Михайло Дем'янович дивився на свою дружину, і було йому страшно. Як він без неї? Що він без неї? Дійсно, останнім часом він дратувався, часто бував несправедливим, забуваючи, як вона витягала його з усіх лих, морально підтримувала, а він Інколи думав саме те,— що в молодості, коли був закоханий, відкидав,— що вона набагато старша за нього, а от він вірний їй все життя, власне, і зараз він не старий, коли вона зовсім стара. Та в ці хвилини, дивлячись на її змарніле за хворобу обличчя, він відчував, що усе віддав би, коли б вона знову одужала, коли б почув її голос, як наспівує любі пісні, як розмовляє з ним, і відчував себе нікчемним, недостойним її, талановитої, розумної жінки, яка,— що там обманювати себе — принесла в жертву стільки свого життя заради нього, була йому другом, уважним, дбайливим.
Тепер все, все своє життя він віддасть їй. Хоч би вона прокинулась. Сказала щось. Йому сказала. А може, вона не спить, може, вона непритомна?
Він і вночі не відходив. А дружина все не розплющувала очі, нічого не казала і дихала все важче й важче.
Прийшов лікар — сказав нерішуче: "Спробую грілку поставити".
Михайло Дем'янович відчув — це для годиться.
Він розумів, боячися й подумки сказати це слово — "агонія".
Хоч би вона на мить прийшла до пам'яті. Простила його. Попрощалася з ним.
Раптом вона заворушилася, відкрила очі, тихо прошепотіла: "Води..." — і, здавалось, ще хотіла доказати, та не було вже ні краплинки сили до життя.
— Зараз, Марусенько, зараз,— кинувся чоловік, але вона вже змовкла навіки. Та й не тієї води вона жадала.
Василь Миколайович Доманицький перший взявся до вивчення, дослідження життя і творчості Марка Вовчка. Він, на превеликий свій сум, не встиг особисто познайомитися з Марією Олександрівною, тільки листовно, та й то листи через її хворобу писав чоловік Михайло Дем'янович, знайомство було заочне і з нею, і з ним. Заочно відчув горе Михайла Дем'яновича після її смерті і всією душею співчував йому, і обидва вони добре розуміли, як треба зберегти пам'ять славної письменниці.
Але він, Доманицький, здивувався, читаючи тільки-но одержаний лист від Михайла Дем'яновича. Лист був, як і попередні, сповнений журби і суму, готовності все зробити, щоб ім'я Марка Вовчка зайняло належне почесне місце в рідній літературі, але там же повідомляв Михайло Дем'янович, що він одружився з дочкою близьких друзів Марії Олександрівни — Ганною Степанівною Єшевською, яка дбайливо дивиться за дорогою могилкою, і з листа можна було зробити висновок, що догляд за могилкою, за речами письменниці — єдина причина одруження. Одружився, то й одружився. Він їх не знав особисто, його мета була дізнатися якомога більше про життя самої письменниці, і він перший заклав міцне каміння до ґрунту правдивого пам'ятника письменниці в історії літератури.
Михайло Дем'янович все ретельно, сумлінно розбирав і беріг. Він завжди ставився шанобливо до паперів дружини, тепер же просто з побожністю — кожен аркушик, обірваний клаптик паперу, списаний її рукою, він хотів сховати, не кажучи вже про її листи до нього.
Він знайшов і ту недописану передсмертну записку — сльози полилися з очей, коли читав її. Він відчував себе винним, він відчував деяку її несправедливість до нього, але розумів її. І вона ж ніколи не ображала його, не докоряла, а сама була ображена. Він міг би знищити цю записку, і ніхто ніколи не кинув би в нього слова докору. Але ні! Все-таки недарма прожив він коло цієї незвичайної людини тридцять п'ять років! Він зберіг і цю гірку записку поруч з її дружніми і часто ніжними листами.
А збереження цієї записки — його покута, його каяття...
Усе, усе, що тільки можливо, до чого тільки торкалась її рука, він мусив зберегти.
