Мінялися і передмістя. На зовсім дикій колись Шулявці виросли заводи, навколо яких тулилися робітничі хижки, бараки, дуже це все різнилося від будинків центру! Знайомі розповідали Марії Олександрівні про заколот серед робітників, про революційні настрої студентів і що в 1901 році була велика демонстрація робітників та студентів. Кілька тисяч йшло Хрещатиком, і знаєте, що співали? Крім "Марсельєзи" і "Дубиноньки"? Нові революційні пісні на мотиви наших старовинних козацьких! От знаєте, звичайно, "Засвистали козаченьки"? Так співали: "Засвистали арештанти", а замість "Реве та стогне Дніпр широкий" — "Реве та стогне люд голодний". А "Заповіт" батька Тараса — це ж в усій Російській імперії найреволюційніша пісня!
У Києві, звичайно, діялось далеко більше, ніж могла вона почути хоч і в прогресивних, та досить поміркованих колах. Однак відчувалось, як він, рідний Київ, зростав культурно. Шкода тільки, що( не так довго пробула в ньому. /
А коли б знала, що це вже останній її приїзд де серця України!
Бачилася Марія Олександрівна з Науменком-зайшла сама до редакції на Маріїно-Благовіщенській вулиці.
З притаманним, не втраченим з роками почуттям гумору відзначила про себе, що так, певне, зустріли б легендарну воскреслу постать, особливо молоді співробітники.
— Марко Вовчок прийшла!
— Вона сама?
— Пустіть глянути хоч одним оком. Почулося шепотіння за дверима.
Науменко сяяв, не знав, як і дякувати. Вона принесла свою казку "Чортова пригода".
— Це для нас просто свято,— щиро радів він.— Ми чекаємо на ваші спогади про Шевченка, про Герцена, про всіх, з ким ви стрічалися, спілкувалися з тієї славної когорти. А якщо є казки, оповідання, будь ласка, надсилайте усе, усе надрукуємо, і гонорар, хоч він у нас невеличкий, не затримаємо.
— Гонорар за цю казку, коли надрукуєте, прошу переказати Товариству імені Тараса Григоровича для допомоги бідним студентам. А казки ще надішлю і, коли закінчу, дві нові повісті.
— Справді? Повісті? — аж підскочив редактор.
— Тільки б здоров'я не підвело. Одна про гайдамаків — історична, а друга... друга сучасна... про чужину, переселення наших селян на чужину. Дуже мене хвилює це, обов'язково напишу.
Науменко зрозумів: не повість хвилює, а це явище, це питання, сучасне життя, що висуває такі проблеми. Коли б вона швидше написала і дала їм!
Вони ще бачилися і в готелі Михайлівського монастиря кілька разів. Науменко казав, що вся редакція реготала, прочитавши "Чортову пригоду", що старші раділи: "Оце наш любий давній Ігарко Вовчок! Після Гоголя такого не було!" ) Вона не знала, скільки було потім розмов у колі української молоді — літераторів, журналістів.
приходила Марко Вовчок!
— Хіба вона жива?
— Та вона й не виглядає старою, привітна така, проста.
— Що ти? Як королева! Не така, як усі. Велична, спокійна.
— А я думав, її давно нема. Ще малим читав її оповідання і плакав. От шкода, що не побачив її!
Шкода, що й вона багатьох не побачила. Не знала, зовсім не знала, які нові поети, письменники з'явилися на Україні, попри всі урядові накази, утиски, заборони.
У жовтні того ж року в журналі "Киевская старина" надрукували її "Чортову пригоду". їй надіслали журнал. Михайло Дем'янович так і уп'явся очима, одразу непокоячись, чи все так надруковано, як він сумлінно переписав. А Марія Олександрівна уважно перечитала весь журнал, хто що пише, що там діється. Хроніка, замітки, все цікаво. Стрічалися знайомі імена, дуже знайомі. Костомаров — яке далеке петербурзьке минуле! Він уже помер, старий видатний професор Костомаров, і засновується премія його імені.
От ще знайоме з юності ім'я. Навроцький. Це вже паче з доісторичного минулого. Друг Опанаса Марковича, її першого чоловіка, його товариш не лише по університету, а й по Кирило-Мефодіївському товариству. "Соузник" його і Тараса Григоровича.
редакції "Киевской старины"
Опанас розповідав про нього, що був Сашко Навроцький веселий, симпатичний хлопець, тримався під час слідства надзвичайно гідно і, хоча знав багато, жодного зайвого слівця не сказав, нікому з друзів ніякої шкоди не заподіяв. )
Його заслали після вироку на півроку у Вятку, потім в Єлабугу. Після закордону Марія Олександрівна нічого не знала про нього. Але тепер з журналу, з "поминки" на десяту річницю його смерті — так, смерті! — дізналася, що жив в Єревані, багато перекладав з грузинської славетного Шота Руставелі, назвавши твір "Одягнений в барсову шкуру". Зі сторінок "поминки" поставав перед нею образ щирої, доброї людини, завжди, в усіх умовах працьовитої і люблячої без краю літературу, рідну землю. Власні його твори не вражали особливим художнім талантом, та хіба могла вона не розчулитися, прочитавши прості, сердечні слова:
Небагато на старості в житті мені треба.
