Костомаров згоден. Цю думку він обстоював на лекціях у Київському університеті. Не був упевнений у цілковитій вірогідності гіпотези Шафарика, але вона йому імпонувала, ідеї слов’янського месіанізму дедалі більше заполоняли голови молодих учених, з ним погоджувався і Микола Гулак… Так, так, з Миколою вони багато в чому сходилися, і якби не сорок сьомий рік… Якби не лихий рік, не було б сьогоднішньої нестерпно прикрої зустрічі, вони обидва, можливо, працювали б професорами в Київському чи Петербурзькому університетах — як друзі й однодумці… Але таки з його вини впало на них горе, з його одержимості, хворобливого нахилу до таємних корпорацій.. Ось ці слова буквально я сказав йому в очі при Дубельтові… А хіба дотоді не попереджував його і всіх, що за Літнім садом стоїть колишній дім Кочубея, а в ньому — моторошний Третій відділ, заснований на пропозицію генерала Бенкендорфа в день народження Миколи І 1826 року? Хіба я не говорив Гулаку напівжартома, що тією хустинкою, яку вручив Бенкендорфу цар, щоб він утирав очі нещасливим, передавлять горло після першого крамольного слова? Скільки тепер із своїм розумом і працьовитістю він міг би дати!.. Де був, що робив весь цей час? Давно думалось — пропав. Пропав, так легко вибув із списку живих, що ми ні разу й не поцікавилися — ніхто, не тільки я. Не тільки я! Але чому ж він усе–таки не обізвався — до Шевченка, Куліша, Білозерського, Навроцького… Навроцького?.. Ні, про нього теж ніхто нічого не знає… І цей теж пропав, професоре Костомаров? Як ти просто поділив своїх колишніх друзів на тих, які написали книги і через те мають певну вартість, і на безвартісних — які не написали книг… А може, вони мають таку вартість, якої ти не гідний, і вона колись, мов щире золото, буде знайдена скарбошукачами і засвітить, і затьмарить або ж кине тінь на твою добру пам’ять? Чому я оцінюю тільки видиму продукцію, як маклер на контрактах товар? Шукаю для себе виправдання? Мабуть, так. Бо ж у своїх працях виходив з інших засад. Ще в Харківському університеті, починаючи писати хроніку епохи Богдана Хмельницького, я замислився, чому наша історія водно тлумачить про життя державних діячів і нехтує простою людиною, її внутрішнім світом, духовним багатством, побутом, способом життя, адже в надрах цих категорій народжується завжди те, що потім в окремих особистостях виявляється талантом вождя, поета, ученого; чому ми забуваємо про спонуку, про причини, про генезис явища? Чому ми пам’ятаємо, хто з войовників скільки чого захопив, визволив, убив, награбував, віддав, а не цікавимося, де зародився добрий чи злий чин? Я ходив по селах, сидів у шинках, записуючи пісні, легенди, билиці, щоб збагнути особистість народу, того натхненника всіх діл, — чому ж тепер забуваю або хочу забути, що без оточення, без того ж Гулака, який віддав душу за други своя, не було б нині мене — такого?
Цікаво, куди він пішов… А може, десь тут? Я повинен з ним зустрітися.
Професор Іловайський закінчив читати доповідь про гуннів. Присутні повернули голови до Костомарова, вантажена баржа ожила, треба було вести далі засідання. Костомаров узяв слово.
— Я згоден з професором Іловайським, — промовив. — Ще в університеті Святого Володимира в Києві я висловлював думку, що поневолені первісні слов’яни, подібно як потім козаки, створили в пустелях військо і вдарили на готів. Літописець Гельмольд твердить, що озлоблені германці назвали їх собаками — від слова Hund. Подібно, як польські шляхтичі українських селян — psia krew.
— А я не згоден з вами, професоре, — підвівся у кінці столу молодий чоловік. — Я слухав ваші лекції у Києві, моє прізвище Загурський, і тоді теж сумнівався у ваших доказах. На двох–трьох словах виводити цілу теорію і забувати про те, що антропологія свідчить про туранське походження гуннів, — несолідно.
— Антропологи часто помиляються, — відповів Костомаров. — Ви маєте які–небудь літературні докази хибності моєї здогадки?
— Ні, не маю.
Тоді підвівся з останнього ряду старий чоловік в окулярах.
— Моє прізвище Гулак… Професоре Костомаров, я хочу спитати, чи у вас самого є докази вірогідності вашої здогадки? Адже жодна німецька літературна пам’ятка її не підтверджує. У "Пісні про Гільдебрандта" і в "Пісні про Нібелунгів" гунни названі Huni, а їх країна — Hunland. Звідки ви взяли оте ""d"?