У перший період гострого розпачу він гадав віддати будинок в пам'ять Марка Вовчка для відпочинку українським письменникам з умовою, що він там житиме і доглядатиме могилу. Але ніхто цією його пропозицією не зацікавився, надто далеко був Нальчик від великих міст. Сини до цього ставились досить байдуже. Самі вони також особисто не були зацікавлені в ньому — ані Богдан, ані Борис, а їхні жінки й поготів...
Проти цього рішуче заперечувала Ганна Степанівна, хоча тоді ще не стала дружиною Лобача-Жучеика, але ж усі призвичаїлись до неї як до члена родини. Вона ніколи не заперечувала Михайлові Дем'яновичу, діяла спокійно, стиха, впевнено. Вона була йому необхідною помічницею у всьому і потроху довела, що нікому, крім нього, цей будиночок не потрібний, і треба перш за все зберегти всі речі, і як це чужі вештатимуться тут, де жила їхня дорога, незабутня, незрівнянна ні з ким Марія Олександрівна, і хто збереже, догляне рідну могилку, як не Михайло Дем'янович, а вона в усьому допоможе.
На Михайла Дем'яновича вона дивилася з покірністю, з таким розумінням усіх його дій і бажань, як ніхто, і це було не лицемірством з боку немолодої вже дівчини. Ніхто не знав — ще в перші роки одруження Марії Олександрівни з молодим Лобачем, коли вони приїздили до Москви і бували, а то й зупинялись у Єшевських, дівчина-підліток закохалася в Мішеля. Коли згодом вони зустрілися в Нальчику, вона була певна, що це "перст божий". Для неї було щастям увійти в їхній дім, стати мовби членом сім'ї. Вона завжди жаліла під час хвороби Марії Олександрівни не її, а його, завжди з її слів виходило, що Марія Олександрівна чогось вимагає, чимось незадоволена, роздмухувала непомітно дрібні непорозуміння між ними і завжди доводила, коли лишалася з ним віч-на-віч, що він правий у всьому і потерпає від гордої письменниці — боронь боже, вона ніколи лихого слова не казала про його дружину, але так співчутливо зітхала, так намагалася підкреслити, як йому не щастить, йому, доброму, освіченому, далеко молодшому, що якийсь слід від охів та зітхань лишався.
Після похорону,— а, до речі, багато людей зібралось, до того ж кабардинців і балкарців, жінок і чоловіків, її поважали й любили, "добру стару пані",— Ганна Степанівна з допомогою заплаканої Софійки, її тітки порядкувала і поминками, і стежила, щоб "нічого в домі не розтягли". Вона днювала й ночувала в будиночку, і це було для всіх природним. При її строгому, недоторканому вигляді, при такому розпачі Михайла Дем'яновича ніхто не міг і передбачити, що це кінчиться шлюбом, та про це просто ніхто не думав, і, між іншим, нікого з сусідів і знайомих це не здивувало. Так само, як і синів. Часто бачили сусіди трохи згорблену, худорляву постать Михайла Дем'яновича коло могилки, де він все майстрував, метушився, садив, поливав, ніхто не чув, щоб він ніжно розмовляв з Ганною Степанівною, як з жінкою, не бачив, щоб сидів з нею в садочку, гуляв. У хаті він тримався господарем, сердився, коли навіть якась дрібна річ стояла не там, де поставила "Марусенька", він сам витирав порох з її карток, з її книг, і Ганна Степанівна потай жорстоко, болюче ревнувала його до померлої дружини. І не було радості перемоги — от вийшла за нього заміж, повінчалася з ним, за яким потай все життя зітхала,— і безмежно заздрила "цій старій".
До паперів Марії Олександрівни він її не допускав. Це було його "санта санкторіум".
Якщо не біля могилки порався, адже він добився дозволу поховати, як вона колись сказала, в садку під улюбленою грушею, то сидів, переглядаючи папери, розкладав по роках листи її, до неї, перечитував і знову жив тим життям, і наче в такі хвилини Ганна Степанівна дратувала його своїми обмеженими інтересами та вимогами до життя.
