Очі в Орисі спокійні, як і у всіх, хто залишився в замку.
— Осташку, я вже здорова. Чому Арсен не приходить до мене? Він іще живий?
— Живий, Орисю. Арсен прийде до тебе нині. Батько дозволив попрощатися.
Далеко в підземеллі застугоніли чиїсь кроки. Хтось іде до скарбця. Скрипнули низькі півокруглі двері.
— Арсен!.. Чому, чому ти прийшов так пізно?..
— Я казав, що не помру, поки тебе не побачу…
Осташко відвернув голову, схлипнув.
— Ідіть, — сказав. — Ще трохи на волю… На Брамі наша залога. Иди, Орисю, з матір'ю попрощайся. Обоє йдіть…
— Цвинтар!.. — зойкнула Орися.
…Широким світом ходив Трістан і приблукав в Олеську землю. І знову, як колись, клячала Ізольда перед гробом матері, а він стояв позаду і впізнавав її — дорогу і непізнану.
— Ходім, Арсене, — промовила Орися, підводячись з колін. — Он сосни на пагорбку за цвинтарем — під Гаварецькою горою. Там твоя буду.
Жорстока від паморозі трава в узголов'ї, а обважнілі сиві китиці сосон упіймали рештки нічних сутінків, хиляться до землі, заслоняють од світу.
— Ти бачиш — білий кінь стоїть на труні…
— То туман, любий, то вранішній туман…
Арсен поправив кожушок на Орисиних плечах, обкутав, поцілував у чоло.
— Поспи ще трохи… Чиста моя, ніжна…
Крізь віття сосон видніє чорний силует замку, ще спить унизу ворожий табір.
Нині чи завтра? Не гомонять, відпочивають.
Ще трохи ночі й першого кохання.
— Нікого у світі немає кращого за тебе.
А вже пора, скоро світатиме.
— Це не туман, це білий кінь стоїть…
— Ще трохи… Ще трохи почекай, коханий. Бо любов на цвинтарі — то вічна розлука.
— Вертаймося…
Уранці вої Яна з Сенни вдарили на Браму. Через згарища тугим клином повалили кінні й піші рицарі, і було їх тисячі, хмари стріл, ратищ і каміння впали на сотню ратників, що оборонялися за Брамою; звідти гримнули гаківниці й просвистіли стріли, падали королівські рицарі, але їх було багато — браму звалили голіруч, без таранів. Залога відступила за фортечний рів. Підняли мости. Настала черга останньої битви.
Цілий день військо Яна з Сенни штурмувало замкові вали, хотіло з розгону взяти, та обложені вже не щадили ні пороху, ні стріл — багато полягло польського рицарства, тож відступили. До вечора біля валів уже стояли облогові тури і тарани. Тоді у ворожому таборі затрубили на спочинок.
Увечері до скарбця зайшов Івашко.
— Пора, — сказав.
— Куди, тату? — стрепенулася Орися.
— Ви не повинні вмерти — ні ти, ні Осташко. А завтра остання битва, і нас більше не буде. Ти, Осташку, людям свою книгу віддаси, а Орися…
— Тату! — припала дочка до батькових грудей. — Я нікуди не піду, я не боюся тут… з вами. Там — боюся…
Івашко відвів доччині руки, погладив її долонею по обличчі, вона вдихнула запах батькової руки, затримала, як колись, у дитинстві; "Не треба, доню", — сказав й, відчепивши від пояса ключ, підійшов до стіни. Відчинилася стіна, холодом потягло з глибокої ями.
— Це цямрина криниці, з якої ми брали воду, — мовив Івашко. — Бачите мотузяну драбину? Нею спуститеся на глибину п'ятдесяти ліктів, а там побачите отвір у пів мого зросту до підземного ходу. Хід довгий і прямий. Вийдете біля Теребіжа, за Бродівським шляхом.
— І ти ходи, батьку, і всі вої! — заблагала Орися.
— Нам уже ніде нема життя ані волі, доню. Тож не покриємо себе соромом утечі в останню мить… Збирайтеся.
— Князю, — сказав Осташко. — Дозволь покликати Арсена.
— Клич.
Вони стояли одне навпроти одного — старші, змужнілі, і промовила рішуче Орися:
— Не піду, батьку! Ти один раз уже розлучав мене з ним, але більше ніхто не в силі.
Осташко підійшов до Преслужича, підвів голову, глянув на його зболене обличчя.