На Вкраїні милій жити посеред покою. Та щоб діти мої милі там були зі мною...
Та він жив і помер далеко. За горами... А ще дужче забилось її серце, коли наприкінці статті прочитала його, Навроцького, вірші, Маркові Вовчку присвячені.
У статті так писалося: "Читаючи твори Марка Вовчка, він чує, як навколо лунає голос тихий, але ясний.
...Спасибі ж, ластівко-голубко! Ти серце вгору підняла. Ти наші щирі, смілі думки Кругом по світу рознесла".
її наче й голубили ці слова "ластівко-голубко", і в той же час сіяли сум.
Тільки "Чортову пригоду" дала вона в журнал...
І не знала нічого про друга Опанаса — Сашка, так він звав свого товариша. А він же був на Кавказі...
Багато чого вона не знала...
) Вона не знала.
На далекій Буковині зустрілися дві молоді письменниці.
Спершу вони пізналися з творів і душею потяглися одна до одної. А коли побачилися, у них виникло безмежне довір'я і такий взаємний захват та непорушна віра в талант, що можна було все сказати щиро і позитивне, і негативне про творчість одна другій, про все в житті. Це стало їхньою радістю і багатством, бо в обох було життя важке і вимагало постійної боротьби. Особливо в одної, яку з дитинства підточувала хвороба, і мусила вона не символічно, а повсякденно, повсякчасно боротися за життя.
Але ж це таке незрівнянне багатство — дружба, такий неоцінимий скарб! Знати, що хтось думає про тебе, переживає кожен твій рядок, твої твори, радощі й труднощі.
Натхненно підносить щира дружба творчих людей.
Пушкін захоплено казав:
"Який великий приклад подали нам у своїй дружбі Гете і Шіллер, а також Байрон і Шеллі... В подібних дружбах стільки благородства... Важко знайти таких видатних друзів, як ці двоє,— вони не заздрили один одному".
Таке .щастя випало і на долю двох незвичайних українських дівчат.
Милий, рідний "хтось"! Навіть коли не зустрічалися роками, "хтось" писав "хтосічку", і "хтосічок" відповідав і писав так само одверто про себе. 1
Ласкаве, жартівливе "хтось" виникло самохіть, ненавмисно і прищепилося на всі роки — одне прізвисько для обох, а коли вже бачилися, чи то в Києві, чи на Буковині, не могли наговоритися.
Ларисі Косач — Лесі Українці — так підписувала дівчина свої твори і під цим ім'ям увійшла в літературу,— порадили якось лікування на Буковині. Ох! Скільки порад доводилося їй вислуховувати протягом цілого життя і від лікарів, і знайомих, і родичів! То посилали до Єгипту, то на Кавказ, то до Італії. Дещо тимчасово допомагало, дещо гнітило ще дужче.
От порадили Буковину.
Буковина — буковинські гори, велетенські, спокійні і мудрі смереки, привітна сім'я Ольги Кобилянської, де її одразу прийняли гостинно, тепло, і головне — милий "хтось", подруга, колега по професії поруч. Ольга приїхала потім і в гори, де пробула на лікуванні деякий час Леся. Часто добре товариство цінніше за будь-які ліки. Лесі здавалось, що вона поздоровшала. На кілька днів завітав "cher mâitre", "confrère", як називала його Леся, непохитний Каменяр, вже відомий письменник Іван Якович Франко. Він любив поетесу і дивувався — слаба, хвора жінка, а пише такі запальні вірші, засвічує такі досвітні вогні, які неспроможен тепер створити жоден дужий мужчина на Україні.
Був серед них молодий студент, закоханий у народну музику, заповзятий збирач музичного фольклору. Ольга жартома казала подрузі увечері, коли вже вкладалися спати, надихавшися цілющим гірським повітрям;
— Він дужче, ніж у музику, закоханий у вашу поезію, Лесю.— І додавала тихесенько: — А ще дужче у вас.
Леся приймала це як жарт і відмахувалася слабенькою тонкою рукою. їм було дуже добре тут і вдвох, і в товаристві. Розмови точилися щоденні. Становище журналів, їхні позиції в боротьбі народу, позиції окремих письменників, зв'язки з російськими і закордонними літераторами. Леся писала не лише художні твори, вона надсилала до російських передових журналів і критичні та публіцистичні статті. Вона перекладала не лише художні шедеври світової літератури, а й твори, що незабаром стали провідними в житті суспільства,— "Комуністичний маніфест". Справді, звідки бралися сили у цієї невиліковно хворої жінки! Ну, а Франко — він був не лише cher mâitre в літературі, він був борець-революціонер, що не раз і у в'язниці сидів!
(Продовження на наступній сторінці)