Легше було з Богданом. Певне, з Богданом, коли той приїздив, було найлегше. Богдан розумів, що ім'я Марка Вовчка, вся її творчість, життя варті більшої уваги. А втім, коли вже минуло багато років, і життя зовсім змінилося, вже після Жовтневої революції, і до нього приїхав молодий літератор з дружиною, Михайло Дем'янович хоча й показав теки з паперами, які він так сумлінно розіклав, листи, речі, якими не встиг скористатися Доманицький (він помер через три роки після Марії Олександрівни), все-таки цьому літераторові Михайло Дем'янович нічого не дозволив брати з собою. Той клявся і присягався, що хоче написати докладну біографію Марка Вовчка, що він зараз працює над виданням найповнішого зібрання творів письменниці, та Михайло Дем'янович нагадував пушкінського Скупого — він боявся розлучитися зі своїми скарбами.
— Читайте тут. Переписуйте тут. Оце її незакінчене.
І те, що він давав, приголомшило молодого літературознавця. Він з дружиною прожив деякий час у Нальчику, щодня приходив на "хутір Долинський" в садибу Марка Вовчка. Дружина захопилася так само, як і чоловік.
— Любо, Любо! — раптом аж скрикнув чоловік, читаючи вже пожовклі аркуші.— Прочитай ці сторінки! Це ж надзвичайно написано. Це вершина її таланту. Ні, помиляються ті, що кажуть, ніби талант Марка Вовчка згас. Адже це вона писала в останні роки життя. Як прикро до нестями, що вона не встигла закінчити. Я певен, це був би шедевр у літературі.
Люба, його молода дружина, взяла списані сторінки. "Чужина" — не відриваючись, прочитала і вже не в затишному будиночку зеленого привітного Нальчика була вона, а рушала разом із переселенцями з рідної України довгим, важким шляхом і бачила юрбу знедолених людей на площі чужого, далекого міста перед губернаторським домом, і розкинутий табір посеред голого степу, і чула слабенький голосок дитини: "Води з кринички..."
— Справді,— мовила вона тихо,— це так сильно написано, що аж моторошно стало.
— Я мушу, мушу написати про неї, все знайти, розшукати все, розповісти, якою людиною була, з ким єдналася в праці і боротьбі. А от її листування з Герценом, Тургенєвим, Добролюбовим. Яке славне життя!
Шкода, що треба було вже їхати, а робота тільки-но почалася.
— Я обов'язково приїду ще, Михайле Дем'яновичу, обов'язково. І я вам усе дам прочитати, коли напишу.
Він щиро дякував Михайлові Дем'яновичу, що береже такі неоціненні матеріали для рідної літератури.
Але вдруге приїхала сама Люба — чоловік не міг через невідкладні справи в Києві і послав її.
Все-таки треба було випросити деякі фотокартки, деякі речі для музею, який планували створити на Україні. Спочатку Люба злякалася. Михайла Дем'яновича не було, він поїхав у гості до сина Бориса, та вийшло для неї на краще.
— Будь ласка,— з готовністю мовила Ганна Степанівна, почувши бажання Люби, і, сама злякавшись цієї готовності, додала: — Це ж для літератури, для історії, аякже, розумію, розумію, беріть, що вам треба.
Люба здивувалась, з якою злісною насолодою просто зривала жінка картки зі стін, віддавала якісь теки.
— Це вже не потрібно чоловіку, тут уже переписані твори. Такі фото в нас ще є.
Любі було ніяково. "Наче злодії,— подумала вона,— але який щасливий буде Олесь! Він же не для себе, це стане здобутком усіх, а Ганна Степанівна, видно, все готова віддати, щоб і сліду першої жінки
не лишилось. І як не розуміє — не перша жінка її Лобача-Жученка, а перша жінка-письменниця України".
Праця Олександра Дорошкевича стала справді після Доманицького найгрунтовнішою розповіддю про життя і творчість Марка Вовчка. Потім писали й інші, доповнювали, розшукували, та без двох перших обійтися не могли.
Та то вже інша річ — мемуари, пошуки, плагіати...
А тоді, повернувшись додому, Михайло Дем'янович побачив наче оголені, без улюблених фотокарток стіни, подивився в альбом — і там переполовинено; він так глянув на Ганну Степанівну,, що та затремтіла і квапливо вибігла з хати. Де їй було знати, розуміти...
Минали роки, і діти з перших класів школи вже читали ті прості, безсмертні оповідання, а виростаючи — всі твори, і наче пили воду з рідної криниці любові до людей, до батьківщини.