— Князю, втіху дам тобі в нашій безвиході. Не смерть страшна людині, а безслідність. То хай залишиться про нас слід. Нехай ідуть на волю ті, хто продовжить твій рід. Вони синові колись про нас розкажуть, пісень наших навчать, син же далі передасть, і пам'яті про нас не буде кінця… — І до Арсена: — Візьми, Арсене, мою книгу — в ній уся правда про русинське страдництво. Іди з Орисею на північ і там, де вже не віятиме крилом католицька чума, куди не донісся сморід Свидригайлової зради, зайди в монастир і залиши в ігумена книгу. Оживуть колись мої слова, і новий пілігрим візьме їх з собою. Були до нас, то й після нас народяться нові борці й літописці.
Арсен дивився на Орисю, з її очей світилася до нього воля, яку ще в цю хвилину він може запосягти. А запосягши, далі блукатиме скоморохом і шукатиме для себе нового сенсу в житті?.. Якого сенсу, коли його тут знайдено? Нового порятунку від свого стиду? А Орися не дорікне колись тобі — що ти, міцний і молодий, залишив замість себе вмирати на валах кволого Осташка?.. Я довго йшов сюди… До Орисі! І до неї… Та є на світі, є — найтяжча любов, перед якою никне все інше. І лише її одну зрадити не можна, бо не матимеш тоді ні від кого ані кохання, ані пошани, ані життя…
— Вам іти, — сказав Арсен.
Він обняв Орисю і хотів ще їй сказати, щоб назвала його ім'ям… Але змовчав, бо й так перевершилось болю.
Батько прикипів головою до цямрини, не відірвався від неї і тоді, коли руку обпік доччин поцілунок.
А як у глибині колодязя зникло полум'я свічки і лунко задзвеніли двері потаємного ходу, сказав Преслужич:
— Виспися, Арсене. Завтра помремо без соромоти.
Розділ п'ятнадцятий
І БУДЕ ТАК…
Сурми розкришать тишу, і на грунь, де білий кінь стоїть, вийде Марія голосити по мужеві. Почує її плач Галайда, і подасться з ватагою недеями, і ходитиме від села до села, полишаючи за собою чорні димарі на місці панських дворів.
Тарани проб'ють останній мур, і озлоблені довгою облогою шляхетські бузувіри ринуть з переможним криком і зімнуть дві сотні русинських ратників, що обороняли вали.
А кілька отроків з Івашкової охорони чекатимуть напоготові в дитинці і ждатимуть, поки впаде кована залізом дубова брама замку. Уже не буде в них ні стріл, ні пороху, ані смоли, тільки бойові молоти й мечі.
Брама впаде і наперед вийде ставний вусатий парубок, який не вмітиме орудувати мечем. Він пошпурить меч і схопить молот, і битиме ним по шоломах з дикою люттю — востаннє мститиме за краківські кривди, за львівський сором, за віру православну, за землю руську, за Орисю і за своє життя. І не доступиться ніхто до нього, вороги десятками падатимуть на брук, поки не обступлять його тісним колом і піднімуть на списи.
І згадається йому в останню мить лише замерзлий Стир, стебла зжухлого очерету над снігом і постать у білому кожушку й гарячій шалевій хустині з довгими тороками, і зникне дорога постать назавжди у чорному мареві…
А Івашко Преслужич–Рогатинський загине останнім — на самому вершечку вежі біля сніжно–білого стягу з золотим левом.
А потім, за Бродами, Осташко й Орися наздоженуть старця Гаврила, що втратив око й руку під Грюнвальдом, і двох сліпців, яким вибрали очі хрестоносці, й коломенського діда, котрий за князя Дмитрія віддав обидві руки на Куликовому полі. І підуть разом — то мовчки, то співаючи — у далекі північні землі, куди не сягнув мор, і в Смоленську віддасть Осташко ігуменові свій літопис.
А за Орисею пропаде слід. Та хтозна… Може, її правнук стане кобзарем. І вістуватиме він грізні походи козаків, які втоплять у гнилому болоті католицьку чуму. Бо прийде час, і в цьому замку, який нині стане руїною, народиться орел Зіновій, на прозвище Хмель, і назове його народ Богом Даним, і на тому самому шпилі, де стоїть у цю мить Івашко Рогатинський, водрузить він малиновий звитяжний стяг.
Буде…
Сурми розкраяли, розбили тишу. Білий кінь стрепенувся, у білого коня здибилась грива, кінь підвів голову до багряної смужки обрію і вдарив копитами. Захрустіла жорстка трава, посипалися голки з сосон, білий кінь мчав по Вороняцькому хребту, і стугоніла стужавіла земля.
Кришився світанок, кришилася криця на друзки, рожеві дими з гаварецьких печей струмували в небо, ламалися мечі й падали долу, щоб потім стати червоним піском, лилася кров, з якої колись зарясніють кетягами кущі калини…
Кінь галопував на схід. Крізь дні, і ночі, і віки — білий неосідланий кінь на гарячому крузі сонця.
Львів — Олесько
1974–1976