— Я приймаю ваше зауваження, Миколо Івановичу, — відказав Костомаров і підвівся. Усі повернулися до Гулака, здивовані цим знайомством. — Залишіться, прошу вас, продовжимо дискусію… Панове, сьогоднішнє засідання нашого відділу закриваю. Завтра виїжджає археологічна експедиція поїздом у Мцхету. Членів Археологічного товариства запрошую сюди на дев’яту годину.
Дзеркальна зала спорожніла. Костомаров і Гулак поволі підходили один до одного — два похилого віку чоловіки, яким судилося нині вернутися у молодість. Віддаль між ними скорочувалася, обидва, короткозорі, йшли ніби наосліп; догоряли свічки на канделябрах, згущувався сутінок, і був він потрібен тепер обом, щоб на час важкої розмови не заглядати крізь захищені окулярами очі у зранені душі, щоб не відсахнутися один від одного знову, щоб не видно було в поглядах ні докору, ні каяття, щоб не заятрів давній біль, щоб за них у темряві зали перед таємничим міхрабом, мов перед сповідальницею, говорили зараз тільки свідки минулого.
Вони сіли один супроти одного, їх відмежовувала мармурова холоднеча стола, якийсь час мовчки й пильно приглядалися, щоб віднайти в обличчях хоч дрібний слід молодих років; той слід прозирав — з постави, погляду, рис лиця; і не було його — так не схожа зморожена листопадом деревина на свою першоподобу в травневому буянні.
Мовчанка тривала довго, обидва відчували незручність, ніби застрягли у в’язкій смолі, ще мить — і хтось перший підведеться, щоб піти геть назавше; Костомаров не хотів цього, він посунув по столі руку, щоб діткнутися зап’ястя Гулака, та не посмів, хоча Гулак не забирав руки, — постукав пальцями по столі, проказав, щоб таки почати розмову:
— Я познайомився нині з Горяєвим. Це твій друг, він любить тебе… Горяєв згадував про Ніколадзе. Ти, бува, не зустрічався з ним тут, у Тифлісі?
— Чом би й ні… Я його автор, він редагує російську газету "Обзор".
— Він добре знав мене. І я його… Роки, роки… Не розповідав тобі нічого про мене?
— Розповідав…
Ніко Ніколадзе
Хтось із грецьких філософів, не пам’ятаю, висловив думку, що набагато краще втручатися в суперечку ворогів, ніж друзів, бо опісля один із друзів стає тобі ворогом, а один з ворогів — другом. Та оскільки я не знаю справжніх нинішніх взаємин цих двох мужів, говоритиму тільки те, що мені відомо, — без симпатій і оцінок.
Спершу — про Костомарова.
Добре пам’ятаю ту бурхливу весну 1860 року. Петербурзьке студентство бродило, мов молоде вино–маджарі, з уст молоді не сходило ім’я Гарібальді. Знаменита тисяча червоносорочечників, в якій, крім італійців, служили добровольцями росіяни, українці, поляки, хорвати, висадилася на Сицилії, Гарібальді проголосив диктатуру від імені короля Італії Віктора Еммануїла. Вперше за останнє десятиліття свобода, за яку пролило кров чимало народів Європи, стала явою, а не лише мрією відомих і невідомих борців; цей факт грізною примарою постав перед закріпаченою Росією, образ італійського героя "із золотим серцем і твердим лобом бика" заволодів умами столичної молоді, ми так і називали його — золотосердим і твердочолим, захоплюючись людяністю і завзятістю Джузеппе.
Про ту атмосферу Акакій Церетелі недавно сказав так: "Саме натоді виступив колишній саратовський семінарист Чернишевський. Очоливши журнал "Современник", він разом із Добролюбовим і Некрасовим кинув революційний заклик Росії. Заворушилася країна, закувати її знову в кайдани стало неможливо".
Слова Церетелі передають суть подій, проте зовсім не відтворюють настрою, збудження, гарячковості, готовності до самопожертви і водночас певної "модності" на революційність серед студенства.
Про Чернишевського сперечалися; Тараса Шевченка, який двома роками раніше повернувся у Петербург із заслання, обожнювали, і він був у ореолі своєї високої слави; про Достоєвського, який після закінчення дисциплінарної військової служби в Семипалатинську оселився у столиці, ходили легенди і побрехеньки зовсім протилежного змісту: як він поводився, коли петрашевцям оголосили смертний вирок, — достойно чи боягузливо… Та всі ці імена називалися поряд з іменем Гарібальді.
Ми, кілька грузинських "тергдалеулів", які навчалися на вірмено–грузинському відділенні факультету східних мов Петербурзького університету, не пропускали жодної зустрічі з поетами, жодного літературного вечора. Кожен мріяв побачити Шевченка — який же він у житті, цей український Амірані, котрий проспівав кавказцям гімн свободи?
(Продовження на наступній сторінці)