театру провів останні роки життя видатний вчений, не пошукав хоча б однієї книжки з його великої бібліотеки, не поспитав стежки до могили друга і соратника великого Кобзаря? Та ще більш прикро від того, що не так далеко — не в десятому царстві, а лише за Кавказьким хребтом, у сонячній Грузії, грузинські філологи добре знають творчість українського вченого, пишуть про нього дисертації, а в не менш сонячному азербайджанському місті Кіровабаді, первісна назва якого Гянджа і яке після входження Азербайджану до складу Росії дістало назву Єлисаветполь, на стелі, зведеній в честь Нізамі, серед барельєфів світових нізамізнавців є портрет Миколи Івановича Гулака, а його іменем названа широка вулиця. Бо кращі роки свого життя він віддав грузинській і азербайджанській культурам і помер у місті Єлисаветполі, яке в згаданій енциклопедії так легковажно переплутали з Єлисаветградом, навіть не задумуючись: а що міг робити на Україні М. Гулак, коли йому царським рескриптом категорично було заборонено повертатися у рідні краї?
Я ніколи не збирався писати роман з часів Лермонтова і Шевченка, навіть не мріяв про таке, бо ж страшно наближатися до геніїв і вкладати у їх віщі вуста свої власні слова і свій власний спосіб мислення. Проте ще в ранній молодості, під час перебування на службі в армії в Закавказзі, мене вразили своїм сяйвом два велетні вселюдської культури — Акакій Церетелі, який на сторічному ювілеї Т. Шевченка вклякнув перед портретом Кобзаря, і Мірза Фаталі Ахундов, у котрого Лермонтов вчився тюркської мови, — великий драматург і богоборець. Про них — людей, які глибоко шанували геніїв російського і українського народів, я думав ще тоді, цікавився зв’язками між кавказькими і слов’янськими культурами, а зрештою, писав вірші, наслідуючи Церетелі, і оповідання, сюжети яких навіювалися п’єсами Ахундова. Я бажав глибше пізнати обидві батьківщини письменників, яких я полюбив, а тому у вільні години блукав ізворами Малого Кавказу неподалік Гянджі — Кіровабада, пішки добирався в аджикентські відроги гір до ока азербайджанської землі — високогірного озера Гьйок–Гьйоль, обкурювався солоним пилом євлахського степу, зачарований стояв перед колишнім Воронцовським палацом у Тбілісі, спинався на Мтацмінду і хребет Шавнабада і разом з тим журився марністю цих знань, не відаючи з причин зелепужної юності, що в житті ніщо не пропадає надарма, що кожна зернина життєвого досвіду неодмінно проросте у свій час.
Тож і трапилось те, чого я зовсім не сподівався… Давно вже я зазнав насолоди від терпкої, з присмаком гірчичного зерна праці історичного романіста, мандрівки стали для мене не розвагою, а робочою потребою; та ось, проїздивши півсвіту, я враз щемно затужив за тим краєм, куди завели мене стежини юності, де дивиться в небо голубим оком озеро Гьйок–Гьйоль, де пливе, поєднуючи живильною артерією Грузію і Азербайджан повноводна Кура і куриться солоний степ біля Євлаха, де я збагатився творчістю Церетелі, Ахундова, Нізамі і Руставелі.
Восени 1978 року я приїхав у складі делегації на Дні української культури в Азербайджані. І через тридцять років побачив Гянджу — розбудовану на рівнині Шейха, біля гробниці Нізамі, і в центрі, де стоїть пам’ятник великому мислителю. А з Дашкесанських гір, за три кілометри від Кіровабада, витоплюється той самий бурхливий Кошкор–чай, над яким скупчився Ял–кишлак, і подібні на Айну, в яку був безнадійно закоханий, чорноокі красуні перуть білизну в річці, і такі ж, як колись, кучеряві хлопчиська, замурзані ягодами шовковиці, вибігають назустріч, і втираю сльози, і приходить святкове усвідомлення того, що моє серце міцно зрослося з цим краєм…
Отож це усвідомлення прирощеності до незнайомої землі, яка потім стає рідною, я з власного досвіду передав згодом М. Гулакові і твердо знаю: якщо я в чомусь помилився, пишучи роман про М. Гулака, то тільки не в цьому. Чотири ж роки я ступав тими самими дорогами і стежками, якими ходив п’ятдесят літ друг Кобзаря, Церетелі й Ахундова, великий зв’язковий між чотирма народами, людина шевченківської, церетелівської й ахундовської чесності Микола Іванович Гулак.
Про те, що він помер у Гянджі (могила не збереглася — християнський цвинтар давно пішов під забудову), я дізнався аж під час цієї поїздки. Для нас з Іваном Драчем це повідомлення було справжнім відкриттям і причиною певної незручності чи навіть сорому перед азербайджан–ськими колегами. Ми всю ніч проговорили про забутого в Україні діяча вітчизняної культури, і врешті Іван Драч, який відзначається винятковою наполегливістю, спонукав мене, знайомого з кавказьким антуражем, написати пошуковий роман про М. І. Гулака.
Та не тільки йому зобов’язаний вдячністю. Велику послугу в збиранні матеріалу і організації подорожей по Азербайджану зробив мені поет і перекладач з української мови Абдулла Аббас. Багато допоміг грузинський вчений, який захистив кандидатську дисертацію на тему життя і творчості М. Гулака, Нодар Поракішвілі, в рукописному вигляді апробували мій твір грузинський поет Рауль Чілачава та шевченкознавець Петро Жур. Щиро дякую їм за допомогу.
Я довго шукав сліди М. Гулака — в Києві, Ленінграді, Пермі, Ставрополі, Одесі, Кутаїсі, Тбілісі, Кіровабаді. Тепер, коли за тему життя і творчості М. Гулака взялися інші письменники і дослідники, бачу, що далеко не все я знайшов, бо, певне, шукав не так, як треба, і наукової доскіпливості мені бракує, і заважає професійна звичка домислювати там, де не вистачає матеріалу.
Я, наскільки мені це вдалося зробити, намагався розкрити перш за все секрет одержимості М. Гулака, який звідав усього на довгому віку і, переживши своїх друзів, соратників і недругів, не зрадив присяги, даної 1846 року, і до кінця своїх днів залишився вірний ідеалам молодості; вченого, котрий вважав своїм обов’язком досліджувати й підтримувати культуру тих народів, що дали йому притулок; патріота, який і на чужині зберіг у своєму серці святу любов до землі, що його породила.
Висловлюю щиру радість з того, що почали писати про М. Гулака як видатного математика. Адже Гулак перший розвинув невизнані в той час постулати Лобачевського. Знайдено документи, які з тієї чи іншої причини були мені недоступні: невідомі досі математичні праці вченого, листування. Цікавий лист математика П. О. Флоренського до академіка В. І. Вернадського: свідчить він, що особою М. Гулака цікавилися давно, то чей і наша праця не марна. Зацитую уривок з листа в своєму перекладі: "Як я вам казав, Гулак здається мені одним із найблискучіше обдарованих людей другої половини XIX століття, і для історії культури було б непростимо не знати його або ж обмежувати своє знання повідомленням про його участь у Кирило–Мефодіївському братстві".
Втішуся, коли наступні художні твори і наукові дослідження повніше розкриють образ цієї видатної особистості.
P. S. Й настигла мене за мою п’ятилітню працю найвища нагорода: 1985 року за роман "Четвертий вимір" мені була присуджена Національна премія ім. Т. Шевченка.
Р. Іваничук