Їй хотілося швидше лишитися самій і уявити, що там, у монастирі. Оце зараз дзвонять до ранньої відправи. Мати Серафима піде, Ада і її мати, звичайно, ще спатимуть, а Ігор, певне, піде, дивитиметься в лівий притвор, де вона ставала усі ці три дні. А сьогодні її не буде. Потім за сніданком у тьоті дивитиметься у вікно, прислухатиметься до кроків. А її не буде. Мати Серафима раптом повідомить, що Єлизавета Миколаївна непередбачено мусила негайно поїхати, чомусь викликали, і вона приходила попрощатися, а їх не застала.
І далі Літа вже не могла уявити, що було...
І як переказала мати Серафима останні її слова — "щоб не гнівався", — теж уявити не могла.
* * *
Коли Літа проводжала до хвіртки Олю, та все ж таки спитала, Петрусь побіг наперед і нічого не чув:
— Літко, скажи, як подрузі, правду. Він тобі признався в любові?
— Ні, — твердо відповіла подруга.
Це ж була правда, він тільки сказав, що вже любить її дітей, а до неї цього слова не вживав... а її хоче мати дружиною... то про це ж Ольга не питає.
— А ви цілувалися?
— Ні, — ще твердіше і спокійніше відповіла Літа. І це ж була правда, тільки вона його поцілувала у шрам на скроні.
— Чого ж ти тоді втекла?
— Так треба було. Олько, я тебе прошу, дуже прошу, нікому нічого не кажи, бо інакше я порву з тобою навіки.
— Хіба я тобі не друг? — навіть обурилася Ольга. — Мовчатиму як риба. Як заморожена риба! — хотіла вона пожартувати, та глянула в зажурені очі подруги і замовкла.
— А кофточку собі лишай на пам’ять, — мовила Літа.
* * *
А тут прибігла і Жечка. Побачила, що тьотя Літа приїхала, кинулась їй на шию, а Галинка стрибала навколо.
— Мама зараз свої речі розкладатиме і все розказуватиме. Я вже так хотіла, щоб ти швидше йшла! Тато уже пішов у редакцію.
— А тьотя Літа ще нічого не розповідала, правду кажеш?
— Ні, ні, нічого, ходімо в спальню, там і бабуся.
— А Олесик?
А він у садку своєю колекцією метеликів зайнятий.
Це було чергове захоплення хлопців, звичайно, на чолі з Олесиком. Мама вже розвішувала свої плаття. А Галинка почала закидати запитаннями:
— А коли ти біле вдягала? На вінчання?
— Ні, вінчання ще не було.
Дівчатка були прикро спантеличені. Здивовано поглянула і бабуся.
— Літо, — мовила бабуня, — скажи мені, що сталося, повернулись раніше, ніж мали, і настрій якийсь у обох.
— Я тобі, звичайно, все скажу, як було, — зітхнула Літа, — я мусила повернутись, не чекаючи весілля.
— Тебе що, ігуменя не так прийняла, не запросила?
— Що ти! Мені здається, вона щиро мене полюбила. Але... Мамо, ти нікому з сестер не кажи, я сама потім, може, тільки Орисі розповім, а Симці — нізащо. Взагалі, кому схочу, сама скажу, а тобі я сама хочу розказати.
Дівчатка бачили, мама хвилювалась, але їх не просила вийти з кімнати, і вони враз відчули, що зараз не треба нічого запитувати. Мама зараз розповість бабуні. Вони принишкли, зацікавлені до безкраю.
Бабуся була зовсім спокійна. Хіба їй уперше було вислуховувати несподівані історії всіх п’ятьох дочок? Всі історії різні, як і вони самі, але було в сестрах і спільне — усі п’ятеро були гарні, хоча кожна по-своєму, мабуть, давалася взнаки суміш крові — батько турок, а у самої бабусі рідні — і українці, і греки, і росіяни. Галинка завжди цікавилась найбільше з усіх онуків родоводом, і з Жечкою завжди любили слухати бабусю.
У найменшої і найближчої Літи після несподіваного для всіх шлюбу, скороспішного і незрозумілого, крім веселих, часто комічних історій, нічого не було, і за неї можна було бути спокійною. Тепер усі турботи були перенесені на молодшого сина, і їх з бабусею поділяла тільки Літа. Тож і зараз, певне, якась дурниця...
— Знову якийсь монах очей не спускав — закохався? — спитала бабуся з посміхом.
— Гірше, — вказала мама, зовсім не сміючись.
Дівчата нашорошили вушка.
— Мамо, ти не смійся, в мене справді закохався, дуже закохався жених, і він не хоче вінчатися з княжною, яка приїхала. Мамо, даю тобі слово, я не винна, я зовсім про нього не думала. Ми ж тільки три дні бачились.
І вона схвильовано і запально, як завжди, коли розповідала якусь книгу чи описувала картину, розповіла, як познайомилась з Ігорем Павловичем і як це все несподівано для неї обернулось. І вона втекла, просто втекла, і він не знає, і тільки мати ігуменя знає і подякувала їй, навіть поцілувала і перехрестила, а що там зараз — і уявити страшно.
— З усякого становища буває вихід, — досить спокійно сказала бабуся.
А дівчатка тільки зойкали, і Галинка ще дужче витріщила свої очі.
— Мамо, але ж я вірно зробила, що поїхала? — спитала Літа.
— Звичайно, вірно. Тебе не буде, і він прийде до розуму.
— Ні, не прийде, — похитала головою Літа. — Він мене дуже полюбив. Він хотів, щоб я його дружиною стала.
— Що, він не знав, що у тебе сім’я, діти? Це ж святе і непорушне!
— Знав. Він казав, що ні з ким тепер не може бути, крім мене, і на княжну дивитися не може.
Мама вже розповідала, наче стороння до цієї історії.
— А яка княжна? Наречена? — спитала Галинка.
Бабуся й не слухала уважно, як дівчатка. Літа повернулася, сама одразу зрозуміла, що треба швидше поїхати, а там — хай самі розбираються.
— Ти добре зробила, що враз припинила, не роблячи лиха іншим. Він тебе тільки більше поважатиме за це.
Бабуся вийшла з кімнати в якихось господарських справах, а мама сиділа на ліжку з білим платтям в руках і розповідала дівчаткам, наче дивилась на себе, і на Ігоря, і на всіх, хто там був, десь збоку.
Вже мали початися заняття в гімназіях, реальному, комерційному. Знову почали приїздити учні-квартиранти, приїхав і Володька, а Сергій вступив в юнкерське училище, де строк навчання дуже скоротили і приймали досить легко. Галинка, як завжди, раділа кожному — з нею всі приятелювали, а Жечка ревнувала її до хлопців і до дівчат.
— Спитаймо у Володьки? — шепнула Галинка Жечці.
Та мама сама спитала. Вона сиділа з дівчатками в їдальні.
— Ну, як там вінчання відбулося?
— Ой, Літо Миколаївно! Ви нічого не знаєте? Вінчання не було. Його відклали на хтозна-коли, може, тепер на Миколи, та й ніколи! А Ігоря Павловича відвезли до лазарету аж у Київ.
Літа Миколаївна зблідла.
— Чому до лазарету?
— А він другого дня якраз після того, як ви поїхали, сам поїхав верхи на станцію, сказав ігумені, що треба телеграму в полк дати. Кінь уже коло станції злякався поїзда і поніс його, він упав, рана відкрилася, він же поранений був. Ой, як мати Серафима перелякалася, звідки тільки лікарів не привозили, а оце до Києва його відвезли.
— А наречена з матір’ю? Вони, звичайно, весь час там?
— Ні, зовсім недовго були і поїхали. За ним мати Серафима сама ходила, Устинка допомагала, лікарі, фершал весь час з лазарету навідувався. Там, у монастирі, теж лазарет влаштували, тільки Ігор Павлович в покоях у тітки лежав. Мама наша, звичайно, теж частенько щось готували — прийдуть завжди звідти і плачуть. Я якось теж до них зайшов, пошту поштар просив передати, там газети, журнали, листи з армії — завжди, казали, пишуть йому. Такий він блідий, сумний лежав. Звичайно, замість весілля у ліжку нудьгувати! Навіть мені зрадів, в шахи зі мною зіграв, питав, де я вчуся, я розповів усе, і що у вас живу. Нагадав, що ви влітку приїздили і в них були. Він усе так уважно слухав. Як я сказав, що вже незабаром заняття починаються, треба їхати, він тоді каже: "Ну, вітай свою вчительку, не забудь. Я тут з нею познайомився, пам’ятаю". А за кілька днів його відвезли, і мати Серафима з ним поїхала. Переказували, що вже краще, вже ходить помаленьку.
— Шкода хлопця, так не пощастило, — мовила Літа Миколаївна і, не криючись, витерла мізинцем сльозинку.
Дівчатка трохи не плакали.
Поряд у вітальні Толя, дуже музикальний хлопець, насвистував і підбирав на розстроєному піаніно марш "Прощання слов’янки".
— Тьотю Літо, я вам не заважаю?
— Ні, Толечко, грай, грай, я люблю цей марш. — Раптом вона рвучко встала і пішла до себе, ні на кого не дивлячись.
ОСТАННЯ ЯЛИНКА
"То мати божа жінкам клопоту невпрогорт посилає, щоб думки не ятрили", — казала одна жінка.
Перед тією ялинкою хлопці-трудолюбці особливо готувалися. Ялинку влаштовували щороку, про це дуже дбала Літа Миколаївна. А втім, вже третій рік війни — "пан" поморщився, коли Літа Миколаївна почала свої ялинкові клопоти. Хлопці це відчували і тривожилися навіть, що нічого не вийде: він до чогось причепиться і не дозволить, а спитати вчительки боялися, щоб не наврочити. Та от на заняття Літа Миколаївна прийшла якось дуже весела.
— Хлопці, давайте сьогодні швиденько повчимося, а то ж треба до новорічного діла братися. Митько, як Борис з гімназії повернеться, гукай його сюди, він нам буде потрібний.
(Продовження на наступній сторінці)